Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я повільно розплющила очі. Темрява, лише тьмяне світло свічок. Повітря просочене запахом деревного диму, випивки і ще чогось — чи то вогкості, чи спецій.

Наді мною схилилися двоє чоловіків.

- Нарешті, — Варіон усміхнувся куточками губ, схрестивши руки на грудях. — А я вже почав думати, що тобі у світі марення подобається більше.

Огнеріс глянув на мене з підозрою.

- Я ж думав, у тобі є вогонь, Лісандра… чи як там тебе, — в його голосі чулося збентеження, приховане за напором питань. — Я ж відчував, що ти як я. Чого ж ти не боролася?

Я тільки кліпнула, все ще намагаючись розібратися, що відбувається. Огнеріс не зупинявся. 

- Чому ти просто впала? Що з тобою було? Ти ж не могла просто… ось так…- задавав він занадто багато питань.

Варіон мовчки спостерігав за його спробами вибити з мене відповіді, в кутиках його очей причаїлася розвага.

Я глибоко вдихнула. 

- Де я? - єдине, що промовила.

Огнеріс трохи розгубився.

- У таверні, — спокійно сказав Варіон, все ще спостерігаючи за мною. — Коли ти знепритомніла, я якраз з’явився, - він відкинувся назад, і на обличчі промайнула легка тінь розваги.

- Взявся ні звідки, наче привид, - продовжив Огнеріс. - Його цікавила лише ти, а я то спершу подумав, що він один з тих, хто теж шукає…

Огнеріс замовк.

Я звела на нього погляд.

- Шукає що?

- Нічого, — буркнув він.

Що ж він знайшов там такого секретного. І з чим звʼязане це його «нічого».

Варіон фиркнув.

- Загалом, ми тебе сюди перетягнули, щоб ти трохи ожила, - він нахилив голову, вдивляючись у мене. - То де твоя магія, Лісо?

І знову той довгий, уважний погляд синіх очей, наче він бачить більше, ніж я дозволяю показати. В памʼяті різко спливло, як він нахиляється моє серце тріпоче в передчутті…

Я зціпила зуби. Вся ця сцена, ці питання… вони діяли на нерви.

- Я тільки прокинулась! — вибухнула я. — Ви сиплете питаннями, наче я маю тут же вам усе пояснити! Мені потрібен спокій. І ванна. Геть звідси!

- Я зайняв лише один номер, - насупився Огнеріс.

Варіон вишкірився. 

- Ти збирався спати з Лісою? - його брови злегка здригнулись.

Я грюкнула долонею по столику біля ліжка на якому вони й поставили мою сумку.

- Ніхто з вас спати зі мною не буде!

Я різко взяла сумку та витягла монети королівства Іра.

- Бачу ви вже зблизились, - простягнула Варіону монети. - То ж забронюйте собі щось на двох. Можливо номер для молодят?

Пальці Варіона накрили мої — теплі, несподівано легкі, наче він не хотів стримувати, а лише відчути.

- Ще жінка за мене не платила, — його голос знизився до оксамитового муркотіння, а пальці легенько стиснули мої, утримуючи монети між нами.

Я ледь нахилила голову, ніби задумалась. 

- Ну, колись же має бути перший раз, - відповіла з невинною усмішкою.

Варіон зітхнув, ніби справді важко приймав таку “жертву”. 

- Якби всі перші рази були такими приємними…

Я піджала губи, приховуючи посмішку, і легенько штовхнула його руку назад.

- Візьми.

- Лісо, - глянув він на мене поверх монет. - Якщо ти хотіла мене підкупити, то могла б обрати цікавіший спосіб.

Я висмикнула руки з приємних дотиків Варіона, та склала руки на грудях.

- А я хотіла всього лиш спокою, - тихо прошепотіла.

Варіон усміхнувся куточком губ і, не кажучи більше ні слова постав монети на столик та потягнув Огнеріса, який переводив очі то на мене то на короля порталів. Вони вийшли, нарешті залишивши мене саму.

Прийнявши ванну, я заснула доволі швидко та прокинулася в прекрасному настрої — вперше за довгий час справді виспалася. Лежати довше не було сенсу, та й шлунок натякав, що час снідати… або вже обідати.

Сонце пригрівало, його промені проникали крізь віконце, змушуючи пил у повітрі мерехтіти, наче дрібні зорі. Я потягнулася, відчуваючи, як тіло нарешті відпочило після всіх випробувань. Вирішивши, що для неспішного ранку хочеться чогось легкого, я змінила свій одяг на сукню, яку нечасто доводилося носити у випробуваннях.

Медовий відтінок тканини красиво переливався, світлі, легкі хвилі спадали мені на ноги, а тонкі бретелі залишали плечі відкритими. Не броня і не мій звичний одяг, але сьогодні мені хотілося чогось подібного.

Коли я спустилася донизу, таверна була майже порожня. Як і очікувалося, життя тут прокидалося ближче до вечора. Тільки один стіл був зайнятим, і, звісно, там сиділи Варіон та Огнеріс.

Я підійшла тихо, не привертаючи до себе уваги, і саме в цей момент вловила уривок їхньої розмови.

- Скільки вона може спати? — буркнув Огнеріс, відкидаючись на спинку стільця.

- То піди розбуди, — не піднімаючи погляду від чашки, промовив Варіон.

- Ага, щоб втратити все волосся, — скептично пирхнув Огнеріс.

Варіон нарешті відірвався від своєї чашки й підняв на нього погляд, ніби чекав продовження.

- Вона неймовірно володіє кинджалом, — пояснив Огнеріс, проводячи рукою по волоссю, наче перевіряючи, чи воно ще на місці.

Варіон коротко засміявся й кивнув.

- Це ти ще не відчував його біля свого горла. Я аж дихати перестав.

- Схоже, це її манера так знайомитися з чоловіками, — підкинув Огнеріс.

Я не втрималася й тихо хихикнула позаду них.

- Кинджал, до речі, досі при мені, — промовила я, змушуючи обох різко обернутися. - То ж, не провокуйте.

Однак наступної миті, коли я вийшла з тіні і наблизилася до столу, Варіон, здається, трохи занімів. Його очі, що завжди видавалися проникливими та спокійними, на мить затрималися на мені довше, ніж слід. Він навіть підхопився, перш ніж сам, здається, зрозумів, що робить.

- Лісо, — мовив він, швидко повертаючи собі звичний вираз обличчя, але я помітила, як його погляд ковзнув по сукні. — Ти… виглядаєш незвично.

- Ти завжди такий уважний? — саркастично посміхнулася я.

Він люб’язно підставив мені стілець, і я, звісно, не могла не скористатися моментом.

- Як галантно, королю порталів, — тихо мовила я, сідаючи.