Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я розуміла, що якщо не зупиню це зараз, усе піде не за планом.

Густав підняв руку, готуючись до ще одного удару, але голос різко змусив нас зупинитися:

- Досить!

Я озирнулася.

На верхніх сходах стояв високий чоловік у темному одязі з золотими символами на манжетах. Темні очі, довгі вуха, різкі риси обличчя — представник Супербії. Орфірон Тареніс.

- Це нічого не дасть, — його голос лунав рівно, але в ньому була влада. — Ви тільки знищите палац.

Я перевела погляд далі — і побачила їх.

Представники всіх королівств стояли біля входу, спостерігаючи за тим, що ми робимо. Слуги, що поховалися в кутах, боялися навіть поворухнутися. Деякі з них тремтіли.

- Годі чвар! Час представити нову імператрицю — немає сенсу боротися між собою, - продовжив Гелвар, представник королівства Іра.

Кремезний чоловік із засмаглою шкірою, рудим волоссям і темними очима, що палали зараз гнівом. Представникам не подобалось те, що діється в імперії. 

- Якщо імперія не здатна знайти компроміс навіть у власній родині, то як вона зможе мудро керувати сімома королівствами? - мовила Грейс, представниця королівства Аварітія, витончена жінка середнього віку з гострими рисами обличчя, темним волоссям, зібраним у коштовно оздоблену зачіску, і пронизливими золотими очима.

Густав неохоче опустив руку, зрозумівши, що представники праві, але не думаю, що він так легко здасться.

Я ж зробила глибокий вдих, вирівнялася і мовчки обвела поглядом зал.

Я більше не була господарем цього палацу.

Я була тією, хто може його зруйнувати.

Я впевнено залишила залу позаду, не озираючись, і попрямувала в інше крило палацу. Не в нашу з Томом спальню — туди я не мала наміру повертатися. Я обрала інше місце.

Мою колишню кімнату, знала, що зараз Густав не посміє мене чіпати, адже втратить авторитет у колі представників. 

Зачинивши двері, помітила, що кімната змінилася. Стіни вже не були того теплого кремового відтінку, що колись нагадував мені про спокійні дні дитинства. Замість легких фіранок вікна закривали важкі штори темно-зеленого кольору. Ліжко було застелене холодною тканиною, що більше пасувала офіційному покою, аніж дитячій спальні.

Але дещо залишилося.

На маленькому столику біля вікна все ще стояла срібна шкатулка, яку мені подарувала мама. На полиці височіли книги, що я так любила читати, хоч деякі вже вкрилися пилом. А біля ліжка, трохи відсунуте вбік, стояло те саме велике дзеркало у різьбленій рамі.

Я зробила крок до нього.

Колись, стоячи перед цим дзеркалом, я уявляла, як виросту і зміню світ. У дитинстві я мріяла про подвиги, про свободу. Я не знала, наскільки це виявиться складним шляхом.

І зараз, коли я зупинилася перед дзеркалом, моє відображення змінилося.

Я більше не була тією дівчинкою з наївними мріями. Переді мною стояла жінка, що вижила після випробувань, після падіння, після зради, після бою.

І за мить у відображенні з’явилося дещо ще.

Варіон.

Його темне волосся трохи скуйовджене, а в очах світилася ледь помітна усмішка. Він дивився на мене так, ніби знав, що я зараз відчуваю.

- Якщо я повернуся, ти там і залишишся? — мій голос був тихим, але впевненим.

Варіон нахилив голову, розглядаючи мене через скло.

- А ти спробуй.

Його голос пролунав майже грайливо, але в ньому ховалося щось більше.

Ми дивилися одне на одного крізь дзеркало, і я знала — це ще не кінець.