Лісова пісня - Леся Українка
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
Мавка
Ні, я не можу…
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Лев
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу,-
отут під дубом хай і поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! Ще й не такі були дуби,
та й тії постинали… Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там… чи дасть біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок.)
Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок.
З хати виходять мати, Килина і Лукаш.
Мати
(до Килини)
Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!
Килина
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано,- я боюся.
Мати
Лукашу, ти провів би.
Лукаш
Чом же, можу.
Килина
(поглядає на нього)
Та, май, робота є…
Мати
Яка робота
увечері? Іди, синашу, йди
та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка,-
коли б хто не напав!
Килина
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло,
а то й удвох боятимемось!
Лукаш
Я б то?
Боявся в лісі? Ого-го! Помалу!
Мати
Та він у мене хлопець-молодець,
ви вже, Килинко, честі не уймайте!
Килина
Ні, то я жартома…
(Завважає Лева.)
Ов! Дядьку Леве!
То ви-те вдома?
Лев
(удає, мов не дочув)
Га? Ідіть здорові!
(Йде собі в ліс.)
Килина
Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі «з церемонією» цілується з Килиною.)
Килина
(вже на ході)
Живі бувайте, нас не забувайте!
Мати
Веселі будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою.)
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.
Русалка
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)
Ти плачеш. Мавко?
Мавка
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько?
Русалка
О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
Мавка
Русалко! Ти ніколи не кохала…
Русалка
Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода,- плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стріне холод -
стає мов камінь. От моє кохання!
А те твоє - солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелиться. Зостріне іскру,
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
Мавка
(підводить голову)
Ти кажеш - каяття? Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу?
Русалка
А чого ж сумує?
Мавка
Що милого не може обійняти,
навіки пригорнути довгим віттям.
Русалка
Чому?
Мавка
Бо милий той - весняний вітер.
Русалка
Нащо ж було кохати їй такого?
Мавка
Бо він був ніжний, той весняний легіт,
співаючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй віночка
і, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… він справжній був весняний вітер,
та іншого вона б не покохала.
Русалка
Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землі, бо вітра обійняти
повік не зможе - він уже пролинув.
(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)
Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі.
Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс - уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.
Мавка
(тихо, з глибокою журбою)
Так… він уже пролинув…
Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.
Лісовик
Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..
Мавка
(підводить голову)
Кого я зрадила?
Лісовик
Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки,
зарібниці, що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
була ти наче лісова царівна
у зорянім вінку на темних косах,-
тоді жадібно