Лісова пісня - Леся Українка

був тут гос­по­да­рем, то й не пи­тав­ся б;

та вже ж я їм від­дав сей грунт і ха­ту,

то во­ля не моя. Я сам пі­ду

на зи­му до се­ла, до свеї до­ми…

Якби ти на се­лі мог­ла си­ді­ти,

то я б те­бе прий­няв.

Мавка

Ні, я не мо­жу…

як­би мог­ла, піш­ла б. Ви, дядьку, доб­рі.

Лев

Хліб доб­рий, ді­вонько, а не лю­ди­на.

Але, щоп­рав­да, я та­ки впо­до­бав

по­ро­ду ва­шу лі­со­ву. Як бу­ду

вми­ра­ти, то прий­ду, як звір, до лі­су,-

отут під ду­бом хай і по­хо­ва­ють…

Гей, ду­боньку, чи бу­деш ти сто­яти,

як си­ва го­ло­ва моя схит­неться?..

Де-де! Ще й не та­кі бу­ли ду­би,

та й тії пос­ти­на­ли… Зе­ле­ній же

хоч до мо­ро­зу, ку­че­ря­вий дру­же,

а там… чи дасть біг ще вес­ни діж­да­ти?..

(Стоїть, смут­но по­хи­лив­шись на ці­пок.)

Мавка по­во­лі ви­би­рає на­пів­зів’ялі квіт­ки з по­жа­то­го жи­та і скла­дає їх в пу­че­чок.

З ха­ти ви­хо­дять ма­ти, Ки­ли­на і Лу­каш.

Мати

(до Ки­ли­ни)

Чого ви спі­ши­тесь? Та ще по­сидьте!

Килина

Ей, ні вже, дя­ди­ну­сю, я пі­ду.

Дивіть, уже не­ра­но,- я бо­юся.

Мати

Лукашу, ти про­вів би.

Лукаш

Чом же, мо­жу.

Килина

(поглядає на нього)

Та, май, ро­бо­та є…

Мати

Яка ро­бо­та

уве­че­рі? Іди, си­на­шу, йди

та над­ве­ди Ки­лин­ку до до­ро­ги.

Самій уве­че­рі в сій пу­щі сум­но.

Та ще та­ка хо­ро­ша мо­ло­дич­ка,-

ко­ли б хто не на­пав!

Килина

Ой дя­ди­ну­сю,

се ж ви ме­не те­пер зов­сім зля­ка­ли!

Лукашу, йдім, по­ки не зве­чо­рі­ло,

а то й уд­вох бо­яти­ме­мось!

Лукаш

Я б то?

Бо­яв­ся в лі­сі? Ого-го! По­ма­лу!

Мати

Та він у ме­не хло­пець-мо­ло­дець,

ви вже, Ки­лин­ко, чес­ті не уй­май­те!

Килина

Ні, то я жар­то­ма…

(Завважає Ле­ва.)

Ов! Дядьку Ле­ве!

То ви-те вдо­ма?

Лев

(удає, мов не до­чув)

Га? Ідіть здо­ро­ві!

(Йде со­бі в ліс.)

Килина

Ну, будьте вже здо­ро­венькі, ті­ту­сю!

(Хоче по­ці­лу­ва­ти ста­ру в ру­ку, тая не дає, об­ти­рає со­бі ро­та фар­ту­хом і три­чі «з це­ре­мо­нією» ці­лується з Ки­ли­ною.)

Килина

(вже на хо­ді)

Живі бу­вай­те, нас не за­бу­вай­те!

Мати

Веселі будьте та до нас при­будьте!

(Йде в ха­ту і за­со­вує две­рі за со­бою.)

Мавка під­во­диться і ти­хою, на­че втом­ле­ною, по­хо­дою іде до озе­ра, сі­дає на по­хи­ле­ну вер­бу, скло­няє го­ло­ву на ру­ки і ти­хо пла­че. По­чи­нає нак­ра­па­ти дріб­ний до­щик, гус­тою сіт­кою за­во­лі­кає га­ля­ву, ха­ту й гай.

Русалка

(підпливає до бе­ре­га і заг­ля­дає до Мав­ки, зди­во­ва­на і ці­ка­ва)

Ти пла­чеш. Мав­ко?

Мавка

Ти хі­ба ні­ко­ли

не пла­ка­ла, Ру­са­лонько?

Русалка

О, я!

Як я зап­ла­чу на ма­лу хви­лин­ку,

то му­сить хтось смі­яти­ся до смер­ті!

Мавка

Русалко! Ти ні­ко­ли не ко­ха­ла…

Русалка

Я не ко­ха­ла? Ні, то ти за­бу­ла,

яке по­вин­но буть ко­хан­ня справжнє!

Кохання - як во­да,- плав­ке та бист­ре,

рве, грає, пес­тить, за­тя­гає й то­пить.

Де пал - во­но ки­пить, а стрі­не хо­лод -

стає мов ка­мінь. От моє ко­хан­ня!

А те твоє - со­лом’яно­го ду­ху

ди­ти­на кво­ла. Хи­литься од віт­ру,

під но­ги сте­литься. Зост­рі­не іск­ру,

зго­рить не бо­рю­чись, а по­тім з нього

ли­шиться чор­ний згар та си­вий по­піл.

Коли ж йо­го зне­ва­жать, як по­кидьку,

во­но ле­жить і кис­не, як со­ло­ма,

в во­ді хо­лод­ній мар­ної до­са­ди,

під піз­ні­ми до­ща­ми ка­ят­тя.

Мавка

(підводить го­ло­ву)

Ти ка­жеш - ка­ят­тя? Спи­тай бе­ре­зу,

чи кається во­на за тії но­чі,

ко­ли вес­ня­ний ві­тер розп­лі­тав

їй дов­гу ко­су?

Русалка

А чо­го ж су­мує?

Мавка

Що ми­ло­го не мо­же обій­ня­ти,

на­ві­ки при­гор­ну­ти дов­гим віт­тям.

Русалка

Чому?

Мавка

Бо ми­лий той - вес­ня­ний ві­тер.

Русалка

Нащо ж бу­ло ко­ха­ти їй та­ко­го?

Мавка

Бо він був ніж­ний, той вес­ня­ний ле­гіт,

спі­ва­ючи, їй роз­ви­вав лис­точ­ки,

ми­лу­ючи, роз­ма­яв їй ві­ноч­ка

і, пес­тя­чи, кро­пив ро­сою ко­су…

Так, так… він справж­ній був вес­ня­ний ві­тер,

та ін­шо­го во­на б не по­ко­ха­ла.

Русалка

Ну, то не­хай те­пер жа­ло­бу спус­тить

аж до зем­лі, бо віт­ра обій­ня­ти

по­вік не змо­же - він уже про­ли­нув.

(Тихо, без плес­ку, відп­ли­ває від бе­ре­га і зни­кає в озе­рі.)

Мавка знов по­хи­ли­лась, дов­гі чор­ні ко­си упа­ли до зем­лі.

По­чи­нається ві­тер і же­не си­ві хма­ри, а вку­пі з ни­ми чор­ні клю­чі пта­ши­ні, що від­лі­та­ють у ви­рій. По­тім від сильні­шо­го по­ри­ву віт­ру хма­ри до­що­ві роз­хо­дяться і вид­ко ліс - уже в яск­ра­во­му осінньому убо­рі на тлі гус­то-синього пе­ред­за­хід­но­го не­ба.

Мавка

(тихо, з гли­бо­кою жур­бою)

Так… він уже про­ли­нув…

Лісовик ви­хо­дить з гу­ща­ви­ни. Він у дов­гій ки­реї бар­ви ста­ро­го зо­ло­та з тем­но-чер­во­ною га­бою вни­зу, нав­ко­ло шап­ки об­ви­та гіл­ка дос­тиг­ло­го хме­лю.

Лісовик

Доню, до­ню,

як тяж­ко ти ка­раєшся за зра­ду!..

Мавка

(підводить го­ло­ву)

Кого я зра­ди­ла?

Лісовик

Саму се­бе.

Покинула ви­со­ке вер­хо­віт­тя

і низько на дріб­ні стеж­ки спус­ти­лась.

До ко­го ти по­діб­на? До слу­жеб­ки,

за­ріб­ни­ці, що пра­цею гір­кою

ок­рай­чик щас­тя хті­ла за­ро­би­ти

і не змог­ла, та ще ос­тан­ній со­ром

їй не дає жеб­рач­кою зро­би­тись.

Згадай, якою ти бу­ла в ту ніч,

ко­ли твоє ко­хан­ня розц­ві­ло­ся:

бу­ла ти на­че лі­со­ва ца­рів­на

у зо­ря­нім він­ку на тем­них ко­сах,-

то­ді жа­діб­но