Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Ми прогулювались вечірнім ідеальним містом, кожен заглиблений у власні думки. Кожен крок серед блискучих вітрин і пишних будівель ніби нашіптував: «Тут усе краще». Вулиці, викладені різнокольоровим каменем, здавалися бездоганними, наче їх щойно вимили до блиску. У повітрі віяло солодкими ароматами – випічки з місцевої пекарні, де ми спробували щось схоже на тістечко з м’ятою та мигдалем. Це був смак розкоші, але занадто насичений, майже нав’язливий, ніби навіть їжа тут прагнула затьмарити все інше. Ми перекинулись декількома словами з Варіоном, хвалячи пекаря та пішли далі. 

Місцевий купець запропонував нам скуштувати екзотичний напій, зроблений з якогось рідкісного плоду, який нібито приносить удачу. Його смак був дивним – кисло-солодким із гострим присмаком, але він пробуджував у мені дивну хвилю енергії. Навколо нас все шепотіло про досконалість, але водночас наче прагнуло довести, що цього ніколи не вистачить.

Мені вдалося відкинути думки про амфітеатр, хоч відчуття гіркоти залишилося. Інвідія неначе випробовувала мене на кожному кроці, пропонуючи безліч яскравих речей, які ховали за собою порожнечу. Але висновки я все ж зробила.

- Ти так добре знаєш місцевість, - порушила я тишу, яка повисла годину між нами з Варіоном. - Ти ж бував тут, так? 

Варіон кивнув дивлячись уперед. 

- І в Аварітії бував, і схоже не один раз, - констатувала я та Варіон усміхнувся підтверджуючи мої слова. 

- Знаєш, ідея створення порталів між королівствами не тільки цікава з туристичної точки зору, але й має великий економічний потенціал для Супербії, - промовила я та хитро посміхнулась.

Варіон зупинився в його очах заграли сині вогники. Він злегка нахилився до мене.

- Ти все більше стаєш загадкою, - промовив він тихо. - За твоїми випробуваннями, ти б і не мала знати про мої пропозиції, але, здається, у тебе є свої способи дізнаватися більше.

- Кожен має свої маленькі секрети, Варіоне, - відповіла та мʼяко підморгнула йому. - І часом вони можуть бути дуже корисними.

Варіон засміявся, знову оцінюючи мій погляд, але тепер, здається, вже з більшою цікавістю. 

Я відчувала, як між нами ставало все тісніше, і моє серце вибивалося з ритму. Запах амбри, шкіри та мускатного горіха так мужньо обволікав, що я на мить заплющила очі та коли відкрила, він дивився на мене так, ніби бачив кожну частинку мене, а я не могла відірвати погляд від його синіх очей. 

- Знову підеш, не попрощавшись? - вимовила я тихо, майже пошепки. 

Він усміхнувся, і в його погляді читалась така впевненість, ніби він уже знав відповідь. Він нахилився трохи ближче. 

- А навіщо прощатись ми ж все одно побачимось, - усміхнувся він. - Кожного разу переді мною відкривається нова Алісія Лоран. І прощатись з тобою в мене немає намірів. 

Від цих слів я відчула, як пульс прискорився, а повітря стало густішим. 

- А які наміри в тебе є, Варіоне Драксель, - промовила я з викликом. 

Він підняв одну руку і з ніжністю провів пальцями по моєму волоссю, забираючи його з обличчя. Це було настільки близько, що я відчула його тепло, і серце забилося так швидко, що я майже не могла вхопити подих. Я дивилась на нього, і все навколо наче розчинилося в цій миті.

Але саме тоді, коли я вже була готова відчути його наближення, і його погляд став глибшим, я побачила вдалині знайому фігуру. 

Евеліна. Вона виходила з однієї крамниці та схоже намагалась закрити її. 

Мій погляд мимоволі відвернувся, і я відчула, як мить розірвалася. Коли я повернула голову назад, Варіона вже не було. Лише порожнеча, яка залишалася у моєму серці, як недоговорена фраза, і тиша, що огорнула мене.

Все навколо стало другорядним. Постать Евеліни майнула в далині, і в ту ж мить вона, як налякана миша, швидко увійшла в антикварну крамницю та намагалась зачинитись з середини. Я прискорила кроки, а коли добігла до крамниці, двері були зачинені.

- Евеліно, відчиняй! — я гукнула, але відповіді не було.

Кров закипіла. Погляд упав на старе вікно, яке лише чекало, щоб я його вибила. Озирнувшись і не знайшовши нічого під рукою, я швидко зняла чобіт і з усієї сили жбурнула ним у скло. Вікно розлетілося на друзки, і я почула крик із середини.

- Грабують! — заволала Евеліна, схопившись за старезну шкатулку на прилавку. Вона б могла з легкістю перетворитись на фею та вилетіти звідси, але це б означало залишити крамницю, яка схоже їй була надто дорога.

Я стрибнула всередину, витягуючи уламки скла з сорочки. 

- Замовкни, інакше я тобі покажу, що можу навіть без меча, який ти вкрала! — різко сказала я, але її крики тільки посилилися.

Я швидко знайшла свій чобіт та витрусивши з нього скло наділа на свою ногу. 

Крамниця  середині була набита всякою всячиною. Старі вази, глечики, дивні картини, стільці, які наполовину обдерті. Простір був надто вузький, а товари лежали один на одному. На секунду мій погляд зачепився за стійку продавця. Там, на купі розкиданих речей, лежала моя сумка. Без роздумів я вихопила її.

- Де мій меч? — спитала я, стискаючи сумку в руці.

Евеліна лише усміхнулася, нахабно і навіть із гордістю.

- Продала, — відповіла вона, знизуючи плечима. — А от твою сумку ніхто не захотів. У ній немає нічого цінного.

Я хмикнула. Звісно, ніхто й не зміг би її відкрити — це під силу лише мені чи моїм кровним родичам.

- Тобто ти торгуєш краденим?! — я стиснула кулак, роблячи крок уперед, але мої слова були перервані гучним звуком важких кроків.

До крамниці вбігли двоє охоронців, кожен із мечем у руці. Їхні погляди ковзнули по розбитому вікну, і вони, не роздумуючи, кинулися на мене.

Я ухилилася від першого удару, ковзнувши вбік, і схопила найближчу вазу з прилавка, яка одразу опинилася в обличчі одного з них. Він захитався, а я швидко підсікла йому ноги, змусивши впасти. Інший уже заносив меч, намагаючись відрізати мені шлях до втечі. 

- Справді? На мене з мечем? — я розсміялася. 

Мій погляд заграв хитрою іскрою, коли я дістала кинджал. Він був легким і холодним у руці, якраз те, що потрібно.