Лісова пісня - Леся Українка

Мавка

Вийму, вий­му!

Візьму со­бі твою спі­во­чу ду­шу,

а сер­денько сло­ва­ми за­ча­рую…

Я ці­лу­ва­ти­му вус­тонька го­жі,

щоб за­го­рі­лись,

щоб за­ша­рі­лись,

на­че ті кві­тоньки з ди­кої ро­жі!

Я бу­ду ва­би­ти очі бла­кит­ні,

хай во­ни гра­ють,

хай во­ни ся­ють,

хай роз­си­па­ють вог­ні са­моц­віт­ні!

(Раптом сплес­кує ру­ка­ми.)

Та чим же я при­над­жу лю­бі очі!

Я ж до­сі не зак­віт­ча­на!

Лукаш

Дарма!

Ти й без кві­ток хо­ро­ша.

Мавка

Ні, я хо­чу

для те­бе так зак­віт­ча­ти­ся пиш­но,

як лі­со­ва ца­рів­на!

(Біжить на дру­гий кі­нець га­ля­ви, да­ле­ко від озе­ра, до цві­ту­чих ку­щів.)

Лукаш

Почекай!

Я сам те­бе зак­віт­чаю.

(Іде до неї.)

Мавка

(смутно)

Не крас­ні

квіт­ки вно­чі… те­пер пос­ну­ли бар­ви…

Лукаш

Тут світ­ля­ки в тра­ві, я наз­би­раю;

во­ни сві­ти­ти­муть у те­бе в ко­сах,

то бу­де на­че зо­ря­ний ві­нок.

(Кладе скільки світ­ля­ків їй на во­лос­ся.)

Дай по­див­лю­ся… Ой, яка ж хо­ро­ша!

(Не тям­ля­чись від щас­тя, по­ри­ває її в обій­ми.)

Я ще наб­ра­ти му­шу. Я вбе­ру

те­бе, мов ко­ро­лів­ну, в са­моц­ві­ти!

(Шукає в тра­ві по­під ку­ща­ми світ­ля­ків.)

Мавка

А я з ка­ли­ни цві­ту на­ла­маю.

Вона не спить, бо со­ло­вей­ко бу­дить.

(Ламає бі­лий цвіт і прик­ра­шає со­бі оде­жу.)

Русалка

(знов ви­хо­дить з ту­ма­ну. Шепоче, по­вер­нув­шись до оче­ре­тів)

Дитинчата-Потерчата,

зас­ві­ті­те ка­ган­ча­та!

В оче­ре­тах заб­ли­ма­ли два бро­дя­чі вог­ни­ки. Да­лі ви­хо­дять По­тер­ча­та, в ру­ках ма­ють ка­ган­чи­ки, що бли­ма­ють, то яс­но спа­ла­ху­ючи, то зов­сім по­га­са­ючи. Ру­сал­ка при­ту­ляє їх до се­бе і ше­по­че, по­ка­зу­ючи в да­ле­чінь на бі­лу пос­тать Лу­ка­ше­ву, що мріє в мо­ро­ку по­між ку­ща­ми.

Дивіться, он отой, що там блу­кає,

та­кий, як батько ваш, що вас по­ки­нув,

що ва­шу не­неч­ку за­на­пас­тив.

Йому не тре­ба жи­ти.

Перше Потерча

Утопи!

Русалка

Не смію. Лі­со­вик за­бо­ро­нив.

Друге Потерча

А ми не зду­жаєм, бо ми ма­ленькі.

Русалка

Ви ма­ленькі,

ви ле­генькі,

в руч­ках вог­ни­ки яс­ненькі,

ви як ла­соч­ки ти­хенькі,-

ви пі­діть у ча­гар­ник,

не по­чує Лі­со­вик,

а як стрі­не -

вог­ник сві­не -

був і зник!

Перекиньтесь блис­кав­ка­ми

над стеж­ка­ми.

Спалахніть над ку­пи­ною,

по­ве­діть дра­го­ви­ною,-

де він ста­не,

там і ка­не

аж на са­ме дно бо­ло­та…

Далі - вже моя ро­бо­та!

Ну! блись-блись!

Потерчата

(рушаючи од­но до од­но­го)

Ти сю­дою, я ту­дою,

а зій­де­мось над во­дою!

Русалка

(радо)

Подались!

(Надбігає до бо­ло­та, бриз­кає во­дою з пальців по­зад се­бе че­рез пле­чі. З-за ку­пи­ни вис­ка­кує Куць, мо­ло­денький чор­тик-па­ни­чик.)

Куцю-Куцю,

по­ці­луй у ру­цю!

(Свавільним ру­хом прос­тя­гає йо­му ру­ку, він ці­лує.)

Куць

За що ж то, па­нян­ко?

Русалка

Я то­бі сні­дан­ко

гар­не на­го­тую, тільки не про­гав.

(Показує в да­ле­чінь на Лу­ка­ша.)

Бачиш? Що? При­вик ти до та­ких пот­рав?

Куць

(махнув ру­кою)

Поки не в бо­ло­ті,-

су­хо в ме­не в ро­ті!

Русалка

Буде хло­пець твій,

ра­дість бу­де й ба­бі, й ма­тін­ці твоїй!

Куць стри­бає за ку­пи­ну і зни­кає. Ру­сал­ка в оче­ре­ті зо­рить за По­тер­ча­та­ми, що ми­го­тять бі­гун­ця­ми, спа­ла­ху­ють, бли­ма­ють, сну­ються, пе­ре­бі­га­ють.

Лукаш

(шукаючи світ­ля­ків, зав­ва­жає вог­ни­ки)

Які хо­ро­ші світ­ля­ки! ле­тю­чі!

Я ще та­ких не ба­чив! А ве­ли­кі!

Я му­шу їх пій­ма­ти!

(Ганяється то за од­ним, то за дру­гим, во­ни не­по­міт­но на­дять йо­го до дра­го­ви­ни.)

Мавка

Не ло­ви!

Коханий, не ло­ви! То По­тер­ча­та!

Вони зве­дуть на без­вість!

Лукаш не чує, за­хоп­ле­ний го­нит­вою, і від­бі­гає геть да­ле­ко від Мав­ки.

Лукаш

(раптом скри­кує)

Пробі! Ги­ну!

В дра­го­ви­ну по­пав! Ой смок­че! Тяг­не!

Мавка над­бі­гає на йо­го крик, але не мо­же діс­та­ти­ся до нього, бо він заг­руз да­ле­ко від твер­до­го бе­ре­га. Во­на ки­дає йо­му один кі­нець сво­го по­яса, дер­жа­чи за дру­гий.

Мавка

Лови!

Пояс не до­ся­гає ру­ки Лу­ка­ше­вої.

Лукаш

Ой, не ся­гає! Що ж се бу­де?

Мавка

(кидається до вер­би, що стоїть, по­хи­лив­шись над дра­го­ви­ною)

Вербиченько-матусенько, ря­туй!

(Швидко, як бі­ли­ця, зла­зить на вер­бу, спус­кається по край­ньому віт­ті, ки­дає знов по­яса - він на сей раз до­ся­гає,- Лу­каш ха­пається за кі­нець, Мав­ка при­тя­гає йо­го до се­бе, по­тім по­дає ру­ку і по­ма­гає зліз­ти на вер­бу.)

Русалка в оче­ре­ті ви­дає глу­хий сто­гін до­са­ди і зни­кає в ту­ма­ні. Потерчата теж зни­ка­ють.

Дядько Лев

(прокинувся від кри­ку)

Га?.. Що та­ке? Вже знов якась ма­ра?

Цур-пек! Ще­зай!

(Оглядається.)

Лукашу, де ти? Гов!

Лукаш

(озивається з вер­би)

Я ту­та, дядьку!

Лев

А ти тут чо­го?

(Підходить і заг­ля­дає на вер­бу.)

Зліз на вер­бу, ще й з дів­кою!

Лукаш із­лі­зає з вер­би. Мав­ка там ли­шається.

Лукаш

Ой дядьку!

Я тут бу­ло в дра­го­ви­ні заг­руз,

нат­ра­пив на вік­но, та вже во­на

(показує на Мав­ку)

по­ря­ту­ва­ла якось.

Лев

А чо­го ж ти

сти­каєшся отут як по­то­ро­ча? -

таж по­но­чі!

Лукаш

Я світ­ля­ки ло­вив…

(Уриває.)

Лев

(завважає світ­ля­ки на Мав­ці)

Ба! Так би ти й ка­зав, то я ж би знав!

Тепер я ба­чу сам, чия то спра­ва.

Мавка

Я ж, дя­деч­ку, йо­го по­ря­ту­ва­ла.

Лев

Дивись ти - «дя­деч­ку»! Знай­шлась не­бо­га!

А хто ж