Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Ми їхали вузькими стежками, залишаючи за собою будинок Лотіанни. Повітря було густим, важким, воно ніби обіймало з усіх боків, не даючи дихати вільно.

Огнеріс їхав поруч, мовчазний, занурений у власні думки. Завдання, яке дала Лотіаана було вельми складним. Довести королю Іри, що Гула не хоче війни, але як це зробити.

Я була в королівстві Гула, я бачила їхніх людей. Вони не будують армію, не готують фортеці, не розширюють виробництво зброї. Навпаки, вони бояться. Вони не хочуть битися.

Тоді чому король Іри впевнений, що вони готуються до нападу?

Я замислилася глибше.

Раніше Гула виступала за зняття бар’єру. Вони хотіли свободи, хотіли розширити торгівлю, хотіли більше можливостей. А потім… раптом різко змінили свою думку.

Чому?

Холод пробіг по моїй спині, коли мене осінило.

- Це все імперія, — прошепотіла я, стискаючи повід.

- Що? - Огнеріс підняв голову.

- Це все вони, — повторила я, швидше для себе, ніж для нього. — Вони залякали Гулу. Примусили змінити позицію. А тепер використали це, щоб посіяти недовіру в Ірі.

Огнеріс примружився.

- Але якщо вони це провернули тут, вони не зупиняться.

- Саме так, — я глибше вдихнула, намагаючись заспокоїтись. — Вони хочуть, щоб бар’єр залишався, але чому? Що їм це дає?

Я говорила «вони», наче я перестала бути частиною імперії…

- Контроль, — кинув Огнеріс, і в його голосі не було жодного здивування. — Вони тримають усі світи в ізоляції. Кожен боїться іншого, бо не знає, що за межами. І це зручно.

Я відчула, як у мені закипає злість. Барʼєри були створені для порятунку та захисту, а не для маніпуляцій та влади. 

- Вони не зупиняться, Огнерісе. Вони продовжать маніпулювати, поки всі світи не забудуть, що таке свобода.

- Тоді потрібно, якнайшвидше виконати це завдання, — сказав він, посміхаючись куточками губ.

Я кивнула.

- В тебе є план?

- Приїдемо до столиці, а далі спробуємо переконати короля припинити війну… принаймні, поки він не вирішить нас виставити, — з усмішкою промовив він.

Отже плану немає, але ми мусимо довести королю Іри, що він став жертвою інтриг. І що справжня загроза – не Гула.

А Імперія…

Ми доїхали на конях до велетенської споруди, схованої серед скель, і здавалося, що сама земля тут дихає вогнем. Усередині жар плавив повітря, а стіни здригалися від важких ударів молотів. Металевий блиск мечів, кинджалів і сокир відбивав полум’я, створюючи танець світла й тіней.

Назустріч нам вийшов кремезний напіворк. Його темно-зелена шкіра була вкрита рубцями, а могутні руки здавалися створеними для кування найміцнішої зброї. Він кинув оком на нас обох, а потім, не питаючи, звернувся до Огнеріса:

- Вітаю в найкращій ковальні семи королівств, - гордо мовив він. І навіть не збрехав, адже про цю ковальну я чула не один раз. - То який тобі меч, вогняний? Тяжкий? Легкий? Довгий клинок чи короткий?

Огнеріс ледь помітно підняв брови, але ще більше здивувався, коли я, перехрестивши руки на грудях, твердо промовила:

- Це мені потрібен меч.

Напіворк хмикнув, зміряв мене оцінюючим поглядом і скривив губи в напівусмішці.

- Дівко, я бачив воїнів, що впускали меч ще до першого удару. Ти хоч знаєш, який тобі потрібен?

Я зробила крок вперед і вперлася поглядом у його темні очі.

- Мені потрібен меч, який не можна загубити. Який стане продовженням мене.

Напіворк зціпив зуби й скрушно похитав головою.

- Тобі не меч треба, а магія, — пробурчав він.

- Саме так, — посміхнулася я.

Коваль нахмурився, але в його очах загорівся вогник зацікавленості.

- Це буде непросто...

Напіворк схрестив руки на грудях і окинув нас оцінюючим поглядом. Його голос, глибокий і хрипкий, луною розійшовся під кам’яними склепіннями:

- Ну що ж, раз ви прийшли за мечем, доведеться вам пройти короткий курс коваля. Бо меч — це не просто шматок металу. Це продовження руки, сили й навіть характеру.

Він розвернувся й повів нас між масивними ковальськими горнами, де повітря тремтіло від спеки, а вуглини тліли червоним і помаранчевим світлом.

- Ось це наша гордість — вулканічна піч. Температура тут сягає тисячу сімсот градусів, достатньо, щоб розплавити навіть міцну сталь. Але ми використовуємо особливий сплав: вуглецева сталь із вкрапленнями магічного срібла. Воно витримує високі температури без деформації.

Він зупинився біля довгого столу, заваленого металевими злитками.

- Це звичайна сталь, плавиться при тисячу триста сімдесят градусах. А ось це — імперський титаніт, майже не боїться вогню, температура плавлення понад дві тисячі градусів, але він крихкий. Не підходить для мечів.

Я торкнулася прохолодного металу кінчиками пальців.

- А це що?

Напіворк хмикнув і підняв невеликий шматок темного металу, що ледве відбивав світло.

- Це обсидіанова сталь. Використовується рідко, бо її важко обробити. Якщо зробити все правильно, вона стане чорною, як ніч, і гострою, як сам час. Але вона не гнеться. Якщо зламається — відновити неможливо.

Мене заворожувала вся ця інформація. Метал, який можна зміцнити, загартувати, зробити невразливим… А якщо вплести магію?

- Гаразд, дівко, — напіворк поклав шматок обсидіану на стіл і знову поглянув на мене. — Кажи, який тобі потрібен меч?

Я відчула, як серце забилося швидше, наче зараз вирішувалась моя доля.

- Щось легке, міцне… Щоб не плавився від мого вогню. Я хочу, щоб мій меч був частиною моєї магії перевтілення. Щоб він міг ховатися, ставати браслетом чи прикрасою, але завжди бути поруч.

Напіворк прищурився.

- Тобто?

Я зробила крок ближче.

- Я володію магією перевтілення. Я хочу, щоб мій меч міг змінювати форму. Наприклад, перетворюватися на браслет або щось схоже, коли він мені не потрібен. Але щоб завжди залишався поруч.

У ковальській залі запала тиша. Огнеріс хитро посміхнувся, спостерігаючи за реакцією майстра. Напіворк розглядав мене, а потім його обличчя освітилося викликом.