Лісова пісня - Леся Українка

(Докірливо хи­тає го­ло­вою.)

Ей, код­ло лі­со­ве! Та­ка в вас прав­да!..

Ну, по­па­ду ж і я Лі­со­ви­ка,

то вже не вир­веться,- в пеньок ду­бо­вий

вщем­лю те бо­ро­ди­ще-по­ме­ли­ще,

то бу­де ві­да­ти! Бач, під­си­лає

своїх ді­вок, а сам - і я не я!

Мавка

(швидко збі­гає з вер­би)

Ні, він не ви­нен! Хай Змія-ца­ри­ця

ме­не ска­рає, як­що се неп­рав­да!

І я не вин­на!

Лев

От, те­пе­ра ві­рю,

бо знаю, се в вас при­ся­га ве­ли­ка.

Лукаш

Вона ме­не по­ря­ту­ва­ла, дядьку,

от, біг­ме, зги­нув би те­пер без неї!

Лев

Ну, ді­вонько, хоч ти ду­ші не маєш,

та сер­це доб­ре в те­бе. Про­ба­чай,

що я наг­ри­мав зо­па­лу.

(До Лу­ка­ша.)

Чого ж ти

по світ­ля­ки пог­нав­ся на бо­ло­то?

Хіба ж во­ни по ку­пи­нах си­дять?

Лукаш

Та то якісь бу­ли та­кі ле­тю­чі!

Лев

Еге! То знаю ж я! То По­тер­ча­та!

Ну-ну, че­кай­те ж, при­ве­ду я взавт­ра

ще­ня­ток-ярчу­ків, то ще по­ба­чим,

хто тут зас­ка­ву­чить!

Голоски Потерчат

(озиваються жа­ліб­но, по­діб­но до жаб’ячо­го кум­кан­ня)

Ні, ні, ді­ду­ню!

Ні, ми не вин­ні!

Ми в дра­го­вин­ні

ягід­ки бра­ли.

Ми ж бо не зна­ли,

що ту­та гос­ті,

ми б не зри­на­ли

із гли­бо­кос­ті…

Ой не­не, сум!

Нум пла­кать, нум!

Лев

Чи бач, як зні­ти­лась не­вір­на па­ра,

відьомський на­ко­ре­нок! Та не­хай,

я вже дій­ду, хто ви­нен, хто не ви­нен!..

(До Лу­ка­ша.)

А що, не­бо­же, чи не час до­до­му?

Ходім по­ма­лу.

(До Мав­ки.)

Будь здо­ро­ва, дів­ко!

Мавка

Ви завт­ра прий­де­те? Я по­ка­жу,

де є хо­ро­ше де­ре­во на ха­ту.

Лев

Я ба­чу, ти про все вже роз­пи­та­лась.

Метка! Та що ж, при­ходь, я з ва­ми звик,

та й вам до нас прий­деться при­ви­ка­ти.

Ходімо. Про­ща­вай!

(Рушає.)

Мавка

(більш до Лу­ка­ша, ніж до Ле­ва)

Я бу­ду жда­ти!

Лукаш відс­тає від дядька, стис­кає мовч­ки обид­ві ру­ки Мав­ці, без­гуч­но її ці­лує і, дог­нав­ши дядька, іде з ним у ліс.

Мавка

(сама)

Коли б ти, ніч­ко, швид­ше ми­на­ла!

Вибач, ко­ха­ная! Ще ж я не зна­ла

дни­ни та­кої, щоб бу­ла щас­на

так, як ти, ні­ченько, так, як ти, яс­на!

Чом ти, бе­ре­зо, та­ка жур­ли­ва?

Глянь, моя сест­ронько, таж я щас­ли­ва!

Не ро­ни, вер­бо, сліз над во­дою,

бу­де ж, ма­ту­сенько, ми­лий зо мною!..

Батьку мій рід­ний, тем­ненький гаю,

як же я ні­ченьку сюю про­гаю?

Нічка ко­рот­ка - дов­га роз­лу­ка…

Що ж ме­ні суд­же­но - щас­тя чи му­ка?

Місяць схо­вав­ся за тем­ну сті­ну лі­су, тем­ря­ва нап­ли­ла на про­га­ли­ну, чор­на, мов ок­са­мит­на. Ні­чо­го не ста­ло вид­ко, тільки жев­ріє до­лі жар, по­зос­та­лий від ог­ни­ща, та по він­ку із світ­ля­ків зна­ти, де хо­дить Мав­ка по­між де­ре­ва­ми: ві­нок той яс­ніє то ці­лим су­зір’ям, то ок­ре­ми­ми іск­ра­ми, да­лі тьма і йо­го пок­ри­ває. Гли­бо­ка пів­ніч­на ти­ша, тільки ча­сом лег­кий ше­лест чується в гаю, мов зіт­хан­ня у сні.

Пізнє лі­то. На тем­нім ма­то­вім лис­ті в гаю де-не-де вид­ніє осін­ня про­зо­лоть. Озе­ро зма­лі­ло, бе­ре­го­ва га­ба по­шир­ша­ла, оче­ре­ти су­хо ше­лес­тять ску­пим лис­том.

На га­ля­ві вже збу­до­ва­но ха­ту, за­сад­же­но го­ро­дець. На од­ній нив­ці пше­ни­ця, на дру­гій - жи­то. На озе­рі пла­ва­ють гу­си. На бе­ре­зі су­шиться хус­тя, на ку­щах стрим­лять гор­щи­ки, гла­диш­ки. Тра­ва на га­ля­ві чис­то ви­ко­ше­на, під ду­бом зло­же­ний сті­жок. По лі­сі ка­ла­та­ють кло­кіч­ки - десь па­сеться то­вар. Не­да­леч­ко чут­но со­піл­ку, що грає якусь мо­тор­ну, тан­цю­рис­ту ме­ло­дію [ме­ло­дії № 11, 12, 13].

Мати Лукашева

(виходить з ха­ти й гу­кає)

Лукашу, гов! А де ти?

Лукаш

(виходить з лі­су з со­піл­кою і ме­ре­жа­ним кий­ком у ру­ках)

Тут я, ма­мо.

Мати

А чи не го­ді вже то­го гран­ня?

Все грай та грай, а ти, ро­бо­то, стій!

Лукаш

Яка ж ро­бо­та?

Мати

Як - яка ро­бо­та?

А хто ж обо­ру мав за­го­ро­ди­ти?

Лукаш

Та доб­ре вже, за­го­род­жу, не­хай-но.

Мати

Коли ж во­но, оте «не­хай-но», бу­де?

Тобі б усе га­ня­ти по шур­хах

з приб­лу­дою, з на­ки­да­чем отим!

Лукаш

Та хто га­няє? Бид­ло ж я па­су,

а Мав­ка по­ма­гає.

Мати

Одчепися

з та­кою по­міч­чю!

Лукаш

Самі ж ка­за­ли,

що як во­на гля­дить ко­рів, то більше

да­ють на­бі­лу.

Мати

Вже ж - відьомське код­ло!

Лукаш

Немає ві­до­ма, чим вам го­ди­ти!

Як ха­ту ста­ви­ли, то не но­си­ла

во­на нам де­ре­ва? А хто са­див

го­ро­да з ва­ми, нив­ку за­сі­вав?

Так, як сей рік, хі­ба ко­ли ро­ди­ло?

А ще он як умаїла квіт­ка­ми

по­під­ві­кон­ню - лю­бо по­ди­ви­тись?

Мати

Потрібні ті квіт­ки! Таж я не маю

у се­бе в ха­ті дів­ки на ви­дан­ню…

Йому квіт­ки та спі­ви в го­ло­ві!

Лукаш зни­зує не­терп­ля­че пле­чи­ма і по­дається йти.

Куди ти?

Лукаш

Таж обо­ру го­ро­ди­ти!

(Іде за ха­ту, зго­дом чут­но цю­кан­ня со­ки­рою.)

Мавка ви­хо­дить з лі­су пиш­но зак­віт­ча­на, з роз­пу­ще­ни­ми ко­са­ми.

Мати

(непривітно)

Чого то­бі?

Мавка

Де, дя­ди­но, Лу­каш?

Мати

Чого ти все за ним? Не ви­па­дає

за па­руб­ком так дів­ці уга­ня­ти.

Мавка

Мені ніх­то та­ко­го не ка­зав.

Мати

Ну, то хоч раз пос­лу­хай - не за­ва­дить.

(Прикро ди­виться на Мав­ку.)

Чого ти все роз­пат­ла­на та­ка?