Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я встигла нахилитися, відчувши, як вітер від удару розтріпав волосся. Серце закалатало в грудях. Ще секунда — і я б не встигла.

Я ковзнула під його рукою, перехопила кинджал і вдарила в бік, змушуючи велетня заревіти.

- Їх надто багато, — кинув Огнеріс, перехоплюючи меч двома руками. Полум’я навколо нього розгорілося ще сильніше. — Можеш щось вигадати, поки я не спалив половину міста?

Я вдихнула та зосередила думки на рішенні цієї проблеми.

Пилок фей! Та судячи з їх величезних статур, пилку потрібно чимало!

- Прикрий рот і ніс! - закричала я.

Мої пальці метнулися до сумки, і я майже вирвала мішечок, розміром з каструлю. Однією рукою прикрила рот та не гаючи часу, розірвала мішечок, розсипаючи чарівний порошок довкола.

Мерехтливе золото зависло в повітрі, закручуючись між сонячними променями. Орки хитали головами, гарчали, намагаючись чинити опір. Але їхні рухи уповільнилися. Один глибоко зітхнув і завмер, впавши просто на бруківку. За ним — другий, третій…

Я спостерігала, як останній велетень хитнувся, його очі закотилися, і він глухо гепнувся об землю.

Тиша.

Огнеріс підійшов до одного з орків і легко підштовхнув його носком чобота. Той навіть не ворухнувся.

Я відчувала, як пилок пробирався і до мене, тому швидко потягла Огнеріса на вулицю.

- Ці ваші жіночі сумочки мене завжди дивували, — нарешті сказав він, коли двері таверни були зачинині та ми опинились на свіжому повітрі. — Завжди в них щось знайдеться.

Я лише всміхнулася. 

Довелося витратити трохи золота, щоб знайти двох швидких і витривалих коней. Так, як дорога не близька, як сказав мій напарник. Огнеріс звісно спочатку був проти, та я зрозуміла, що в нього просто немає на це коштів, а в мене є монети всіх королівств, які зручно лежали в моїй сумці та чекали коли ж їх витратять. 

Торговець, кремезний чоловік із густою бородою, спочатку довго приглядався до мене, ніби оцінюючи, чи не передумаю я в останній момент.

- Два найкращі коні, що є, — твердо сказала я, витягуючи гаманець.

- Оце вже розмова, — він потер руки й пішов до загону.

Огнеріс у цей час схрестив руки на грудях і хмикнув:

- Не часто бачу, щоб хтось купував коней у сукні, ще й після битви. Звідки у тебе стільки грошей? 

- Краду в багатих, віддаю бідним, — усміхнулася я, підкидаючи в руці мішечок із золотом.

Огнеріс лише закотив очі, але промовчав.

Торговець повернувся з двома жеребцями: один був темно-гнідий із розумними очима, другий — світлої масті, майже золотавий на сонці. Обидва видавалися спритними й загартованими.

- Вони вас не підведуть, — запевнив торговець, приймаючи моє золото.

Я провела рукою по шиї свого золотавого жеребця, відчуваючи, як під шкірою грають м’язи. Потім стрибнула в сідло, відчуваючи приємне відчуття свободи. Давненько не їздила на конях. 

- Що ж, — Огнеріс зробив те ж саме. — Сподіваюся, вони дійсно найкращі. Бо часу в нас немає.

- Що від нас хотіли орки? - тихо запитала я, гладячи коня, якому це подобалось.

Огнеріс лише пирхнув, поправляючи рукавиці.

- Думаєш, вони тобі зараз напишуть пояснювального листа?

Я скосила на нього погляд, підправляючи поводдя.

- Дуже смішно. Але ж вони явно не просто так з’явилися саме тут і саме зараз.

Огнеріс задумливо провів рукою по шиї коня.

- Орки рідко діють без наказу. Хтось їх найняв… або вони когось шукають.

- І неважко здогадатися кого, — я стиснула губи, міркуючи.

- Або тебе, або мене, або нас обох, — знизав плечима Огнеріс та тихіше добавив. - Або те, що я знайшов.

- Ти прямо оптиміст, — саркастично усміхнулася я.

- Я реаліст, — відповів він, пришпорюючи коня. — Але одне можу сказати точно. Нам краще не чекати, поки вони прокинуться.

Я коротко кивнула і подивилася на обрій. Дорога чекала.

Дорога до фракції виявилася довгою, але нарешті спокійною. Ми їхали чорними стежками, що тягнулися крізь лавові поля та обсидіанові хребти. Повітря було гарячим, просоченим запахом попелу та сірки, а подекуди з тріщин у землі виривалася пара.

Огнеріс їхав попереду, його руде волосся розвіювалось на вітрі, а кінь упевнено ступав по потрісканому каменю. Він мовчав, але я бачила, як його очі раз у раз бігали навколо — шукав загрозу, навіть коли її поки не було.

- Як думаєш, вони ще будуть нас переслідувати? — запитала я, пришпорюючи коня, щоб порівнятися з ним.

- Думаю, вони ще не раз з’являться, — пробурчав Огнеріс, мружачись від спеки. — Але якщо знову полізуть, я вже не буду таким поблажливим.

Я лише хмикнула у відповідь. Далеко попереду, за різьбленими кам’яними воротами, почало з’являтися поселення.

Місто голови фракції було вбудоване прямо у вулканічний схил. Будівлі темного каменю тіснилися одна до одної, а між ними струменіло червоне світло — потоки лави, що текли спеціальними каналами. Тут не було пишних садів чи веж, лише груба, сувора архітектура, створена, щоб витримати стихію.

Ми зупинили коней біля великої будівлі, що височіла над іншими, і навіть не встигли як слід оглянутися, як двері відчинилися.

Звідти вийшла жінка. Висока, з гордовитою поставою, обрамленим чорним волоссям, яке ледь діставало плечей, виразними рисами обличчя та зеленими очима, які наче сканували усе. 

Я ледь не затримала подих. Вона мені нагадує дуже близьку людину, ту, яка мене народила, тільки ця жінка старша, трохи добріша на лиці та в неї коротше волосся…

Огнеріс щось говорив їй, але я його не слухала. Відчуття було таким дивним, що я не змогла втриматися й промовила:

- Ви так схожі на мою матір…

Анна підняла руку, змушуючи Огнеріса замовкнути. Її погляд ковзнув по мені, уважний і пронизливий. Вона зробила крок ближче, повільно, ніби намагаючись розгледіти кожну рису мого обличчя.

Моє серце закалатало. Я не могла відірвати очей — схожість була вражаючою. Ті ж самі риси, та ж владна постава, той же гострий розум у погляді. Це неможливо. Але якщо…