Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

- Просто вперед, — прошепотіла сама собі, намагаючись придушити відчуття, зради від Евеліни. 

Вона не просто так розпитувала про обручку, схоже вона вже тоді знала, що з її допомогою зможе вибратись. 

Я добре памʼятаю слова Тома, коли він робив пропозицію: 

«Я хочу запропонувати тобі не лише свою любов, Алісіє, але й те, чого не зможе дати тобі жоден інший чоловік. Реліквію моєї сім’ї, символ сили й перемоги в королівстві Інвідії. І це не просто слова, Інвідійські камені мають здатність просвітити шлях навіть в найтемніших пригодах. Це більше, ніж просто дарунок — це доказ нашої майбутньої могутності. Разом ми станемо непохитною силою для імперії. Моя любов до тебе та імперії — це єдине ціле, і ти станеш тим ключем, що відкриє двері до слави», - та після цього він простягнув мені доволі масивну обручку. З золотого металу, який сплетений у вигадливі візерунки, а в центрі сяяв рідкісний зелений камінь, схожий на смарагд. 

Його слова тоді звучали велично, навіть спокусливо, але зараз, пригадуючи їх, я відчувала, як крізь кожну літеру бриніла самовпевненість та навіть якась заздрість. Я помітила те, чого не помічала раніше: не лише любов до мене була в його словах, а бажання поставити себе наді мною. 

Кожен мій крок здавався важчим за попередній. Ліс попереду закрутився в химерний тунель, а дерева здавалося, шепотіли щось нечутне.

Раптом позаду почувся знайомий голос — холодний, майже крижаний. 

- Ти думаєш, що ти сильна? — насмішливий тон змусив мене обернутися. Переді мною стояла моя тінь. Той самий контур, та сама постава, але темрява поглинала обриси. Її очі світилися зеленим, як дві вирви.

- Ти не сильна, — продовжила тінь, іронічно схиливши голову. — Ти навіть сама не можеш вибратися звідси. Ти завжди покладаєшся на когось іншого. Спершу була Ілана, потім Тео, Аделія, та навіть зрадниця Евеліна. О, а ще Варіон, який завжди на підхваті. Ти ніколи не була достатньо сильною.

Я стискала кулаки, але тінь лише продовжувала:

- Ти думаєш, що ти гарна? Що на тебе хтось справді дивиться із захопленням? О, ні, Алісіє. Твїй коханий — це обман. І ти нарешті починаєш розуміти, що він обрав тебе лише заради влади. Ти всього лише інструмент.

Тінь ступила ближче, і кожне слово проникало глибоко в мій розум, змушуючи сумніватися. Я намагалася відштовхнути ці думки, але ті слова звучали так знайомо, так правдиво.

- Замовкни! — вигукнула я та кинулась на неї. 

Битва почалася. 

Мої удари були сповнені гніву, але кожного разу тінь ухилялася чи віддзеркалювала атаки магії вогню. Тінь не просто била мене фізично та магічно — вона била по моїй впевненості, кожне слово ранило, немов ніж.

- Ти слабка. Ти нічого не можеш сама. Ти лише обман.

Я намагалася не слухати, але мої рухи ставали повільнішими, удари слабшими. Нарешті тінь схопила мене за хворе зап’ястя, вигнувшись у злорадній посмішці, і кинула на землю.

Я крикнула від болю. 

- Кричи, кричи голосніше, - насміхалась тінь. - Ти ніколи не переможеш, — прошепотіла вона, перш ніж її обличчя почало зникати в темряві, поглинаючи світ навколо.

Коли я відкрила очі, знову була біля озера. Його спокійна поверхня виглядала майже знущально, відображаючи моє змучене обличчя. Рука горіла від болю, а в серці панував відчай. Тільки зараз я зрозуміла, як сильно прагну підтримки. 

У цю мить відчаю я згадала сині очі Варіона. Спочатку моя гордість змушувала мовчати, але біль і безвихідь заставили мене відкинути все. Може тінь права, я слабка, але ж не помирати через це. 

Я прошепотіла його ім’я декілька разів та коли у відповідь отримала тишу, то промовила голосніше.

- Варіоне, я знаю, ти чуєш мене! Прийди, допоможи мені! - зірвалась на крик, а потім тихіше промовила. - Будь ласка…

Але у відповідь знову тиша. Ніщо не змінилось, і Варіон не прийшов. Залишившись наодинці зі своїми думками, я починала усвідомлювати, що це справді кінець.

Всередині розростався відчай. Але раптом спокій порушив мелодійний спів, що долинав звідкись із води. Мій погляд зосередився на далекому плесі, де з’являвся силует.

З глибин випливли дві русалки із прекрасними рисами обличчя. Їх волосся сяяло у воді, неначе живе. Одна з них з яскраво червоними пасмами, інша з синім, а очі світились тривожним блакитним світлом, від якого ставало моторошно.

- Бідна дівчина, — почала русалка з червоним волоссям, її голос нагадував ніжний дзвін, але з ноткою хитрості. — Ти така сильна, така відважна… але така самотня.

- Він не прийшов до тебе, чи не так? — шепотіла русалка з синім волоссям, ближче підпливаючи до берега. — Варіон, якого ти кликала, залишив тебе, бо знає, що ти не гідна?

Я відчувала, як щось у їхніх словах пробуджує гнів, але і тягне одночасно. Вони здаються настільки впевненими, настільки правдивими.

- Але ми знаємо правду, — підхоплює червоноволоса, обплітаючи себе нитками водоростей. — Евеліна не була гідна правди і вона це знала, тому й використала тебе.  

- Озеро — це дзеркало, а дзеркала не брешуть. Поглянь у воду, і ти побачиш усе. Хто твій друг, а хто твій ворог, - мовила русалка, киваючи на воду. 

- Але взамін, - обплетена водоростями русалка зненацька застережила. - Взамін ми хочемо стихію вогню. Твоя магія — це сила, якої ти не розумієш і не контролюєш. Ми збережемо її для тебе, доки ти не будеш готова. Але пам’ятай! Коли прийде час, вона обернеться проти тебе, або проти світу.

Я вагалася, відчуваючи, що це може бути пасткою, але цікавість і бажання дізнатися істину мимоволі перемогли.

Я вдивлялась у сяючу поверхню озера. Моє відображення почало тьмяніти, і на його місці виринула сцена з палацу, з імперії Септем. Вітчим сидів у кабінеті матері разом із Томом. Обидва виглядали стривоженими, їхні голоси звучали напружено.

- Вона пише матері, — вітчим кинув розкритий лист на стіл. Його голос був спокійним, але з-під цієї спокійності пробивалась ледь відчутна роздратованість. — «Я зараз пишу з Ацидії. Здогадайся, кого я тут зустріла…»