Лісова пісня - Леся Українка

а ще ж бо я до­лі не діж­дав­ся.

Порадь ме­не, Зір­ни­це-ма­ти,

де ме­ні па­ри шу­ка­ти:

чи ме­жи бо­ярст­вом,

прес­лав­ним ли­царст­вом,

чи ме­жи кня­зівст­вом,

чи ме­жи прос­тим пос­пільством?

Що хі­ба яка ца­рів­на

та бу­ла б ме­ні рів­на…»

(Починає дрі­ма­ти.)

От і пі­шов він до синього мо­ря,

і ро­зік­лав на бе­ре­зі пер­ло­ве на­мис­то…

Лукаш

Відай, ви, дядьку, щось тут про­ми­ну­ли.

Лев

Хіба?.. Та ти ж бо вже не за­ва­жай!

…От і роз­біг­ла­ся на мо­рі суп­ро­тив­на хви­ля,

а з теї хви­лі ви­ле­ті­ли ко­ні,

як жар, чер­во­ні,

у чер­во­ну ко­ля­су зап­ря­же­ні…

А на тій ко­ля­сі…

(Змовкає, змо­же­ний сном.)

Лукаш

Та й хто ж на тій ко­ля­сі був? Ца­рів­на?

Лев

(крізь сон)

Га?.. Де?.. Яка ца­рів­на?..

Лукаш

Вже й зас­ну­ли!

(Який час ди­виться за­дум­ли­во на во­гонь, по­тім ус­тає, від­хо­дить да­лі від ог­ни­ща і по­ход­жає по га­ля­ві, ти­хо-ти­хе­сенько, лед­ве чут­но, пог­ра­ва­ючи у со­піл­ку [ме­ло­дія № 10].)

В лі­сі по­но­чіє, але тем­ря­ва не гус­та, а про­зо­ра, як бу­ває пе­ред схо­дом мі­ся­ця. Нав­ко­ло вог­ни­ща блис­ки світ­ла і звої ті­ні не­на­че во­дять хи­мер­ний та­нок; близькі до вог­ню кві­ти то поб­лис­ку­ють бар­ва­ми, то гас­нуть у пітьмі.

Покрай лі­су таємни­чо бі­лі­ють стов­бу­ри осик та бе­різ. Вес­ня­ний ві­тер не­терп­ля­че зіт­хає, об­бі­га­ючи уз­ліс­ся та роз­ві­ва­ючи гіл­ля пла­ку­чій бе­ре­зі. Ту­ман на озе­рі бі­ли­ми хви­ля­ми при­би­ває до чор­них ха­щів; оче­рет пе­ре­шіп­ту­ється з осо­кою, схо­вав­шись у млі. З гу­ща­ви­ни ви­бі­гає Мав­ка, бі­жить пруд­ко, мов уті­ка­ючи; во­лос­ся їй роз­ві­ялось, оде­жа роз­ма­ялась. На га­ля­ві во­на спи­няється, ог­ля­да­ючись, при­ту­ляє ру­ки до сер­ця, да­лі ки­дається до бе­ре­зи і ще раз зу­пи­няється.

Мавка

Дяка щи­рая то­бі, ні­ченько-ча­рів­ни­ченько,

що зак­ри­ла ти моє ли­ченько!

І вам, сте­жеч­ки як ме­ре­жеч­ки,

що ве­ли ме­не до бе­ре­зоч­ки!

Ой схо­вай ме­не ти, сест­ри­ченько!

(Ховається під бе­ре­зу, обій­ма­ючи її стов­бур.)

Лукаш

(підходить до бе­ре­зи, ниш­ком)

Ти, Мав­ко?

Мавка

(ще тих­ше)

Я.

Лукаш

Ти біг­ла?

Мавка

Як бі­ли­ця.

Лукаш

Втікала?

Мавка

Так.

Лукаш

Від ко­го?

Мавка

Від та­ко­го,

як сам во­гонь.

Лукаш

А де ж він?

Мавка

Цить!.. Бо зно­ву при­ле­тить.

Мовчання.

Лукаш

Як ти трем­тиш! Я чую, як бе­ре­за

сти­нається і лис­том ше­лес­тить.

Мавка

(відхиляється від бе­ре­зи)

Ой ли­хо! Я бо­юся при­ту­ля­тись,

а так не встою.

Лукаш

Притулись до ме­не.

Я ду­жий,- здер­жу, ще й обо­ро­ню.

Мавка при­хи­ляється до нього. Во­ни сто­ять у па­рі. Мі­сяч­не світ­ло по­чи­нає хо­ди­ти по лі­сі, сте­леться по га­ля­ві і зак­ра­дається під бе­ре­зу. В лі­сі ози­ва­ються спі­ви со­лов’їні і всі го­ло­си вес­ня­ної но­чі. Ві­тер по­рив­час­то зіт­хає. З осяй­но­го ту­ма­ну ви­хо­дить Ру­сал­ка і ниш­ком підг­ля­дає мо­ло­ду па­ру. Лукаш, ту­ля­чи до се­бе Мав­ку, все ближ­че на­хи­ляється об­лич­чям до неї і рап­том ці­лує.

Мавка

(скрикує з бо­лем щас­тя)

Ох!.. Зір­ка в сер­це впа­ла.

Русалка

Ха-ха-ха!

(З смі­хом і плес­ком ки­дається в озе­ро.)

Лукаш

(ужахнувшись)

Що се та­ке?

Мавка

Не бій­ся, то Ру­сал­ка.

Ми под­ру­ги,- во­на нас не за­че­пить.

Вона сва­вільна, лю­бить глу­зу­ва­ти,

але ме­ні дар­ма… Ме­ні дар­ма

про все на сві­ті!

Лукаш

То й про ме­не?

Мавка

Ні,

ти сам для ме­не світ, ми­лі­ший, кра­щий,

ніж той, що до­сі зна­ла я, а й той

пок­ра­щав, від­ко­ли ми поєдна­лись.

Лукаш

То ми вже поєдна­лись?

Мавка

Ти не чуєш,

як со­лов’ї ве­сільним спі­вом дзво­нять?

Лукаш

Я чую… Се во­ни вже не ще­бе­чуть,

не тьохка­ють, як завж­ди, а спі­ва­ють:

«Цілуй! Ці­луй! Ці­луй!»

(Цілує її дов­гим, ніж­ним, трем­тя­чим по­ці­лун­ком.)

Я за­ці­лую

те­бе на смерть!

Зривається ви­хор, бі­лий цвіт ме­те­ли­цею в’ється по га­ля­ві.

Мавка

Ні, я не мо­жу вмер­ти…

а шко­да…

Лукаш

Що ти ка­жеш? Я не хо­чу!

Навіщо я ска­зав?!..

Мавка

Ні, се так доб­ре -

умер­ти, як ле­тю­ча зір­ка…

Лукаш

Годі!

(Говорить пес­тя­чи.)

Не хо­чу про та­ке! Не го­во­ри!

Не го­во­ри ні­чо­го!.. Ні, ка­жи!

Чудна у те­бе мо­ва, але якось

так доб­ре слу­ха­ти… Що ж ти мов­чиш?

Розгнівалась?

Мавка

Я слу­хаю те­бе…

тво­го ко­хан­ня…

(Бере в ру­ки го­ло­ву йо­го, обер­тає про­ти мі­ся­ця і пильно ди­виться в ві­чі.)

Лукаш

Нащо так? Аж страш­но,

як ти очи­ма в ду­шу за­зи­раєш…

Я так не мо­жу! Го­во­ри, жар­туй,

пи­тай ме­не, ка­жи, що лю­биш, смій­ся…

Мавка

У те­бе го­лос чис­тий, як стру­мок,

а очі - неп­ро­зо­рі.

Лукаш

Може, мі­сяць

не­яс­но сві­тить.

Мавка

Може…

(Схиляється го­ло­вою йо­му до сер­ця і за­ми­рає.)

Лукаш

Ти зом­лі­ла?

Мавка

Цить! Хай го­во­рить сер­це… Не­ви­раз­но

во­но го­во­рить, як вес­ня­на ніч­ка.

Лукаш

Чого там прис­лу­ха­ти­ся? Не тре­ба!

Мавка

Не тре­ба, ка­жеш? То не тре­ба, ми­лий!

Не тре­ба, лю­бий! Я не бу­ду, щас­тя,

не бу­ду прис­лу­ха­ти­ся, хо­ро­ший!

Я бу­ду пес­ти­ти моє ко­хан­ня!

Ти звик до пес­то­щів?

Лукаш

Я не лю­бив­ся

ні з ким ще зро­ду. Я то­го й не знав,

що лю­бо­щі та­кі со­лод­кі!

Мавка прист­рас­но пес­тить йо­го, він скри­кує з му­кою вті­хи.

Мавко!

Ти