Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Полум’я згасло, залишивши по собі лише чорний попіл, задушливий дим і страх у очах тих, хто вижив. Сотні поглядів вп’ялися в мене — жах, нерозуміння, підозра. Люди не знали, чи боятися мене більше, ніж орків, яких я знищила.

Король Іри, Ейдран, стояв попереду натовпу. Його руде волосся зливалось з полумʼям, а очі набули червоного відтінку від злості. Високий, могутній, з гострими рисами обличчя, які зараз були спотворені гнівом. Його темно-сині шати були запилені, а в руці стискалося руків’я меча.

- Це свавілля! — його голос пролунав над площею, мов грім. — Магія, що нищить міста, не може бути виправдана! Це напад на мій народ! Порушницю слід негайно заарештувати!

Стражники рушили вперед.

Я відчувала, як тіло ще болить від поранень, як виснаження сковує м’язи, але стояла рівно. Я не дозволю, щоб мене судили як злочинницю. Не дозволю, щоб страх керував цією землею.

Я ступила вперед.

- Я Алісія Лоран, імператриця, — мої слова пронизали натовп, мов лезо меча.

Тиша накрила площу. Здавалося, навіть вітер затих, боячись потривожити цей момент.

Я перевела погляд на Огнеріса. Він стояв мов німий. Його погляд зупинився на мені, і я бачила, як в його очах народжувалася правда, яку він, можливо, не хотів визнавати.

- Орки прийшли не самі, — продовжила я, голос мій був твердий. — Я маю усі підстави вважати, що це не напад варварів — це спроба знищити мене. І якби я не дала відсіч, зараз ви ховали б себе самих. Я маю підстави думати, що це зробила Імперія, принаймні вона не вперше нападає на мене, - я згадала Люксорію.

Очі короля звузилися. Він був правителем, воїном. Він розумів, що таке війна. І, головне, він розумів брехню, коли стикався з нею.

- Імперія? — він видихнув, вражено вдивляючись у мене. — Але для чого?

Я дивилася прямо на нього, не відводячи погляду.

- Вони хочуть, щоб ви бачили в мені ворога. Вони хочуть роз’єднати нас і зробити вас їхньою зброєю. Вони хочуть, щоб ви самі вклали мені меч у серце.

Король мовчав. Його пальці біля руків’я меча напружилися.

І тут пролунав ще один голос.

- Вона каже правду, — Варіон виступив із тіні, його фігура здавалася нереальною на тлі диму. - Ейдране Могутній, ви добре знаєте, хто я такий, і також добре знаєте, що я не став би приховувати і прикривати порушницю, тому її величнісь Алісія Лоран, наша імператриця, стоїть зараз перед вашими очима та намагається донести правду, з якої має народитись ваша віра в неї! 

Я відчувала його підтримку та на душі ставало так тепло та приємно від його слів.

Король обвів нас поглядом, а потім різко віддав знак стражникам зупинитися.

- Якщо ти справді імператриця… — голос його був важким. — Ти маєш довести, що не принесеш нам війну.

- Я не прийшла з війною, — я витримала його погляд. — Але не дам імперії знищити нас поодинці. Вони хочуть, щоб ми були слабкими. Роз’єднаними. Я ж хочу, щоб ви знали правду.

Король Іри уважно дивився на мене, ніби зважував кожне моє слово, кожен мій рух. Натовп за його спиною затамував подих, чекаючи, що станеться далі. Я відчувала, як пульсує біль у боці, як виснаження повільно підкрадається, але в голові раптом спалахнула ідея.

Я зробила ще один крок уперед.

- Ідіть до русалок, — голос мій лунав чітко й впевнено. — Вони відкриють вам правду, королю Ейдране.

Його брови злетіли вгору.

Десь в середині, я розуміла, що є шанс, що русалки спеціально забрали мою силу, щоб я підставила сама себе, ось, як зараз. Але нехай вони й підпорядковуються імперії та їх магія є правдивіша за воду. 

- Русалки? - перепитав король.

- Так, — я кивнула. — Вони показали мені те, що приховували всі. Вони відкрили мені очі на те, що було. Якщо ви сумніваєтесь у моїх словах, то дозвольте водам розповісти вам істину.

Король на мить задумався. Його погляд став важким, майже випробувальним. Він, як і всі правителі, ненавидів визнавати, що не володіє всіма відповідями. Але він був воїном. Він розумів, що правда — це зброя.

- Добре, — нарешті промовив він, і натовп ахнув. — Ми підемо до русалок.

Варіон, що стояв за мною, ледь чутно видихнув, а Огнеріс усе ще виглядав приголомшеним. Але я знала — це був єдиний правильний крок.

Я повернулася до Варіона, відчуваючи, як моя енергія починає поступово відновлюватися після боротьби. Замість болю, в середині мене палахкотіла впевненість у правильності обраного шляху. Він стояв там, мовчки спостерігаючи за мною, і я бачила, як його погляд зазвичай холодний і розважливий, тепер наповнюється певним теплом.

- Зустрінемось у Супербії, — сказала я, голос мій був спокійним, але в ньому звучала та сила, яку я відчувала. - І Варіоне, сподіваюсь, ти даси мені трохи часу на роздуми…

Варіон нахмурився, але його очі залишались уважними.

- Ти знайшла ключ? — запитав він.

І раптом усе стало на свої місця. Я відчула, як виринає відповідь, що довго ховалась в глибині мого розуму.

- Ключ… — тихо промовила я. І лише зараз зрозуміла, що він завжди був під моїм носом.

Відразу згадалися події, коли я шукала ключі в різних королівствах. І в Гулі, коли я, опинившись біля лісу, пішла не в той бік, але саме там, поряд, був вхід, який я не помітила. І в Аварітії, де ключ виявився зовсім поруч — лише на відстані простого кроку. В Ацидії я зустріла сестру, і вона, як виявилося, була частиною шляху та провела мене до ключа. А в Люксорії я опинилась біля сирен, і вони, показали мені, де ховався справжній ключ. І в Інвідії, коли першою кого я побачила була Евеліна, в якої і виявився мій ключ. 

Моє серце забилося швидше, коли я зрозуміла, що все, що мені потрібно було зробити, — це побачити те, що було так близько, завжди під моїм носом. 

Повернутись до вулкану…

Я подивилась на Варіона, і в його очах я побачила щось, що можна було б назвати пошаною до мене. Він мовчав, але все в ньому говорило, що готовий рухатися разом зі мною до кінця цього шляху.

Варіон зник так само швидко, як і з’явився, залишивши по собі лише відчуття тепла та сумніву. Його відсутність мала б стати полегшенням, але замість цього я відчувала легку порожнечу.