Лісова пісня - Леся Українка

до те­бе щас­тя і нес­ло да­ри!

Мавка

Так що ж ме­ні ро­бить, ко­ли всі зо­рі

по­гас­ли і в він­ку, і в сер­ці в ме­не?

Лісовик

Не всі він­ки по­ги­ну­ли для те­бе.

Оглянься, по­ди­вись, яке тут свя­то!

Вдяг ясень-князь ки­рею зо­ло­ту,

а ди­ка ро­жа буй­нії ко­ра­лі.

Невинна біль змі­ни­лась в гор­дий пур­пур

на тій ка­ли­ні, що те­бе квіт­ча­ла,

де со­ло­вей спі­вав піс­ні ве­сільні.

Стара вер­ба, смут­на бе­ре­за на­віть

у зла­тог­ла­ви й кар­ма­зи­ни вбра­лись

на свя­то осе­ні. А тільки ти

жеб­рацькі шма­ти ски­ну­ти не хо­чеш,

бо ти за­бу­ла, що ні­яка ту­га

кра­си пе­ре­ма­га­ти не по­вин­на.

Мавка

(поривчасто встає)

То дай ме­ні свят­ко­ві ша­ти, ді­ду!

Я бу­ду знов як лі­со­ва ца­рів­на,

і щас­тя упа­де ме­ні до ніг,

бла­га­ючи моєї лас­ки!

Лісовик

Доню,

дав­но го­то­ві ша­ти для ца­рів­ни,

але во­на десь ба­ви­лась, хи­мер­на,

уб­рав­ши­ся для жар­ту за жеб­рач­ку.

Розкриває свою ки­рею і діс­тає до­сі за­хо­ва­ну під нею пиш­ну, зло­том гап­то­ва­ну баг­ря­ни­цю і сріб­ний сер­па­нок; на­ді­ває баг­ря­ни­цю по­вер­ху уб­ран­ня на Мав­ку; Мав­ка йде до ка­ли­ни, швид­ко ла­має на ній чер­во­ні ки­ти­ці ягід, зви­ває со­бі ві­но­чок, роз­пус­кає со­бі ко­си, квіт­чається він­ком і скло­няється пе­ред Лі­со­ви­ком,- він на­ки­дає їй сріб­ний сер­па­нок на го­ло­ву.

Лісовик

Тепер я вже за те­бе не бо­юся.

(Поважно кив­нув­ши їй го­ло­вою, мет­кою по­хо­дою йде в гу­ща­ви­ну і зни­кає.)

З лі­су ви­бі­гає Пе­ре­лес­ник.

Мавка

Знов ти?

(Наміряється вті­ка­ти.)

Перелесник

(зневажливо)

Не бій­ся, не до те­бе.

Хтів я од­ві­да­ти Ру­са­лоньку, що в жи­ті,

та ба­чу, вже во­на зас­ну­ла. Шко­да…

А ти змар­ні­ла щось.

Мавка

(гордо)

Тобі здається!

Перелесник

Здається, ка­жеш? Дай я при­див­лю­ся.

(Підходить до неї. Мав­ка відс­ту­пає.)

Та ти чо­го жа­хаєшся? Я знаю,

що ти за­ру­че­на,- не за­чеп­лю.

Мавка

Геть! Не глу­зуй!

Перелесник

Та ти не сердься,- що ж,

ко­ли я по­ми­лив­ся… Слу­хай, Мав­ко,

да­вай лиш поб­ра­таємось.

Мавка

З то­бою?

Перелесник

А чом же ні? Те­пер ми во­се­ни,

те­пер, бач, на­віть сон­це про­хо­ло­ло,

і в нас прос­тиг­ла кров. Таж ми з то­бою

ко­лись бу­ли то­ва­ри­ші, а по­тім

чи гра­лись, чи ко­ха­лись - труд­но зва­жить,-

те­пер нас­тав бра­терст­ва час. Дай ру­ку.

Мавка тро­хи не­рі­шу­че по­дає йо­му ру­ку.

Дозволь пок­лас­ти брат­ній по­ці­лу­нок

на ли­ченько твоє блі­де.

(Мавка од­хи­ляється, він все-та­ки її ці­лує.)

О, кві­ти

на ли­ченьку од­ра­зу зац­ві­ли! -

цнот­ли­вії, не­за­паш­ні, осін­ні…

(Не ви­пус­ка­ючи її ру­ки, ог­ля­дається по га­ля­ві.)

Поглянь, як там лі­тає па­ву­тин­ня,

круж­ляє і ви­рує у по­віт­рі…

Отак і ми…

(Раптом по­ри­ває її в та­нець.)

Так от і ми

ки­не­мось, ри­не­мось

в ко­ло са­мі!

Зорі пре­чис­ті,

іск­ри зло­тис­ті,

яс­ні та крас­ні вог­ні про­ме­нис­ті,

все, що блис­ку­че,-

все те ле­тю­че,

все бе­зу­пин­но­го ру­ху жа­гу­че!

Так от і я…

Так от і я…

Будь же мов іск­ра, ко­ха­на моя!

Прудко ви­рує та­нець. Сріб­ний сер­па­нок на Мав­ці звив­ся уго­ру, мов блис­ку­ча га­дюч­ка, чор­ні ко­си роз­ма­ялись і змі­ша­ли­ся з вог­нис­ти­ми ку­че­ря­ми Пе­ре­лес­ни­ка.

Мавка

Годі!.. Ой го­ді!..

Перелесник

В щи­рій за­го­ді

не зу­пи­няй­ся, ко­ха­на, й на мить!

Щастя - то зра­да,

будь то­му ра­да,-

тим во­но й гар­не, що віч­но ле­тить!

Танець ро­биться ша­ле­ним.

Звиймося!

Злиймося!

Вихром за­вий­мо­ся!

Жиймо!

За­жий­мо

вог­нис­то­го раю!

Мавка

Годі!.. Пус­ти ме­не… Млію… вми­раю.

(Голова її па­дає йо­му на пле­че, ру­ки опус­ка­ються, він мчить її в тан­ці ом­лі­лу.)

Раптом з-під зем­лі з’являється тем­не, ши­ро­ке, страш­не Ма­ри­ще.

Марище

Віддай ме­ні моє. Пус­ти її.

Перелесник

(спиняється і ви­пус­кає Мав­ку з рук, во­на безв­лад­но спус­кається на тра­ву)

Хто ти та­кий?

Марище

Чи ти ме­не не знаєш? -

«Той, що в ска­лі си­дить».

Перелесник здриг­нув­ся, пруд­ким ру­хом ки­нув­ся геть і зник у лі­сі. Мав­ка очу­ти­лась, зве­ла­ся тро­хи, ши­ро­ко розк­ри­ла очі і з жа­хом ди­виться на Ма­ру, що прос­тя­гає ру­ки взя­ти її.

Мавка

Ні, я не хо­чу!

Не хо­чу я до те­бе! Я жи­ва!

«Той, що в скалі сидить»

Я по­ве­ду те­бе в да­ле­кий край,

нез­на­ний край, де ти­хі, тем­ні во­ди

спо­кій­но сплять, як мерт­ві, тьмя­ні очі,

мов­чаз­ні ске­лі там сто­ять над ни­ми

ні­ми­ми свід­ка­ми по­дій, що вмер­ли.

Спокійно там: ні де­ре­во, ні зіл­ля

не ше­лес­тить, не на­ві­ває мрій,

зрад­ли­вих мрій, що не да­ють зас­ну­ти,

і не за­но­сить ві­тер жад­них спі­вів

про не­до­сяж­ну во­лю; не го­рить

во­гонь же­ру­щий; гост­рі блис­ка­ви­ці

ла­ма­ються об ске­лі і не мо­жуть

про­би­ти­ся в твер­ди­ню тьми й спо­кою.

Тебе візьму я. Ти ту­ди на­ле­жиш:

ти блід­неш від ог­ню, від ру­ху млієш,

для те­бе щас­тя - тінь, ти не­жи­ва.

Мавка

(встає)

Ні! Я жи­ва! Я бу­ду віч­но жи­ти!

Я в сер­ці маю те, що не вми­рає.

Марище

Почім ти знаєш те?

Мавка

По тім, що му­ку

свою люб­лю і їй даю жит­тя.

Коли б мог­ла я тільки за­хо­ті­ти

її за­бу­ти, я піш­ла б з то­бою,

але ні­яка си­ла в ці­лім сві­ті

не дасть ме­ні ба­жан­ня за­бут­тя.

В лі­сі чується ше­лест людської хо­ди.

Ось той іде, що дав ме­ні ту му­ку!

Зникай, Ма­ро! Іде моя на­дія!

«Той, що в ска­лі си­дить» відс­ту­пається в тем­ні ха­щі і