Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

- А з тобою, вартовий Кайріс Дельмар, у мене буде серйозна розмова. Здається, хтось нещодавно скористався таємним порталом, який був під твоєю охороною, - Варіон говорив кожне слово настільки крижаним тоном, що мені на мить стало й самій страшно. - В угоді яку ти підписав ретельно вказано, що тебе чекає, якщо хоча б один мій наказ буде порушений!

- Але ж… всі живі, - почав заїкатися Кайріс. - Я не заслуговую смертну кару… я ж не…

- Смертна кара це найменше покарання, Кайрісе, - тихо, але холодно промовив Варіон. - Ти не уявляєш, що було б якби хоча б одна волосина впала з голови цієї дівчини. То ж, як думаєш я оберу вартового, який ослухався мого наказу, чи ціле королівство?

Я спостерігала за ними та розуміла, що Варіон немає вибору. Якби зі мною щось сталось, імперія б нізащо це не пробачила Супербії. Якщо зі смертю Аделії, це визнали нещасним випадком і королівство Ацидії після того відбулись втрвтою вимагати будь що, то в разі Супербії, імперія зробила все, щоб знищити горде, вітряне та скелясте королівство. 

Кайріс голосно проковтнув грудку в горлі та нічого більше не відповів, лише побажав гарного вечора. 

Ось так швидко, Варіон розлякав мого кавалера. 

- Я ж просила тебе… — почала я, але Варіон, не відпускаючи моєї руки, нахилився трохи ближче, і його очі вловили світло люстр, виблискуючи небесною глибиною.

- Ти просила триматися подалі, — закінчив він за мене, ледь чутно, так, що тільки я могла почути. — Я й не втручався, коли ти була в небезпеці, коли відчував твій страх, в один момент навіть відчував ревнощі, та я стримав обіцянку… Але це бал, який я планував. Хіба я винен у тому, що ти саме тут, у цей вечір?

Я підняла погляд на нього, і лише зараз справді помітила, як він виглядав. Його чорний оксамитовий камзол, розшитий срібними візерунками, сидів бездоганно, підкреслюючи його високий ріст і ширину плечей. Волосся, трохи довше, ніж я пам’ятала, було ідеально укладене, а на зап’ясті мерехтів браслет із темним каменем, що нагадував нічне небо перед бурею.

Але найбільше вражали його очі. Глибокі, зухвалі, впевнені. Вони дивилися так, ніби бачили мене наскрізь.

- Ви так любите бали, — сказала я, намагаючись повернути собі холоднокровність.

Варіон усміхнувся краєм губ, і я помітила ледь помітну тінь задоволення в його погляді.

- Люблю не бали. Люблю моменти, коли можу побачити тебе ось такою.

Його голос був тихим, оксамитовим, ніби закликав мене зробити крок ближче. І я піддалася цьому магнетизму.

Варіон повів мене у танок, і світ навколо почав розчинятися. Його рука впевнено лягла мені на талію, а іншу я відчула в своїй долоні — теплу, сильну, таку, що обіцяла безпеку й водночас небезпеку.

Ми ковзали по паркету, немов віддавна танцювали разом. Варіон рухався плавно, ніби створений для таких моментів. Я відчула, як він трохи нахиляється до мене, і його голос пролунав прямо біля мого вуха:

- Ти навіть не уявляєш, наскільки тобі личить ця сукня. Але справа не в ній… Справа у тобі.

Я ледь помітно усміхнулася і підняла на нього погляд.

- Ви завжди так багато говорите, коли танцюєте, ваше величносте?

Він хитро усміхнувся, легко повертаючи мене у піруеті, перш ніж знову міцно притиснути до себе.

- Лише тоді, коли хочу, щоб цей танець не закінчувався.

Його голос був низьким, глибоким, і я відчула, як у мені зароджується щось схоже на хвилю — небезпечну, теплу, солодку.

Я змусила себе зберегти холоднокровність. 

- І часто у вас бувають такі бажання, ваша величносте?

Варіон схилив голову, спостерігаючи за мною так, ніби намагався прочитати кожну мою думку.

- Віднедавна дуже часто.

Мені довелося відвести погляд, бо ще трохи — і я б потонула в його очах. 

- Варіоне, — я заговорила обережно, намагаючись розірвати невидимі пута його погляду та вирватися з магнетизму короля. — Я даю клятву: жодна жива душа не дізнається про те, що сталося в Дзеркальній Залі.

- Ти хочеш просити мене пощадити Кайріса? — його голос був спокійний, майже байдужий, ніби ми обговорювали звичайні справи, а не чиєсь життя. Він не дав мені й слова вставити. — З одного боку, я його розумію. Як ще можна вразити настільки величну жінку, як не подарувавши їй щось по-справжньому грандіозне? Але з іншого… Він знав, на що йде.

Я підняла руку й торкнулась його обличчя, легка щетина здавалась такою приємною. Варіон на мить завмер та був змушений подивитися на мене по-іншому.

- Він знав. Так само, як і я знаю, що ти теж робиш свій вибір. Але скажи, Варіоне… Чи справді ти хочеш бути тим, хто розтрощить усе, що міг би мати? Бо зараз ти можеш забрати його життя. Але чи не втратиш разом із ним щось більше?

Він дивився на мене довго, неначе чекаючи, що я скажу ще щось, але я мовчала, давши йому самому зробити вибір.

Музика сповільнилася, і він неохоче послабив хватку, але не відпустив. Його пальці ще торкалися моєї руки, ніби утримували зв’язок між нами.

На танцпол вийшли ельфи та музика змінилась.

Світіння зірок… Я ніколи не бачила нічого подібного. Ельфи рухались так легко, ніби сам вітер піднімає їх над землею. Їхні плащі, вишиті срібними нитками, мерехтіли у місячному світлі, а босі ноги ледь торкалися підлоги. У їхніх рухах було щось незбагненне — поєднання грації, сили та давньої магії, яку я відчула в кожному подиху.

Вони танцювали у колі, їхні руки були з’єднані, і з кожним обертом між пальцями спалахувало тонке світло, наче зорі сплітались у візерунок. Це не просто танець — це молитва, спогад, звернення до неба. Деякі з них почали тихо співати. Їхні голоси зливались в дивну мелодію, що здається то шепотом, то відлунням далекого світу.

Я стояла осторонь і дивилася, боячись порушити цю гармонію. Але коли один із ельфів простягнув мені руку, я зрозуміла — цей танець не для когось, а для всіх, хто відчуває світло в собі.