Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Ельф зробив крок уперед, і вітер навколо закрутився ще сильніше. Його очі сяяли, а руки вже світилися магією.

- Почнемо, — сказав він спокійно, наче це була лише розвага.

Я не стала чекати. Швидко дістала меч з сумки та стиснувши руків’я, кинулася вперед, намагаючись скоротити дистанцію, але він був швидшим. Його фігура розмилася в повітрі, і в наступну мить ударна хвиля відкинула мене назад. Я ледве встигла згрупуватися й приземлитися на ноги.

Він атакував знову, завдаючи швидких ударів мечем, сповнених магічної сили. Кожен його рух був витончений, майже ідеальний. Я відбивала удари, але з кожною секундою ставало важче. Він читав мої рухи, змушував захищатися, а не нападати.

Я зробила різкий випад, намагаючись змусити його відступити, але він ухилився, і його меч із брязкотом вибив мій. Клинок полетів убік і з глухим дзвоном упав на кам’яну підлогу.

Ельф всміхнувся.

- Не погано, але…

Його слова урвалися, коли я блискавично дістала кинджал з сумки. Лезо опинилося біля його горла раніше, ніж він устиг зреагувати.

- Здається, ви щось говорили? — саркастично промовила я, нахиливши голову.

Ельф застиг на секунду, потім засміявся.

- Тепер — ласкаво просимо в Супербію, — промовив він, відступаючи й піднімаючи руки вгору.

Я опустила кинджал, але не відводила погляду.

- Мене звати Кайріс, — представився він, і його очі ще трохи сяяли від адреналіну битви. - Один із вартових найціннішого порталу Супербії.

- Ліса, — відповіла я, підбираючи меч, який лежав неподалік.

- Цікава в тебе сумочка, - оглянув він мій пояс, в який я заховала меч та кинджал.

Я нічого не відповіла. 

Кайріс примружив очі, ніби оцінював мене. Його губи ледь смикнулися в усмішці.

- То звідки ж ти, Лісо?

- З далеку, - відповіла йому та вже готова була йти.

- О, яка таємничість, — він склав руки на грудях, нахиливши голову набік. — Мабуть, твоє місто славиться швидкими кинджалами та прекрасними воїтелькми.

- А ще вмінням не ставити незручні запитання, — я підняла брову, кидаючи йому погляд із ледь помітною іронією.

Кайріс засміявся.

- Добре, добре, не буду тиснути. Але раз ти вже тут, у самому серці Супербії, може, тобі стане цікаво дізнатися більше?

- Що саме?

- Портали.

Я помітила, як його погляд загорівся ледь помітним азартом.

- Ти ж думаєш, що вони прості у використанні, правда?

Я трохи напружилась, згадавши свої спроби вибратися з в’язниці.

- Що ти маєш на увазі?

- Я покажу тобі щось, чого не показують випадковим гостям. Ти ж не злякаєшся?

Я зітхнула, вдаючи втомлений тон:

- Після спроби вбити мене твоїм вихором? Навряд.

- Я покажу тобі те, чого ти хотіла б, але боялася побачити? - Кайріс широко усміхнувся й зробив крок назад, простягаючи руку. - Покажу тобі, що таке справжня магія порталів.

Ну, а що втрачати? Врешті я вже довела, що в разі чого можу захистити себе, і це ще навіть без магії. Та й слова його надто заманливі…

Кайріс дав тихо завдання своїм схоже колегам та ми рушили вдвох. 

Ми йшли вулицями Супербії, і я не могла заперечити: це місце мало свою енергетику. Високі будівлі зі світлого каменю, їхні шпилі тяглися до неба, а між ними виблискували портали, ніби розірвані шматки простору. Магія тут була повсюди — я відчувала її в кожному подиху вітру.

Кайріс ішов поруч, легкий на ходу, ніби місто було продовженням його самого.

- Як тобі Супербія? — запитав він, краєм ока стежачи за моєю реакцією.

- Велично. І трохи зарозуміло, — відповіла я чесно.

Він посміхнувся.

- Це місто створене для тих, хто вірить у свою перевагу. Якщо ти вагаєшся — воно тебе не прийме.

Я хитнула головою.

- А якщо ти не хочеш вважати себе вищим за інших?

- Тоді ти або дурень, або занадто сильний, щоб це було важливо.

Я не знала, до якої категорії мене зарахував Кайріс, але його тон не був насмішливим.

Ми зупинилися біля невеликого ринку. Кайріс узяв два тонких світло-синіх фрукти з лотка й простягнув мені один.

- Це мараліс. Особливий смак.

Я недовірливо глянула на нього.

- Ти не отруїш мене?

- Якщо й отрую, то дуже смачно, обіцяю.

Я відкусила. Усередині плід був соковитий, з приємною кислинкою та нотками спецій.

- Не погано.

Кайріс підморгнув.

- Я знаю, що добре. Саме тому й привів тебе сюди.

Я ковтнула останній шматок.

- І що ж ти хочеш показати?

Кайріс кивнув у бік вузької вулички, яка вела вниз, у сутінковий прохід між двома величними вежами.

- Те, що навіть не всі жителі Супербії знають. Говорять навіть сам король боїться цього місця.

Варіон щось боїться? Смішно!

Я не запитувала далі — просто рушила за ним.

Ми спустилися у старий внутрішній двір. Тут не було яскравого світла, лише кілька магічних сфер, що тьмяно світилися в повітрі. На стіні, поміж вигадливих символів і древніх рун, виблискував портал.

- Ось він. Один із найдавніших порталів Супербії.

Я підійшла ближче.

- Що в ньому особливого?

- Його майже не використовують. Лише ті, хто знає його таємницю.

- А ти, виходить, знаєш?

Кайріс гордо випростався.

- Я ж вартовий.

Він підняв руку, і портал почав світитися. Спочатку легке біле світло, як зазвичай у порталів, а потім знаки на арці порталу почали тремтіти, змінюючи форму, а сам портал змінив колір. Він став червоним, неначе кров. 

- Кайріс… — почала я, але не встигла закінчити.

Простір перед нами раптово вибухнув яскравим світлом, і невидима сила різко затягла нас усередину.

Останнє, що я почула, був голос Кайріса, який вилаявся, перш ніж нас поглинула темрява. 

Як тільки світ навколо стабілізувався, я зрозуміла, що ми більше не в Супербії. Повітря здавалося холоднішим, і воно мало якийсь дивний, неприродний відтінок. Ми стояли посеред великої зали, стіни якої складалися повністю з дзеркал. Вони відбивали нас тисячами варіацій, але в жодному з них ми не виглядали так само, як у реальності.