Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Портал жбурнув мене у безодню. Повітря вислизало з легень, і я перекручувалася, безпомічна, наче трісочка у вирі. Перед очима миготіли уламки спогадів, дитячий сміх, голос Аделії, підмигування Амарії, коли вони затівала якусь витівку, завжди холодний погляд матері, та здається я на мить навіть відчула теплі дотики Варіона. Вони змішувалися з полум’ям і магмою, поки я летіла прямісінько у серце вулкану. Страх скував мене настільки, що я навіть не змогла закричати.

І раптом — удар. Щось тверде підхопило мене в останню мить. Поверхня була гаряча, але не обпікала, і вона рухалася. Я відкрила очі. Над собою я побачила величезні чорні крила, що закривали небо.

Дракон.

Ми стрімко злетіли вгору, вириваючись з лап вулкана. Коли я зрештою торкнулася твердої землі, ноги підкосилися, і я впала на коліна, важко вдихаючи гаряче повітря.

- Що страшно, маленька? — промовив жіночий, мелодійний голос позаду, насичений сарказмом.

Я обернулася і завмерла. Там, де щойно стояв дракон, тепер була жінка — висока, з гордою поставою. Її каштанове волосся зі сріблястими пасмами спадало на плечі, а темно-золотаві очі спопеляли своєю пронизливістю. Вона виглядала як уособлення аристократичності й сили.

- Ну? Ти збираєшся подякувати чи й надалі будеш дивитися на мене, ніби я чудовисько? — її тон виблискував іронією, але кутики її вуст ледь помітно кривила усмішка. — Ще секунда, і ти стала б обідом для вулкана.

Я закусила губу, змушуючи себе зібратися.

- Ти… ти… — тільки й змогла видихнути.

- Астра, — жінка злегка кивнула. — Ти справжня щасливиця, дівчинко. Зазвичай я не витягаю таких, як ти, з їхніх невдалих пригод. Але… щось у твоєму падінні видалося мені настільки жалюгідним, що я не втрималася.

Її слова обпікали сильніше за магму. Але я глибоко вдихнула й відповіла:

- Я Ліса. І, так, я… вдячна за порятунок.

- Ліса, — вона нахмурилася, склавши руки на грудях. — Що ж, приємно познайомитися, королево невдалих рішень. Це твоє хобі — падати в безодню?

Я стиснула щелепи, але стрималася від огризнення. Ця жінка явно хотіла мене випробувати.

За всіма спостереженнями я опинилась у вулканічному королівстві Ірá, де магія буквально горить у повітрі, а мешканці надто гарячі в темпераменті. 

- Я шукаю дещо, — відповіла я твердо. — Але перед тим, як знайду мушу пройти випробування.

Астра пирхнула, знову повертаючись до краю скелі.

- О, звісно, випробування, — вона злегка скривилася. — Як же без них? Якими ж ще дурницями можна зайнятися, коли ти в такому чудовому місці, як Ірá? Пошуки це точно не до мене, -  вона нахмурилась. — Є в мене один знайомий — вогняний хлопчина. Він любить пригоди, а ще більше, спостерігати, як інші в них тонуть. Думаю, вам буде цікаво.

Інші тонуть? Про що вона? Ця жінка божевільна?

- Ти ще звикнеш до моїх жартів, - засміялась вона.

Я ще не встигла вкласти в голову весь сенс її слів, коли вона вже рушила вперед, кидаючи мені погляд, що я просто не могла проігнорувати.

- Ти, звісно, не ображайся, якщо тобі пощастить, то зможеш вийти з цих випробувань живою, — додала вона, обернувшись лише на мить. — Але у тебе є шанс повоювати з вогнем і зрозуміти, хто тут справжній майстер.

Ми йшли довго. Вогняна земля під ногами тріщала й гуділа, магма пульсувала, ніби це серце цієї розжареної землі. Астра, не звертаючи уваги на мою мовчанку, продовжувала саркастично жартувати:

- Ідеальна мандрівка для дівчини, яка шукає пригод, — сказала вона, оглядаючи річку лави, що текла неподалік. — Що може бути кращим, ніж пекельна екскурсія через лавові ріки? Ще й отой вулкан, який, мабуть, тільки й чекає моменту, щоб вибухнути. Але ж тебе це не лякає, правда?

Я не відповідала. Просто йшла за нею, змушуючи себе не реагувати на її слова. Я більше зосереджувалася на тому, щоб не наступити куди не треба.

Ми обійшли останній валун, і перед нами відкрився дивовижний краєвид. Місто. Воно було не схоже на жодне інше, яке я бачила раніше. Червоні кам’яні вулиці, базальтові споруди, чорні, мов ніч, а поруч — палаючі лавові ріки. Через них перекинуті міцні кам’яні мости, а металеві канали відводили розплавлений потік у підземні резервуари. Повітря було важким, але на диво, дихати тут було легше, ніж здавалося на перший погляд.

- У цього місця є свій шарм, — сказала я, несподівано навіть для себе. Моя щирість змусила Астру зупинитися.

На її обличчі спалахнула слабка усмішка, але вона швидко зникла за звичним саркастичним тоном:

- Що ж, ти перша, хто так сказав. Хоча «шарм» — це лише частина історії. Не забувай, тут тебе навряд чи хтось зустріне з розкритими обіймами.

Ми підійшли до будинку, який виглядав грубувато і суворо: величезні дерев’яні двері з металевими вставками, темний червоний дах і маленькі вікна, що здавалися застиглими у часі. Астра постукала, але не чекала запрошення — вона просто відкрила двері й увійшла.

Усередині нас зустріли чоловік та жінка.

Чоловік одразу привернув увагу. Його розпатлане руде волосся нагадувало полум’я, а світлі карі очі з жовтими відтінками підкреслювали живий і впертий характер. Він виглядав, як досвідчений боєць, але не мав анітрохи зайвої зверхності в поставі. Середній зріст, але доволі атлетична фігура й простий, зручний одяг — темні штани, високі черевики, сорочка, що здавалися практичними для битв і подорожей.

Жінка біля нього — молода, красива шатенка, з м’якими рисами обличчя, — обіймала його за плечі. Їхні рухи видавалися ніжними, як на прощання, і навіть коли ми увійшли, вона не поспішала відпускати його.

- Вітаю, Шейло, — спокійно промовила Астра, кивнувши жінці. — Хочу поговорити з твоїм чоловіком, перш ніж він піде.

Шейла подивилася на нас уважно, кивнула і зникла за дверима.

- Огнеріс, — Астра звернулася до нього з легким насмішкуватим тоном, без жодної нотки привітності. — Я знайшла тобі напарницю. Візьми цю дівчину з собою на завдання. Думаю, вона підходить, — вона кивнула у мій бік.