Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Ми з Огнерісом рухалися кам’янистими стежками, що вели околицями Іри. Повітря було важким, насиченим гарячим попелом і запахом сірки, який роз’їдав горло. Вдалині глухо гуркотів вулкан, і кожен його поштовх здавався мені відлунням серця цього краю—дикого та нестримного.

Я хотіла дізнатися більше про це місце. Це не була просто цікавість — мені потрібна була інформація, бо тут усе могло стати випробуванням. Тож я спробувала зав’язати розмову. 

- Отже, думаю настав час дізнатись хто ти і звідки? - промовила я йдучи пліч-о-пліч з рудоволосим.

Огнеріс ледь усміхнувся, кинувши на мене короткий погляд, але не зупився. 

- Моє імʼя Огнеріс, це ти вже знаєш, прізвище Вілсон, від покійного батька. Ну що ж ще… - він почухав голову. - Також я воїн фракції, який надіється на поновлення після… власне після моєї відпустки, - він злегка закусив губу.

Певно це була якась особлива відпустка, - промайнула в мене думка та запитала я інше.

- Воїн фракції? — перепитала я, вловлюючи в його голосі щось схоже на гордість.

- Колись у нас було три фракції, воїни, дракони і орки, — він не поспішав, наче підбирав слова. — Але драконів не залишилося. Більшість зникли, а ті, що вижили…— він не договорив, махнувши рукою. — Тож тепер є тільки дві, люди та орки. І з орками треба бути обережніше. Вони не надто дружелюбний народ.

Я задумалася, якби на власні очі не бачила Астру в подобі дракона, то нізащо б не повірила, що могутні дракони ще досі живі. Цікаво чи знає Огнеріс секрет своєї подруги Астри?

Та виходячи з його слів, можу зробити висновки, що, дракони колись були окремою силою в Ірі і їх було багато. І куди ж вони поділися? Я хотіла запитати, але Огнеріс випередив мене. 

- До речі, раз уже заговорили про драконів…— він на мить замислився, стираючи з лоба краплі поту, а потім продовжив: — Ходить легенда про одну з них. Астра звісно каже, що це все вигадки, але ж легенди не створюються з пустого місця.

Я уважно подивилася на нього. Про Астру він так нічого і не знає, та й думаю мені варто зберегти це в таємниці.

- У королівстві Іра вже понад тисячу років живе легендарна, стародавня дракониха на ім’я Фенікстра… Чи то Феністрата? — він зморщив чоло, наче намагався згадати. — В іменах я трохи плутаюсь, — додав він, махнувши рукою. — Але суть в тому, що вона вважається хранителькою рівноваги цього королівства. Вона не втручається в справи смертних, але ті, хто бажає зрозуміти істинну природу сили, шукають її мудрості.

- І де ж її шукати? — я навіть не помітила, як підійшла ближче, слухаючи кожне слово.

- У вулкані, — Огнеріс сказав це так буденно, що я майже розсміялася.

- О, чудово. Дякую, дуже корисна інформація. Просто зайду у вулкан, привітаюся…

- Саме так, — він підморгнув мені.

Схоже Астра права, це все лише вигадки, або ж вона сама ця стародавня дракониха... Я лише зітхнула, не виглядає вона на тисячу років. Ще одна легенда, ще одна загадка. Чи була вона правдою? 

- А тепер твоя черга, напарнице, — раптом змінив тему Огнеріс. — Що розкажеш про себе? Де ти так навчилася володіти кинджалом?

Я напружилася. Моя історія — це не те, що варто розповідати в першій-ліпшій розмові. Огнеріс міг бути хорошим хлопцем, але я не знала, чи можу йому довіряти.

- Деякі таємниці краще не знати. Для блага нас обох.

Огнеріс примружився, ніби оцінюючи мене.

- Ого, тепер я заінтригований, — промовив він.

Я всміхнулася, але нічого не додала.

Можливо, колись я йому розповім. Але не сьогодні.

За приємною балаканиною шлях видавався не таким виснажливим. Ми говорили про дрібниці — про магію, дізналась, що він володіє магією вогню, як і я, також в нього гарно розвинена інтуїція, про битви Огнеріс розповідав не дуже охоче і чомусь часто уникав цієї теми та ми переключились на розмову про те, які місця в Ірі найнебезпечніші. Огнеріс раптом зупинився й потер потилицю, наче зважувався на щось.

- Слухай, — він кинув на мене короткий погляд. — Вибач, що так різко тебе зустрів. Я… ну, не звик брати з собою когось, кого не знаю.

Я злегка посміхнулася.

- А я не менш різко відповіла, — я крутила в руці кинджал, який витягла, коли відчула, що ми вже дуже віддалились від поселень.

Огнеріс засміявся.

- О, так. Твій кинджал дуже красномовно висловив твою думку.

Я лише знизала плечима.

Нарешті ми прийшли до місця призначення. Перед нами розкинулося стародавнє поселення на самому краю вулкану. Важко було уявити, що тут колись жили люди. Кам’яні споруди, напівзруйновані та вкриті попелом, все ще трималися, ніби вперто чіпляючись за життя. Деякі будівлі обвуглилися, але не зникли, залишаючи сліди величної архітектури.

- Тут колись мешкали перші маги вогню, говорять, що це були самі дракони, — сказав Огнеріс, уважно оглядаючи руїни. — Вони ще за часів, коли королівства не розкололись, відкрили, як підкорювати полум’я.

Я відчула, як земля під моїми ногами злегка вібрує. Місце здавалося живим, пронизаним магією.

- І що нам тут шукати?

Огнеріс обернувся до мене, його обличчя стало серйозним.

- Я шукаю докази змови імперії, - промовив він. - Щось, що може підтвердити, що вони причетні до зникнення драконів.

Я напружилася.

- Якщо це правда, - додав Огнеріс. - То імперія зробила, щось жахливе. Щось, що змінило Іру назавжди.

Я хотіла запитати більше, але раптом земля під нами здригнулася.

- Що це?…

Огнеріс розвернувся, але не встиг нічого сказати. Я відчула, як повітря навколо розпечене, занадто гаряче навіть для цього місця. В ту ж мить з-під землі вирвалися струмені вогню, як біля мене так біля Огнеріса. Він швидко його направив в інший бік. 

Я не злякалася. Вогонь не міг завдати мені великої шкоди. Я була магом вогню. Як і Огнеріс.

Та вже за секунду я зрозуміла, що щось не так.

Дихати стало важко, ніби повітря перетворилося на розпечений камінь, що тиснув на груди. Я зробила крок уперед, і різкий жар ударив у моє тіло, змушуючи зупинитися. Це було не так, як мало бути.