Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Світло вдарило в очі, і я мимоволі стиснула повіки. Холод пробирав до кісток, а руки й ноги не торкалися землі. Я була підвішена.

Голова розколювалася від болю, пам’ять розсипалася уламками, я потрапила в Супербію, не встигла й озирнутися, як щось важке вдарило мене по потилиці… а тепер — темрява, холод і тиша.

Я різко вдихнула, намагаючись опанувати паніку. Руки були закуті магічними ланцюгами, що не давали навіть ворухнутися. І тоді я побачила короля Супербії.

Варіон стояв переді мною. Спокійний, мовчазний, з виразом на межі байдужості й цікавості.

- Де я? — запитала я, і голос мій здався мені хрипким, неначе я не говорила цілу вічність. — Як я тут опинилася?

Варіон ледь помітно кивнув убік. Я повернула голову й завмерла.

На кам’яній підлозі лежали двоє людей. Їхні тіла були нерухомі, а навколо розтікалися темні калюжі крові.

- Цього ми вже не дізнаємося, — спокійно мовив він.

Я відчула, як холод розливається всередині мене, але не від холодного повітря Супербії, а від усвідомлення: він убив їх.

- Ти… — я запнулася, вдивляючись у його обличчя, але там не було ні каяття, ні жалю.

Варіон зробив крок уперед, простягнув руку, і магічні ланцюги навколо мене розсипалися, ніби їх і не було. Сила руйнування, ось його третя магія. Я опустилася на підлогу, ноги ледь витримали вагу тіла.

Варіон мовчки дивився на мене, немов чекав, що я скажу.

- Ти вбив їх… через мене?

- Вони були зайвими, — відповів він просто, наче йшлося про позбавлення від непотрібного мотлоху.

Щось стиснулося в грудях. Я ще не знала, що саме відчуваю — страх, лють чи… полегшення?

- Вибратися з Супербії буде складніше, ніж я думала, — видихнула я, обводячи поглядом кам’яні стіни та пробурмотіла. - В це місце мене перенесли і я не знаю звідки…

- Якщо ти хочеш піти, — Варіон нахилив голову, — Я можу відкрити портал і ти опинишся в імперії. Знову біля своїх рідних.

Я зустріла його погляд. Глибокий, темний, в якому ховалася якась тінь. Він не питав, чи я боюся його. Не виправдовувався, лише дивився на мене, очікуючи відповіді. 

Я кинула погляд на двох нерухомих чоловіків на підлозі. Їхня кров уже застигала темними плямами, але відчуття втрати та небезпеки не було — лише важкість.

- Не варто заради мене відкривати портал, — тихо сказала я, піднімаючи очі на Варіона.

Він спостерігав за мною уважно, майже з розважливим спокоєм, але в його погляді була якась гра тіней, які я ще не вміла читати. Потім він ледь нахилив голову і з усмішкою мовив:

- Невже Алісія Лоран хоче побути в Супербії довше, ніж потрібно?

Я зустріла його погляд, прямий і впевнений, приховуючи легке тремтіння всередині.

- Можливо, але без короля Супербії. Мені потрібен час, Варіоне…

Мені й справді було не до романтичних ситуацій з ним, я не хотіла вплутуватись у це більше ніж потрібно. А бачачи його кожного разу в голові лише дотики та той поцілунок, який застиг в моїй памʼяті. 

Він не одразу відповів. Замість цього підійшов ближче, і я відчула тепло його руки, коли він узяв мене за долоню. Пальці Варіона були сильними, впевненими, і його дотик змушував щось спалахнути під шкірою, немов іскри від холодного вітру.

Його очі шукали мої, а потім він нахилився ближче. 

- Твої слова суперечать твоїм почуттям, - низький і трохи глузливий голос прозвучав зовсім поруч.

Я відчула, як щось всередині мене стиснулося від цієї близькості, але поступатися не збиралася. Піднявши підборіддя, я всміхнулася з легким викликом:

- Твої портали теж іноді дають збій. Можливо, ти просто неправильно читаєш маршрут.

На його губах з’явилася ледь помітна посмішка — та, яка не обіцяла нічого хорошого, але була небезпечно привабливою.

- Можливо. Але я завжди знаходжу потрібний шлях до тебе, Алісіє.

Його пальці на мить стиснули мою руку, перш ніж він відпустив. І хоча фізичний контакт зник, відчуття його присутності залишилося, пронизуючи повітря між нами ледь вловимою напругою.

Я відвернулася, витримуючи на собі відчуття його погляду, і почала розглядати навколишній простір, шукаючи вихід.

В’язниця Супербії була далекою від темних, сирих підземель, які я очікувала побачити. Вона нагадувала лабіринт із кам’яних колон, високих, витончених, але позначених часом та боями. Стіни тьмяно виблискували, наче крізь них проходило світло, однак його джерело залишалося невидимим. Повітря було холодним, і в ньому лунав легкий гул — звук порталів, які мерехтіли між колонами, створюючи химерний візерунок світла й тіні.

Я повільно рушила вперед, дослухаючись до власних кроків. Варіон мовчки слідував за мною, не видаючи жодного звуку, наче тінь, яка завжди поруч.

Коли я підійшла до одного з порталів, мене охопило дивне відчуття. Він відрізнявся від інших — замість звичного сяяння, цей здавався поглинутим темрявою. Чорне полум’я ледь пульсувало в глибинах його форми, ніби чекало, поки хтось зробить фатальний крок.

Я простягнула руку, але ще до того, як змогла доторкнутися, Варіон заговорив:

- Цей тебе затягне у прірву.

Його голос звучав спокійно, але в ньому було щось таке, що змусило мене затримати подих.

- Портали не настільки легкі, як здається, - з деякою гордістю мовив він.

Я злегка всміхнулася і, не повертаючись до нього, промовила з саркастичним відтінком у голосі:

- Щоб я робила без короля порталів?

- Мабуть, померла б, — він відповів так само легко, але я відчула приховане попередження.

Я кинула йому швидкий погляд через плече.

- Я просила поменше короля Супербії.

Варіон перехопив мій погляд і зробив крок ближче. Його очі відбивали світло найближчого порталу, і я не могла зрозуміти, чи то знову тіні гралися на його обличчі, чи він справді виглядав стурбованим.

- Я поважаю твою думку, — сказав він тихо. — Але я не дам тобі загинути.

Я хотіла щось відповісти, але в цей момент помітила інший портал.

Він світився м’яким, теплим світлом і був більшим за інші. Я підійшла ближче і побачила крізь нього вулицю.