Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек
Том насупився, нахилившись ближче до листа.
- Кого вона зустріла?
- Поняття не маю, - вітчим холодно глянув на нього та почав читати далі мого листа.- «У мене все добре, і я маю намір пройти все до кінця. Але коли я повернусь, імперію чекають зміни.»
Том напружився, його обличчя зблідло і він декілька хвилин мовчав.
- Зміни? Що вона має на увазі? - нарешті він промовив.
Вітчим посміхнувся куточками губ, але в його очах з’явився холодний блиск.
- Це означає, що вона перестає грати за правилами, які ми їй написали.
- Що це змінює? Вона все одно повернеться до мене, — Том говорив впевнено, але в його голосі вчувався сумнів.
- Вона? Повернеться до тебе? — Вітчим засміявся, і цей сміх був пронизливим. — Вона навіть тобі не пише. Чого ти досі не наполіг на одружені?
- Вона сказала, що після випробувань ми відразу одружимось, — відповів Том, відводячи погляд.
- Дурень, — вітчим похитав головою. — Якщо вона знайде когось у цих королівствах, ти втратиш назавжди Алісію. І тоді тобі доведеться вбити її коханого, щоб знову сісти на трон. А вбивство не надто захоплива пригода, повір я знаю.
Том стиснув кулаки, його щелепи напружились, але він не відповів.
Я відчула, як серце обірвалось. Я відійшла на крок від озера, пальці тремтіли, а груди наповнив гнів. Все це було брехнею — його кохання, його обіцянки. Я згадала кожну мить із Томом, і кожна тепер здавалася лише частиною якоїсь гри. Слова вітчима не давали мені спокою. Густав Ірлі став радником мами за рік до народження Амарії. Я помічала, що в них тісні стосунки з мамою, але думала це лише робота. А потім через декілька років загадково помер батько та з ним тато Варіона, і коли закінчився траур, Густав і Лівіанна одружились. Все це визнали нещасним випадком. Я вірила у це довгі роки…
Невже вітчим це все підлаштував? Невже він вбив мого батька заради влади?
Вітчим продовжив говорити.
- Том, ти був пішаком. І залишишся ним, якщо не візьмеш усе під контроль. Імператриця потрібна нам, але лише як символ.
Останні слова завдали мені найбільшого удару. Я відчула, як ноги підкосились, і я сіла просто на землю. «Лише як символ…»
Та зненацька вода знову потьмяніла, і я побачила нове відображення. Це була розкішна спальня, обставлена темним деревом із різьбленими візерунками. Великі вікна, затягнуті важкими шторами кольору гранату, пропускали лише слабке сяйво магічних світильників, які мерехтіли в кутках кімнати. На підлозі лежав товстий килим із вишуканим візерунком, а посередині кімнати стояло величезне ліжко з балдахіном, вкритим бордовими, шовковими тканинами.
В кімнаті зʼявився Варіон, Король порталів, увесь у болоті й брудний, його плащ був зім’ятим, а на чоботах виднілися сліди мокрої землі. Він почав роздягатися, невдоволено бурмочучи:
- І чого саме про мене думати перед переходом? Зовсім немає інших чоловіків?
Я насупилась, намагаючись зрозуміти, про що йдеться, але відвести погляд не могла.
У цей момент у кімнату увійшов його помічник, а саме посередник від королівства Супербії, який увесь час мав би проводити в імперії, адже суворо заборонено без дозволу імперії звʼязуватись з королями королівств.
Орфірон Тареніс, посередник від королівства Супербії. Високий ельф із гострими рисами обличчя, прямим носом та холодними очима, які бачили здавалось наскрізь. Довге сріблясте волосся, як завжди спадало на плечі, а тонкі брови додавали суворості.
Ще в дитинстві памʼятаю, як назвала його Офіон Талан, то він чотири години вчив, як правильно вимовляти його імʼя, навіть не давав змоги відпочити. Але від тих пір я його імʼя знаю неначе власне і до речі букву «р» я також почала говорити саме завдяки цій чотиригодинній «розмові».
- Ось ти де! - вигукнув Орфірон. - В імперії знову відхилили твою пропозицію щодо порталів між королівствами. Навіть мої запевнення, що кожен перехід, а також кожна людина чи істота, проходитимуть ретельну перевірку, не змогли переконати їх.
Варіон знизав плечима, наче знав, що так воно і буде.
- Чого ти в болоті? Ти знову їй допомагав, чи не так? - він склав руки на грудях
Варіон коротко засміявся, знімаючи брудний плащ і кидаючи його на підлогу.
- Не вгадав, — відповів він, знімаючи чоботи. — Я допомагав якійсь її знайомій Ілані. А це, як ти розумієш, зовсім не одне і те ж.
Помічник похитав головою, зітхнувши.
- Навіщо вона тобі? Ігноруй її. Вона не потрібна нам. Чи ти хочеш переманити її на наш бік?
Варіон задумливо поглянув на вогонь у каміні, ніби слова його помічника зачепили. На кілька секунд він замовк, а потім усміхнувся.
- Може, і так. Хіба в цьому є щось погане?
- Це нерозумно! — помічник майже вигукнув. — Вона тебе використає. Вона — інша.
Варіон задумливо нахмурився, але в його погляді промайнуло щось м’яке, приховане, майже ніжне.
- Вона не зовсім інша, — тихо сказав він, ніби сам до себе. — Ми знайомі з дитинства. Я пам’ятаю, як вона сиділа на березі океану, гралася піском, часто казала, як боїться плавати, але подих океану та берег її заспокоювали, і я подумав, що вона завжди буде світлом у цьому імперському мороку.
З його голосу не можна було зрозуміти, що саме він мав на увазі, але ці слова змусили мене відчути легкий трепет.
Король тим часом скинув сорочку, відкриваючи мускулисте тіло, вкрите подряпинами й синцями. Він пройшов до ванної кімнати, що прилягала до спальні. Я подумала, що варто було б припинити дивитися, але щось утримувало мій погляд — надто цікаво було дізнатися, про що йдеться.
Хоча, якщо я закрию очі я все одно буду чути їх, але ж…
- Може, тут справа в чомусь більшому? — раптом припустив помічник, підходячи до дверей ванної.
Варіон зупинився, кинувши короткий задумливий погляд у бік свого помічника, але нічого не сказав. Замість цього він відкрутив кран, і вода почала наповнювати ванну.
- Ти вже вигадав, чого хочеш у відплату? — додав помічник, його голос став більш настирливим.
