Лісова пісня - Леся Українка

Заходить сон­це… Бач, уже встає

на озе­рі ту­ман…

Лукаш

Та ні, ще ра­но!

Мавка

Ти б не хо­тів, щоб день уже скін­чив­ся?

Лукаш хи­тає го­ло­вою, що не хо­тів би.

Чому?

Лукаш

Бо дядько до се­ла пок­ли­чуть.

Мавка

А ти зо мною хо­чеш бу­ти?

Лукаш ки­ває, по­та­ку­ючи.

Бачиш,

І ти, не­мов той ясень, роз­мов­ляєш.

Лукаш

(сміючись)

Та тре­ба по-ту­тешньому нав­чи­тись,

бо маю ж ту­та лі­ту­ва­ти.

Мавка

(радо)

Справді?

Лукаш

Ми взавт­ра й бу­ду­ва­ти­ся поч­не­мо.

Мавка

Курінь пос­та­ви­те?

Лукаш

Ні, мо­же, хиж­ку,

а мо­же, й ці­лу ха­ту.

Мавка

Ви - як пта­хи:

кло­по­че­тесь, бу­дуєте ку­бельця,

щоб по­тім ки­ну­ти.

Лукаш

Ні, ми бу­дуєм

на­ві­ки.

Мавка

Як на­ві­ки? Ти ж ка­зав,

що тільки лі­ту­ва­ти бу­деш ту­та.

Лукаш

(ніяково)

Та я не знаю… Дядько Лев ка­за­ли,

що тут ме­ні да­дуть грун­тець і ха­ту,

бо во­се­ни хо­тять ме­не же­ни­ти…

Мавка

(з три­во­гою)

З ким?

Лукаш

Я не знаю. Дядько не ка­за­ли,

а мо­же, ще й не на­пи­та­ли дів­ки.

Мавка

Хіба ти сам со­бі не знай­деш па­ри?

Лукаш

(поглядаючи на неї)

Я, мо­же б, і знай­шов, та…

Мавка

Що?

Лукаш

Нічого…

(Пограває у со­піл­ку сти­ха щось ду­же жа­ліб­неньке [ме­ло­дія № 9], по­тім спус­кає ру­ку з со­піл­кою і за­мис­люється.)

Мавка

(помовчавши)

Чи у лю­дей па­ру­ються на­дов­го?

Лукаш

Та вже ж на­вік!

Мавка

Се так, як го­лу­би…

Я ча­сом зазд­ри­ла на їх: так ніж­но

во­ни ко­ха­ються… А я не знаю

ні­чо­го ніж­но­го, ок­рім бе­ре­зи,

за те ж її й сест­ри­цею взи­ваю;

але во­на за­над­то вже смут­на,

та­ка блі­да, по­хи­ла та жур­ли­ва,-

я час­то пла­чу, див­ля­чись на неї.

От вільхи не люб­лю - во­на шорст­ка.

Осика все ме­не чо­гось ля­кає;

во­на й са­ма боїться - все трем­тить.

Дуби по­важ­ні над­то. Ди­ка ро­жа

за­дир­ли­ва, так са­мо й глід, і те­рен.

А ясень, клен і явір - гор­до­ви­ті.

Калина так хи­зується кра­сою,

що бай­ду­же їй до всього на сві­ті.

Така, здається, й я бу­ла то­рік,

але те­пер ме­ні чо­мусь те прик­ро…

Як доб­ре зва­жи­ти, то я у лі­сі

зов­сім са­мот­ня…

(Журливо за­ду­мується.)

Лукаш

А твоя вер­ба?

Таж ти її ма­ту­сею наз­ва­ла.

Мавка

Верба?.. Та що ж… в їй доб­ре зи­му­ва­ти,

а лі­том… бач, во­на та­ка су­ха,

і все ри­пить, все зга­дує про зи­му…

Ні, я та­ки зов­сім, зов­сім са­мот­ня…

Лукаш

У лі­сі ж не са­мії де­ре­ва,-

таж тут ба­га­то різ­ної є си­ли.

(Трохи ущип­ли­во.)

Вже не при­бід­нюй­ся, бо й ми чу­ва­ли

про ва­ші тан­ці, жар­ти та зальоти!

Мавка

То все та­ке, як той рап­то­вий ви­хор,-

от на­ле­тить, зак­ру­тить та й по­ки­не.

В нас так не­ма, як у лю­дей,- на­ві­ки!

Лукаш

(приступаючи ближ­че)

А ти б хо­ті­ла?..

Раптом чут­но го­лос­не гу­кан­ня дядька Ле­ва.

Голос

Гов, Лу­ка­шу, гов!

Го-го-го-го! А де ти?

Лукаш

(відзивається)

Ось я йду!

Голос

А йди хут­чій!

Лукаш

Ото ще не­терп­ляч­ка!

(Відгукується.)

Та йду вже, йду!

(Подається йти.)

Мавка

А вер­неш­ся?

Лукаш

Не знаю.

(Іде в при­бе­реж­ні ха­щі.)

З гу­ща­ви­ни лі­су ви­лі­тає Пе­ре­лес­ник - гар­ний хло­пець у чер­во­ній оде­жі, з чер­во­няс­тим, буй­но роз­ві­яним, як ві­тер, во­лос­сям, з чор­ни­ми бро­ва­ми, з блис­ку­чи­ми очи­ма. Він хо­че об­ня­ти Мав­ку, во­на ухи­ляється.

Мавка

Не руш ме­не!

Перелесник

А то чо­му?

Мавка

Іди

пог­лянь, чи в по­лі рунь за­зе­ле­ні­ла.

Перелесник

Мені на­ві­що тая рунь?

Мавка

А там же

твоя Ру­сал­ка Польова, що в жи­ті.

Вона для те­бе до­сі вже ві­нок

зе­ле­но-ярий по­ча­ла сплі­та­ти.

Перелесник

Я вже її за­був.

Мавка

Забудь ме­не.

Перелесник

Ну, не глу­зуй! Хо­ди, по­ле­ти­мо!

Я по­не­су те­бе в зе­ле­ні го­ри,-

ти ж так хо­ті­ла ба­чи­ти сме­ре­ки.

Мавка

Тепер не хо­чу.

Перелесник

Так? А то чо­му?

Мавка

Бо від­хо­ті­ло­ся.

Перелесник

Якісь хи­ме­ри!

Чом від­хо­ті­ло­ся?

Мавка

Нема охо­ти.

Перелесник

(улесливо в’ється ко­ло неї)

Линьмо, линьмо в го­ри! Там мої сест­ри­ці,

там гірські ру­сал­ки, вільні Лі­та­ви­ці,

бу­дуть тан­цю­ва­ти ко́­ло по тра­ви­ці,

на­че блис­ка­ви­ці!

Ми то­бі знай­де­мо з па­по­ро­ті квіт­ку,

зір­вем з не­ба зір­ку, зо­ло­ту ле­літ­ку,

на сні­гу на­гір­нім ви­бі­ли­мо вліт­ку

ча­рів­ну на­міт­ку.

Щоб то­бі здо­бу­ти лі­со­ву ко­ро­ну,

ми Змію-Ца­ри­цю ски­не­мо із тро­ну

і да­мо крем’яні го­ри в обо­ро­ну!

Будь моя ко­ха­на!

Звечора і зра­на

са­моц­віт­ні ша­ти

бу­ду при­но­ша­ти

і ві­но­чок плес­ти,

і в та­но­чок вес­ти,

і на кри­лах нес­ти

на мо­ря баг­ря­ні, де ба­га­те сон­це

зо­ло­то хо­ває в таємну гли­бінь.

Потім ми заг­ля­нем до зо­рі в ві­кон­це,

зірка-пряха вді­лить сріб­не во­ло­кон­це,

бу­дем гап­ту­ва­ти ок­са­мит­ну тінь.

Потім, на сві­тан­ні, як бі­ля­ві хма­ри

ста­нуть пок­рай не­ба, мов яс­ні ота­ри,

що хо­лод­ну во­ду п’ють на ти­хім бро­ді,