Лісова пісня - Леся Українка

Мати

(сплескує ру­ка­ми)

Ой ли­шенько! Іще не по­чи­на­ла!

Ой мій упа­доньку! Що ж ти ро­би­ла?

Нездарисько! Нех­то­ли­це! Ле­да­що!

Мавка

(глухо)

Я ру­ку врі­за­ла…

Мати

Було при чо­му!

Килина

А дай сю­ди сер­па - не­хай-но я.

Мавка хо­ває сер­па за се­бе і во­ро­же ди­виться на Ки­ли­ну.

Мати

Давай сер­па, як ка­жуть! Таж не твій!

(Вириває сер­па Мав­ці з рук і дає Ки­ли­ні, тая ки­дається на жи­то і жне, як вог­нем па­лить, аж со­ло­ма сви­ще під сер­пом),

Мати

(втішно)

Ото ме­ні ро­бо­та!

Килина

(не од­ри­ва­ючись од ро­бо­ти)

Якби хто

пе­ре́­вес­ла кру­тив, то я б удух

сю нив­ку ви­жа­ла.

Мати

(гукає)

А йди, Лу­ка­шу!

Лукаш

(виходить. До Ки­ли­ни)

Магайбі.

Килина

(жнучи)

Дякувати.

Мати

От, Лу­ка­шу,

по­мо­жеш тут в’яза­ти мо­ло­дич­ці.

Бо та «по­міч­ни­ця» вже ска­лі­чі­ла.

Лукаш бе­реться в’яза­ти сно­пи.

Ну, жні­те ж, ді­тоньки, а я пі­ду

зва­рю вам ки­се­ли­ці на по­лу­день.

(Іде в ха­ту.)

Мавка одій­шла до бе­ре­зи, при­хи­ли­лась до неї і крізь дов­ге віт­тя ди­виться на жен­ців.

Килина який час так са­мо зав­зя­то жне, по­тім роз­ги­нається, вип­рос­тується, ди­виться на по­хи­ле­но­го над сно­па­ми Лу­ка­ша, всмі­хається, трьома ши­ро­ки­ми кро­ка­ми прис­ка­кує до нього і па­цає з ви­ляс­ком до­ло­нею по пле­чах.

Килина

Ну ж, па­руб­че, хут­чій! Не лізь, як сли­мак!

Ото ще ве­рисько!

(Залягається смі­хом.)

Лукаш

(і со­бі вип­рос­тується)

Яка ти бист­ра!

Ось ліп­ше не зай­май, бо по­бо­рю!

Килина

(кидає сер­па, бе­реться в бо­ки)

Ану ж, ану! Ще хто ко­го - по­ба­чим!

Лукаш ки­дається до неї, во­на пе­рей­має йо­го ру­ки; во­ни «мі­ря­ють си­лу», упер­шись до­ло­ня­ми в до­ло­ні; який час си­ла їх стоїть на­рів­ні, по­тім Ки­ли­на тро­хи по­да­лась на­зад, нап­ру­же­но смі­ючись і гра­ючи очи­ма; Лу­каш, роз­па­лив­шись, ши­ро­ко роз­хи­ляє їй ру­ки і хо­че її по­ці­лу­ва­ти, але в той час, як йо­го ус­та вже тор­ка­ються її уст, во­на під­би­ває йо­го но­гою, він па­дає.

Килина

(стоїть над ним смі­ючись)

А що? Хто по­бо­ров? Не я те­бе?

Лукаш

(устає, важ­ко ди­шу­чи)

Підбити - то не ма­ція!

Килина

Чи ж пак?

У ха­ті стук­ну­ли две­рі. Ки­ли­на знов ки­ну­ла­ся жа­ти, а Лу­каш в’яза­ти. Хут­ко за­гін за­тем­нів стер­нею і вкрив­ся сно­па­ми; скілька горс­ток жи­та на роз­ло­же­них пе­ре­вес­лах ле­жать, як по­до­ла­ні і ще не пов’яза­ні бран­ці.

Мати

(з сі­нешнього по­ро­га)

Ходіте, жен­чи­ки! Вже є по­лу­день.

Килина

Та я своє скін­чи­ла, он Лу­каш

ні­як не впра­виться.

Лукаш

Мені не­дов­го.

Мати

Ну, то кін­чай; а ви хо­діть, Ки­лин­ко!

Килина йде в ха­ту. Две­рі за­чи­ня­ються. Мав­ка ви­хо­дить з-під бе­ре­зи.

Лукаш

(трохи змі­шав­ся, по­ба­чив­ши її, але за­раз оп­ра­вив­ся)

Ага, то ти? Ось дов’яжи сно­пів,

а я пі­ду.

Мавка

В’язати я не мо­жу.

Лукаш

Ну, то чо­го ж прий­шла тут наг­ля­да­ти,

ко­ли не хо­чеш по­мог­ти?

(В’яже сам.)

Мавка

Лукашу,

не­хай ся жін­ка більше не при­хо­дить,-

я не люб­лю її - во­на лу­ка­ва,

як вид­ра.

Лукаш

Ти її ні­як не знаєш.

Мавка

Ні, знаю! Чу­ла сміх її і го­лос.

Лукаш

Сього ще ма­ло.

Мавка

Ні, сього до­во­лі.

Ся жін­ка хи­жа, на­че рись.

Лукаш

Іще що!

Мавка

Нехай во­на до нас у ліс не хо­дить.

Лукаш

(випростався)

А ти хі­ба вже лі­со­ва ца­ри­ця,

що так ря­диш, хто має в ліс хо­ди­ти,

хто ні?

Мавка

(сумно, з пог­ро­зою)

У лі­сі є та­кі про­вал­ля,

за­хо­ва­ні під хрус­том та га­луз­зям,-

не ба­чить їх ні звір, ані лю­ди­на,

аж по­ки не впа­де…

Лукаш

Іще го­во­рить

про хи­жість, про лу­кавст­во,- вже б мов­ча­ла!

Я ба­чу, ще не знав на­ту­ри твеї.

Мавка

Я, мо­же, і са­ма її не зна­ла…

Лукаш

Так от же слу­хай: як­що я тут маю

те­бе пи­та­ти, хто до ме­не сміє

хо­ди­ти, а хто ні, то ліп­ше сам я

знов з лі­су за­бе­ру­ся на се­ло.

Вже якось там не про­па­ду між людьми.

Бо я не став отут си­ді­ти в те­бе,

як лис у паст­ці.

Мавка

Я пас­ток на те­бе

не нас­тав­ля­ла. Ти прий­шов по во­лі.

Лукаш

По во­лі ж і пі­ду, як тільки схо­чу,

ніх­то ні­чим ме­не тут не прив’яже!

Мавка

Чи я ж те­бе ко­ли в’яза­ти хті­ла?

Лукаш

Ну, то до чо­го ж ці­ла ся ба­лач­ка?

Дов’язав ос­таннього сно­па і, не див­ля­чись на Мав­ку, пі­шов до ха­ти. Мав­ка сі­ла в бо­роз­ні над стер­нею і по­хи­ли­лась у смут­ній за­ду­мі.

Дядько Лев

(виходить із-за ха­ти)

Чого се ти, не­бо­го, за­жу­ри­лась?

Мавка

(тихо, смут­но)

Минає лі­то, дя­деч­ку…

Лев

Для те­бе

во­но та­ки жур­ба. Я мір­ку­вав би,

що вже б то­бі не тра вер­би на зи­му.

Мавка

А де ж я маю бу­ти?

Лев

Як на ме­не,

то не тіс­на бу­ла б з то­бою ха­та…

Коли ж сест­ра та­ку на­ту­ру має,

що з нею й не зго­во­риш. Я вже брав­ся

і так, і іна­ко… Як­би то