Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Король Іри тим часом почав віддавати накази. Його голос лунав чітко й владно:

- Почати прибирання вулиць! Перевірити поранених! Відновити порядок у місті!

Люди метушилися, вогонь ще тлів у деяких місцях, а я стояла посеред цього хаосу, дослухаючись до внутрішнього голосу, що повторював лише одне: йди.

Це була моя можливість. Поки всі зайняті наслідками битви, я можу зникнути, дістатися до стайні та вирушити туди, куди мені потрібно.

Я повільно рушила назад, спочатку спокійно, щоб не привертати уваги, а потім, коли відійшла на безпечну відстань, побігла. Рани боліли, але я не зупинялась. У повітрі ще витав запах гару, і кожен мій крок лунав занадто голосно у моїх вухах.

Стайня була неподалік, і я вже бачила золотавого коня, якого вибрала ще до зустрічі з королем. Він, здається, теж мене впізнав, нервово заіржавши, коли я підбігла.

- Тихо, тихо… — прошепотіла я, гладячи його по шиї. — У нас мало часу.

Швидко осідлавши його, я вже була готова виїхати, коли за спиною пролунав знайомий голос:

- І це ти називаєш втечею?

Я зціпила зуби.

Огнеріс стояв, спершись на дерев’яну опору стайні, схрестивши руки на грудях і з усмішкою, яка не віщувала нічого доброго.

- Ти стежив за мною? — з підозрою запитала я.

- Звісно, ваша величність. Супровід вам не завадить, як я помітив проблеми вас дуже люблять, — він підійшов ближче, і його погляд став серйозним.

Я закотила очі.

- Це не твоя справа, і не називай мене так, Огнерісе.

- Ну, на жаль, доведеться змиритися.

Він не чекав дозволу. Впевнено сів на коня і вирівнявся в сідлі.

Я хотіла заперечити, сказати, що не потребую допомоги, але, правду кажучи, після битви моє тіло ще не відновилося, і подорож наодинці справді могла стати фатальною.

- Добре, — коротко кинула я. — Але якщо відстанеш — я тебе не чекатиму.

- О, тепер це виклик.

Я злегка копнула свого коня в боки, і ми рвонули вперед. Місто залишилося позаду та до вулкану ми добрались дуже швидко та без зайвих розмов та перерв. 

Я стояла на краю вулкану, вдивляючись у гарячі глибини, з яких виривались клуби диму. Жар обпалював шкіру, але я не відступала. Відповідь була десь тут, я це знала. Але що саме робити — не розуміла.

- Зазвичай люди уникають вулканів, а не вдивляються в них, наче вони ось-ось заговорять, — пролунав знайомий саркастичний голос.

Я навіть не здригнулася, а лише повільно обернулася.

Астра стояла, схрестивши руки, і з неприхованою цікавістю дивилася на мене. Її золотисті очі виблискували, а на губах грала усмішка.

- А я рада тебе бачити, — зізналася я, відчуваючи несподіване тепло від цієї зустрічі.

- Ну, ще б пак, — фиркнула вона. — Ти тільки уяви, я теж скучила за дівчиною, яка постійно потрапляє в халепи. Просто казка.

Я пирхнула, але все одно усміхнулася.

- Я чула одну легенду. Про дракониху, яка рятувала людей, - я коротко глянула на Огнеріса, який спостерігав здалеку. 

Астра примружилася.

- О, і що ж ця легенда каже?

- Що вона сильна, горда і не любить, коли її називають героїнею.

Астра лукаво посміхнулася. 

- Небезпечна тема, маленька.

Вона трохи нахилила голову, уважно мене вивчаючи.

- Кажуть, що ти добряче налякала столицю. Навіть не уявляю, що б там коїлося, якби не твій чоловік.

Я аж закашлялася.

- Він не мій чоловік!

- Ні? — вона підняла брову. — То ти всіх просто так цілуєш?

Я відчула, як щоки запекли вогнем, але змусила себе відвести погляд і зітхнути. 

- Це було… інше, - тихо промовила я.

- Знаєш, у нас, драконів, все простіше., - Астра зненацька перейшла на шепіт. - Коли знаходимо пару, ми відчуваємо, що відбувається одне з одним.

Я швидко вирішила змінити тему.

- Ти не бачила тут… ключ?

Астра знову усміхнулася, і в її очах з’явився знайомий хитрий блиск.

- Може, бачила, може, ні.

- Ну Астро… - благально глянула на неї.

- Добре-добре, — вона махнула рукою і простягнула її вперед. Повітря навколо неї затремтіло, і раптом у її долоні з’явився ключ.

Я завмерла, серце забилося швидше. Ключ був витвором самої Іри — темний, наче застигла лава, з прожилками розпеченого золота, що пульсували теплом, немов серце вулкана. Його вигини нагадували язики полум’я, а на рукоятці була вигравіювана давня символіка, схожа на тріщини в охолодженому камені. Він здавався живим, як і сама стихія, що його створила.

- Де ти… Як ти…

Я не могла навіть вимовити слова. Як вона змогла його взяти, адже я чітко памʼятаю, що Серія сказала, що ключ не давав над собою влади. 

- Магія ключа настільки древня, як і я, — відповіла вона, розглядаючи його. — Тому він визнав мене рівною.

Її пальці на мить торкнулися моїх, гарячі мов саме полумʼя. 

- Щасти тобі, Алісіє. Побачимося ще.

І з цими словами вона переклала ключ в мої руки та я відчула тепло від нього. 

В мене було ще багато питань до неї, але ключ вже активувався та я знову провалилась в сяйво порталу, яке накрило мене з головою. 
 

Від автора: 

Ключ в королівстві Ірá