Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Коли Варіон нарешті вимився, я без зайвих розмов закрилась в ванній і нарешті розслабилася. 

Я заплющила очі, зосереджуючись на м’якому шепоті води, що розтікалася теплом по шкірі. Трави, які я додала, наповнили ванну легким ароматом лаванди, м’яти та солодкого жасмину. Їхні ніжні пахощі поволі стишували тривогу, що клекотіла в мені з того моменту, як я втратила магію.

Я провела рукою по воді, спробувала знову підігріти воду, але нічого не вийшло. Внутрішньо відчувалася порожнеча, немов частина мене була відірвана. Русалки справді забрали мою магію. Що ж, це ще одна проблема, яку доведеться вирішити.

- Чого він узагалі залишився? — пробурмотіла я, дивлячись на пару, що піднімалася з води. Зазвичай Варіон зникав без прощань, залишаючи мене розбиратися з наслідками його раптової допомоги. А тепер він… тут.

Я довго не хотіла виходити, сподіваючись, що, коли я нарешті відчиню двері, Варіона вже не буде. Та, звісно, сподівання розбилися об реальність.

Він стояв біля вікна, зі схрещеними на грудях руками, погляд був спрямований кудись за горизонт. Почувши, що я вийшла, він обернувся, його обличчя набуло звичного легковажного виразу, але в очах виднілась тривога.

- Який твій наступний план дій? — запитав він, трохи нахиливши голову.

Я завмерла на мить. 

- Повернути свій меч, - впевнено відповіла. 

- І обручку, - кивнув він на руку. 

Ось її я не збираюсь повертати. Я промовчала дивлячись йому в очі. 

- Допомога потрібна? - Варіон підняв одну брову.

- Ні, — відповіла я з підозрою, поправляючи свій одяг, який вже встиг висохнути. Сорочку звісно я замінила на червону. Добре, що хоча б  цю здатність русалки не забрали. 

- Точно? — він хитро примружився, немов знав більше, ніж я хотіла показати.

Правда була в тому, що без меча, без сумки і без магії я почувалась беззахисною. Але зізнатись у цьому перед ним? Навряд.

Він не став наполягати. Замість цього Варіон трохи послабив свою позу та завів руки за спину.

- Не проти, якщо я покажу тобі одне місце? - сказав він і повів плечем. 

Його голос був рівним, але у ньому відчувалася глибина. Я розуміла, що ця пропозиція має якесь приховане значення та цікавість взяла своє.

Вечірнє місто вразило мене з першого погляду — будинки тут здавалися величезними, високими, з вишуканими фасадами, наче кожен із них змагався за титул найкращого. Вікна блищали, відображаючи яскравий місяць. Кожен дах був увінчаний позолотою, а балкони обвивав зелений плющ, який виглядав занадто ідеально, без найменших вад. Кожна вуличка була освітлена магією світла, яка наче створювала день посеред ночі, тому розгледіти все навколо мені не складало труднощів.

Деякі будівлі були схожі на величезні палаци, з високими колонами, що виблискували. Вони справляли враження, ніби створені для королів або богів, але щось у них було холодне, наче вони не належать реальному світу. Вулиці, здавалося, не знали бруду — тут не було пилу, а кожен камінь був на своєму місці, укладений з дивною точністю. Проте мені не подобалась ця бездоганність, вона була занадто стерильною, як щось, що прагне приховати свою справжню природу.

Що здивувало мене найбільше, так це те, як усе в місті виглядало схожим на імперію Септем, навіть кращим. Тут все було розкішним, але поверхневим, ніби місто і його жителі жили в постійному пошуку чогось, чого їм бракує.

- Ми у столиці? - запитала я у Варіона. 

Він лише кивнув, повністю занурившись у свої власні думки. 

Ми дійшли до старого амфітеатру. Старовинна архітектура викликала захоплення, але одночасно пронизана відчуттям тривоги. Гладкі камені амфітеатру світились м’яким сріблястим світлом, а в повітрі відчувалась напруга. Сама атмосфера здавалась живою, щось шепотіла, кликала, іноді навіть сміялась з глядачів. 

Я сиділа на кам’яному сидінні, уважно спостерігаючи за тим, як починається спектакль. Це місце мало якусь магічну ауру — здавалося, що повітря було густим від очікувань та таємниць. Люди навколо дивилися на сцену із захопленням, ніби вже знали, що побачать щось грандіозне. Варіон сидів поруч, виглядаючи майже байдужим, хоча я відчувала, що він усе одно вивчає мою реакцію.

На сцену викликали жінку. Вона виглядала звичайною, навіть трохи втомленою, але раптом щось змінилося. Простір навколо неї засяяв, і з’явилася ілюзія: вона стояла в розкішному палаці, із коштовностями на шиї, одягнена у прекрасну сукню. У її руках був келих вина, а поруч стояв чоловік із приголомшливою зовнішністю, дивлячись на неї закоханими очима.

Я почула, як глядачі захоплено і трішки заздрісно шепочуть:

- Вона живе, як королева!

Жінка на сцені почала сміятися, кружляючи разом із чоловіком у танці. Її обличчя сяяло від щастя, а я ловила себе на тому, що сама починаю усміхатися. Але раптом із натовпу піднялася інша жінка.

- Це мій чоловік! — пролунав її гнівний голос.

Вона ступила на сцену, і перед моїми очима вистава змінилася, обидві жінки бачили того самого чоловіка, але кожна вважала його своїм. Їхні голоси звучали все гучніше. Вони кричали одна на одну, а потім одна з них спробувала відштовхнути іншу. Зал почав сміятися.

Я теж на мить усміхнулася, думаючи, що це просто вистава. Але їхні крики здавалися надто реальними, а їхній біль — надто глибоким, щоб бути грою. Коли одна з жінок вдарила іншу, в тої виступила справжня кров, я засумнівалась чи справді це задумка спектаклю. Можливо це їхні справжні бажання й страхи, які магія витягнула на світло?

Я відчула, як по моїй спині пробігли мурашки.

- Це все… не вистава? — прошепотіла я, повертаючись до Варіона.

Він подивився на мене своїми гострими очима й ледь помітно кивнув.

Поки жінки продовжували кричати одна на одну, магія знову спалахнула, і сцена змінилася. Тепер викликали чоловіка. Йому показали, як він стоїть на величезній сцені перед багатотисячним натовпом, і всі аплодують йому. Він був могутнім воїном, із відзнакою на грудях та мечем у руці. Його обожнювали всі.