Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек
Відсутність Амарії боліло гостріше, ніж холодне повітря, що пробирало наскрізь.
Я знайшла старий матрац, який ховався у тіні великих скринь. Там же відкопала ковдру — пошарпану, трохи запилену, але зараз вона здалась мені рятівною.
Загорнувшись у неї і лягла, дивлячись у темряву.
Я не знаю, що буде далі.
Не знаю, як довго зможу вдавати, що нічого не підозрюю.
Не знаю, де Амарія.
Я згорнулась клубком, намагаючись зігрітися.
І хоча мені страшно, тіло нарешті дозволило собі відпочити.
Погода, здається, відчула мій стан. Легкий дощ почав падати на дах горища, як холодні сльози, що змивають все, що залишилось від минулого. Я закрила очі, і втому накрило, як ковдра.
Я прокинулася раніше, ніж планувала. Сон був неглибоким, і навіть тут, на холодному горищі, я не відчувала безпеки.
У кімнаті панувала тьмяна сіра темрява, яка тільки починала розчинятися під першими слабкими променями ранку. Дах над головою рипів від легкого вітру, а у вузьку щілину між дощок проникало ледь помітне світло. Воно лягало тонкими смугами на вкриту пилом підлогу, розкриваючи запилені коробки, старі меблі та крихітні павутинки у кутах.
Раптовий порив вітру вдарив у старе, велике вікно, і воно зі скрипом розчахнулося, впустивши до кімнати крижане повітря. Я різко обернулася на шум, серце шалено закалатало — наче сам ранок спробував нагадати, що час діяти.
Світло повільно змінювало кольори — із блідо-сірого на холодний синюватий відтінок, а потім на майже золотавий. Але навіть воно не могло зробити це місце теплішим. Тут було тихо, та ця тиша була не заспокійливою, а важкою, тривожною.
Я сіла, провела руками по обличчю і зробила глибокий вдих. Сидячи тут я нічого не зміню, тому час кинути виклик імперії.
Різко підвелася, відкидаючи стару ковдру.
Я підійшла до дверей і торкнулася холодного засува. Щось у мені підказувало, що там за порогом чекає небезпека. Але я не дозволила собі вагатися.
Я сіпнулась, коли за дверима мене вже чекали.
Густав стояв дивлячись на мене, ніби знав, що я вийду саме в цей момент.
- Ти завжди була нетерплячою, — він говорив майже ласкаво.
Я не злякалася, але всередині все напружилося. Я зробила крок назад, не випускаючи його з поля зору
Що вам потрібно?
Він увійшов на горище, змушуючи мене відступити крок назад
- Поговорити.
- Ми вже говорили, — я залишалася непохитною.
- Ні, ти тікала. І я втомився чекати, коли ти припиниш це робити.
Його голос звучав не роздратовано, а… зацікавлено. Це було навіть гірше.
- Я ні від кого не тікаю, — твердо відповіла я.
Густав усміхнувся.
- Невже?
Він пройшовся поглядом по кімнаті, затримавшись на старому матраці.
- Досить незвичне місце для імператриці.
- Яка ще не стала імператрицею, — нагадала я.
- І яка може нею ніколи не стати, якщо не зрозуміє, що боротьба буває марною.
Я напружилася.
- Що ви хочете сказати?
- Що твоя сестра зникла, а ти тут ховаєшся, ніби це не має значення.
Серце пропустило удар. Я вдихнула. Треба залишатися холоднокровною.
- Амарія завжди зникає, а потім повертається. А зараз ви хочете сказати, що це моя провина?
Густав нахилив голову, наче оцінюючи мене.
- Я хочу сказати, що ти знаєш більше, ніж говориш. І що твоє місце — не тут.
Я стиснула кулаки.
- Моє місце там, де я хочу бути.
- Ти так вважаєш? — Густав нахилився ближче. Його голос знизився до майже довірливого тону. — Твоя мати теж так вважала.
Я застигла.
- Що ви зробили з моєю матір’ю?
Він не відповів одразу. Зітхнув, ніби говорити зі мною — це марнування часу.
- Вона зробила неправильний вибір. Я сподіваюся, що ти розумніша.
У голові загорілися всі сигнали тривоги.
- Якщо ви думаєте, що змусите мене боятися…
Густав торкнувся мого підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.
- Я не думаю. Я знаю.
Я вдихнула різко, відчуваючи, як у грудях стискається страх.
- Відпустіть мене.
- Звідси немає виходу, крім одного, — сказав він, помітивши, як я шукаю шлях до втечі.
Але він помилився.
Я зробила крок назад.
Ще один.
Густав нахмурився, але було вже запізно.
Я відступила просто у відкрите вікно.
Останнє, що я почула перед падінням, — це його голос:
- Нарешті ти зробила вибір.
