Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Огнеріс доїдав занурившись у якісь свої думки, і незабаром йому принесли лист. Він лише глянув на печатку, і його обличчя ледь помітно змінилося.

- Від кого? — поцікавилась я, помічаючи, як він вагався, перш ніж розгорнути лист.

- Анна, — кинув він коротко, навіть не дочитавши, і швидко пішов до сходів.

Хто така Анна? І чому вона змусила його так реагувати? На це відповідь мені не дали. 

Я провела поглядом Огнеріса, а потім повернулася до сніданку, ковзаючи очима по Варіону. Він краєм ока глянув на годинник, і я ледь стримала посмішку.

- Час іде, а посередник Супербії не чекатиме? Як там до речі імперія? — невинно запитала я.

Варіон зупинив рух виделки, перш ніж знову спокійно взяти шматочок хліба.

- Чому ти думаєш, що я щось знаю?

Я нахилила голову, дивлячись на нього поверх чашки.

- Ваші хитрощі з порталами не пройшли повз мене.

Він зітхнув, відклав ніж і, спершись ліктем на стіл, уважно подивився на мене.

- Там хаос. Ти добряче їх лякаєш своїм мовчанням.

Я на мить задумалась, повільно проводячи пальцем по краю чашки та весь цей час відчувала пильний погляд короля порталів.

- Хтось ще про це знає? - трохи з натиском запитав він.

- Лише я, — відповіла спокійно, абсолютну правду.

Варіон ледь помітно видихнув, а потім його погляд зупинився на моїй руці.

- Ти настільки довіряєш мені? — запитала у нього, зрозумівши, що він повірив лише моєму слову. Звісно він відчуває мої емоції, але ж я можу і збрехати…

Його губи ледь смикнулися.

- Як не довіряти жінці, яка здатна тримати ніж біля твоєї шиї й одночасно змушувати тебе хотіти побути з нею довше?

Я легко всміхнулась, відчувши, як ці слова ніжно торкаються мого серця.

- Твій флірт дуже лестить, Варіоне… Але я досі заручена.

Він мовчки простягнув руку і взяв мою долоню, піднімаючи її так, щоб світло впало на оголений палець.

- Обручку ти все ж зняла в Інвідії, — його голос звучав рівно, але в синіх очах з’явився загадковий блиск.

Я не відвела погляду.

- Її вкрали, — відповіла, легенько стиснувши його пальці, що все ще торкалися моїх.

Варіон усміхнувся куточком губ, ніби щось зрозумів для себе, але не прокоментував. Він лише ледь нахилився ближче й тихо промовив:

- Не прощаюсь. Ти знаєш, я завжди прийду, коли стану тобі потрібен…

Його голос ніби ковзнув по шкірі. Я не відповіла, але знала, що він бачив мою реакцію — як ледь здригнулися пальці, як я на мить перестала дихати.

Варіон затримав погляд ще на секунду, а потім легенько провів пальцем по моєму зап’ястю. Від цього дотику по шкірі пробігли мурашки, і я майже непомітно стиснула руку в кулак, стримуючи бажання схопити його долоню.

Він підвівся та впевнившись, що ніхто крім мене його не бачить, зник у порталі. Я дивилася на те місце де він щойно був, намагаючись вгамувати прискорене серцебиття. 

Через якийсь час підійшов Огнеріс, який був повністю в своїх думках та вже при параді з торбою на плечах. 

- А де твій… — Огнеріс на мить замислився, підбираючи слово, а потім усміхнувся. — Залицяльник?

Я зітхнула, підперши підборіддя рукою.

- Відтепер ми знову удвох.

- Воно й краще, — буркнув він, поправивши свою торбу. — Надто багато уваги він привертав.

Я примружилася. 

- І це каже хлопець із рудим волоссям?

- В Ірі всі такі, - хмикнув Огнеріс. - Тому я правий.

Я не стала сперечатися.

- Ходімо, часу в нас зовсім немає, — кинув він.

- Спочатку ж мій меч? — нагадала я, склавши руки на грудях. Без магії мені буде важко, то хоча б меч має бути захистом.

- Ох, вибач, принцесо. Зараз побіжу і власноруч викую тобі шедевр, - Огнеріс зітхнув, але його очі лукаво виблиснули. - Немає на це часу, спочатку Анна, потім меч.

Я закотила очі, чому він став таким дратівливим? Хто ця Анна і, що вона йому написала? Але я не встигла запитати, бо він уже схопив мене за руку й потягнув до виходу.

Щойно ми вийшли за поріг таверни, дорогу перегородили високі, кремезні постаті.

Орки.

Вони були масивні, з могутніми м’язами, що натягували темну шкіру, схожу на камінь. У деяких вона мала сіруватий відтінок, у інших — болотисто-зелений, ніби вкритий мохом. Обличчя — грубі, з важкими щелепами, гострими бивнями, що стирчали з-під губ, і жовтими очима, які світилися хижим розумом.

Кожен із них мав на собі шкіряні обладунки, укріплені металом, а на поясах висіли сокири та кинджали. Один із орків був особливо високий, майже на голову вищий за інших, з рубцем через усе обличчя й перехрещеними на грудях руками. Його погляд впився в мене, а губи розтягнулися у хижій посмішці.

- Ви, — заговорив він низьким, гулким голосом, що ніби котився кам’яним обвалом. — Ідете з нами.

Огнеріс зупинився, схрестив руки на грудях і окинув орків оцінюючим поглядом.

- О, яка честь. Ви ще й з парадним прийомом? Де тоді червона доріжка? — усміхнувся він, але рука вже ковзнула до руків’я меча.

Його клинок з’явився так швидко, що в повітрі майнула лише блискавична дуга світла. Він грайливо покрутив меч у руці, ніби не сприймав загрози всерйоз.

- Ну що ж, хлопці, якщо ви прийшли забирати нас, сподіваюся, у вас є хороший план. Бо мій — значно цікавіший.

Огнеріс зірвався з місця, його меч спалахнув вогнем, розтинаючи повітря. Перший орк кинувся на нього, але рудоволосий воїн ухилився і вдарив навідліг, змушуючи ворога відступити під шквал іскор.

Я відчула, як усе в мені загострилося — адреналін вибухнув у венах. Один із орків рикнув і кинувся прямо на мене. Я вчасно встигла відскочити, легка сукня закружляла в русі, але я була швидшою. Кинджал у моїй руці блиснув сріблом, і я різко провела лезом по передпліччю ворога. Орк завив від болю, але його це не зупинило.

Ми билися серед дерев’яних столів та перекинутих лавок. Огнеріс випустив стіну полум’я, і орки відступили, заслоняючи очі від сліпучого вогню. Але лише на мить. Найбільший із них, мабуть, ватажок, прорвався вперед і замахнувся на мене сокирою.