Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Лотіанна першою справою звернулася до Огнеріса, її голос був теплим, але стриманим:

- Вітаю з поверненням до справ. Я чула про Мію… Співчуваю.

Огнеріс ледь помітно кивнув, приймаючи її слова. Потім, не гаючи часу, дістав те, що знайшов, і поклав на стіл.

- Наша з Мією справа закінчена, — його голос був рівним, без жодної емоції.

Лотіанна не змусила чекати й вручила йому мішечок із золотом, якого він навіть не перераховував.

Я не витримала мовчання.

- Що це? — запитала, вказуючи на щось завернуте у стару тканину.

Лотіанна перевела на мене погляд, її очі стали серйозними.

- Це уламок артефакту, що стримував силу драконів, — вона провела пальцем по його поверхні, і в тьмяному світлі заграли мерехтіння камʼяного уламку, розміром з її долоню. - Його створила імперія.

Я завмерла. Імперія?

- То це їхніх рук справа, — сказала я, намагаючись осягнути масштаб побаченого.

Лотіанна кивнула.

- Ще за часів першої імператриці, вони бачили в драконах лише загрозу, — її голос був спокійним, але в ньому вчувалася тінь розчарування.

Але мене не полишала одна думка.

- Сім’я Лоран ніколи не гналася за владою. Навіть першу імператрицю обрали не за її власною волею, Анісія хотіла лише досліджувати барʼєри, і хотіла миру, а не знищувати цілі раси, — я говорила більше для себе, намагаючись скласти шматки головоломки. — Рішення Лоранів завжди врівноважені й обґрунтовані.

Хіба, що її примусили це робити… Врешті я розуміла, що використовують сімʼю Лоран по повній мірі в будь які часи.

Лотіанна на мить задумалася, а потім тихо відповіла:

- Я теж так вважаю. Але маємо, що маємо.

Я стисла губи. В цьому всьому щось не сходилося. 

Лотіанна тим часом знову звернулася до Огнеріса:

- У мене для тебе нове завдання, - а потім зненацька повернулась до мене. - І, думаю, тобі варто й надалі супроводжувати мого сина.

Я різко звела на неї очі.

- Що? — вирвалося в мене.

Огнеріс теж здивовано глянув на неї, але його вираз був радше запитальним, ніж шокованим. Схоже він не очікував, що його так швидко відправлять на нове завдання. 

Лотіанна кинула погляд на Огнеріса, а потім, якось невимушено, але владно сказала:

- В моєму кабінеті є документи нового завдання принеси їх.

Огнеріс звів брову.

- Ти так хочеш позбутися мене?

- Хочу поговорити з твоєю новою напарницею, - мовила вона твердо та добавила. - Наодинці.

Він знизав плечима, ще раз недовірливо глянув на матір, але, не сперечаючись, вийшов.

Настала тиша. Я глянула на Лотіанну й, не вагаючись, запитала:

- Він знає, хто він такий?

- Ні, - Лотіанна відвела погляд.

- Але ж рано чи пізно він дізнається, - я втупилася в неї, не приховуючи здивування.

Лотіанна стиснула пальці.

- Я не можу йому розповісти, — сказала вона майже пошепки. — Не для того я тікала з імперії, щоб моя дитина страждала від жертовного дару.

Від її слів у мене завмерло серце.

- Жертовного дару?

Вона повільно кивнула.

- Ти ж знаєш, що в кожного мага є три сили. Вроджена, набута і таємна. Вони існують у гармонії. Але бар’єри… Бар’єри — це четверта сила. Сила жертовна. Її ніхто не обирає, вона накладається шляхом обрядів на нащадків імператорського роду, коли всі світи та випробування позаду, або ж коли попередниця, тобто мати, помирає. Імператриця повинна прийняти жертовний дар, але розплачується власним здоров’ям.

Я застигла.

І тут я все зрозуміла.

Чому мама так швидко відправила мене на випробування.

Чому вона навіть не намагалася відтягнути момент.

Чому Аделію вона готувала понад десять років, а мене — лише три.

Їй було погано. Вона вмирала.

Жертовна магія витискала з неї останні сили.

Я стиснула руки в кулаки.

- Отже, моє життя… мені не належить, так?

Лотіанна подивилася на мене поглядом, у якому було стільки ж розуміння, скільки й болю.

- Я хотіла врятувати своїх дітей від цього, — прошепотіла вона. — Але ти… ти вже всередині цієї гри, чи не так?

Слова застрягли в горлі, але я все ж вимовила:

- Чому мама не сказала мені цього?

Лотіанна подивилася на мене так, ніби знала, що це питання з’явиться. Її очі відбивали втому, але в них не було жалю.

- А що б ти зробила, якби знала?

Я відкрила рот, але не змогла відповісти.

Лотіанна зітхнула.

- Вона хотіла дати тобі вибір, наскільки це було можливо. Хотіла, щоб ти не жила, відчуваючи тягар цього знання.

- Але ж я мала право знати!

- І тоді що? Ти б зреклася всього? Втекла? Почала шукати спосіб змінити невідворотне?

Я важко дихала. Серце калатало, і всередині все палало від злості та відчаю.

- Вона… просто покинула мене. Відправила на випробування, навіть не сказавши правду.

- Вона дала тобі можливість боротися. Без страху. Без приреченості.

Я заплющила очі.

Так, якби я знала з самого початку, що моє життя не належить мені, що я лише частина механізму імперії… Я могла б зробити щось інакше?

Могла б не стати тим, ким я є зараз?

Лотіанна поклала руку мені на плече та хотіла щось промовити, але гнів в мене вже починав накоплюватись. 

- Вона дала Аделії вибір втекти, а мене ж прирекла на долю таку, як і в неї… — слова вирвалися з моїх вуст тихо, але сповнені гіркоти.

Лотіанна не відповіла одразу. Вона дивилася на мене довго й уважно, а потім повільно промовила:

- Певно вона знала, що ти сильна.

Я стиснула кулаки.

- Це не виправдання. Чому Аделія мала право на свободу, а я ні? Чому вона могла тікати, а я маю йти прямо у пастку?

- Я маю лише припущення…, - Лотіанна опустила очі. - Твоя сестра… Вона була б приречена від самого початку. Вона не була створена для цієї боротьби. І твоя мати це знала. Як і знала, що ти, хай як би це було несправедливо, зможеш витримати тягар, від якого Аделія зламалася б.

Я ледве стримала істеричний сміх.

- То це виправдовує те, що мене просто кинули? Що мене пожертвували заради ідеї?