Лісова пісня - Леся Українка

мій жаль спа­дає, на­че мерт­вий лист…

Куць

Жаль не прис­тав ме­ні, а все ж я му­шу

приз­на­ти­ся - та­ки ста­ро­го шко­да,

бо він умів три­ма­ти з на­ми зго­ду.

Було, і ца­па чор­но­го дер­жить

при ко­нях, щоб я мав на чо­му їздить.

Я блис­кав­кою мчу, бу­ло, на ца­пі,

а ко­ни­ки сто­ять со­бі спо­кій­но.

От сі ба­би зов­сім не вмі­ють жи­ти

як слід із на­ми,- ца­па про­да­ли,

зру­ба­ли ду­ба. Зру­ши­ли умо­ву.

Ну й я ж від­дя­чив їм! Най­кра­щі ко­ні

на смерть заїздив; куп­лять - знов заїжджу.

Ще й відьму, що в чор­ти­ці ба­бу­ва­ла,

гар­ненько поп­ро­сив, щоб їм ко­ро­ви

геть-чис­то поп­су­ва­ла. Хай же зна­ють!

Ще ж Во­дя­ник стіж­ка їм під­мо­чив,

а По­тер­ча­та збіж­жя пог­ноїли,

Пропасниця їх до­сі б’є за те,

що озе­ро ко­ноп­ля­ми зги­ди­ли.

Не бу­де їм доб­ра те­пер у лі­сі!

Вже тут нав­ко­ло ха­ти й Злид­ні хо­дять.

Злидні

(малі, за­мо­ре­ні іс­то­ти, в лах­міт­ті, з віч­ним гризьким го­ло­дом на об­лич­чі, з’явля­ються з-за кут­ка хатнього)

Ми тут! А хто нас кли­че?

Мавка

(кидається їм нав­пе­рей­ми до две­рей)

Геть! Ще­зай­те!

Ніхто не кли­кав вас!

Один Злидень

Злетіло сло­во -

на­зад не вер­неться.

Злидні

(обсідають по­ріг)

Коли б там швид­ше

нам две­рі від­чи­ни­ли,- ми го­лод­ні!

Мавка

Я не пу­щу ту­ди!

Злидні

То дай нам їсти!

Мавка

(з жа­хом)

Нічого я не маю…

Злидні

Дай ка­ли­ну

оту, що но­сиш ко­ло сер­ця! Дай!

Мавка

Се кров моя!

Злидні

Дарма! Ми лю­бим кров.

Один Зли­день ки­дається їй на гру­ди, смок­че ка­ли­ну, ін­ші сі­па­ють йо­го, щоб і со­бі по­куш­ту­ва­ти, гри­зуться ме­жи со­бою і гар­чать, як со­ба­ки.

Куць

Ей, Злид­ні, за­ли­шіть - то не лю­ди­на!

Злидні спи­ня­ються, цо­ко­тять зу­ба­ми і сви­щуть від го­ло­ду.

Злидні

(до Ку­ця)

Так дай нам їсти, бо й те­бе з’їмо!

(Кидаються до Ку­ця, той відс­ка­кує.)

Куць

Ну-ну, по­ма­лу!

Злидні

Їсти! Ми го­лод­ні!!

Куць

Стривайте, за­раз я збуд­жу ба­бів,

вам бу­де їжа, а ме­ні за­ба­ва.

(Бере груд­ку зем­лі, ки­дає в вік­но і роз­би­ває шиб­ку.)

Голос матері Лукашевої

(в ха­ті)

Ой! Що та­ке? Вже знов не­чис­та си­ла!

Куць

(до Злид­нів по­шеп­ки)

А ба­чи­те - про­ки­ну­лась. Ось хут­ко

пок­ли­че вас. Те­пер по­сидьте ти­хо,

а то ще зак­ле­не ста­ра вас так,

що й в зем­лю ввій­де­те,- во­на се вміє.

Злидні ску­лю­ються під по­ро­гом тем­ною ку­пою.

З ха­ти чут­но крізь роз­би­ту шиб­ку ру­хи вста­ван­ня ма­те­рі, по­тім її го­лос, а зго­дом Ки­ли­нин.

Голос материн

О, вже й роз­вид­ни­лось, а та все спить.

Килино! Гей, Ки­ли­но! Ну, та й спить же!

Бодай на­вік зас­ну­ла… Встань! А встань,

бо­дай ти вже не вста­ла!

Голос Килини

(заспано)

Та чо­го там?

Мати

(уїдливо)

Пора ж то­бі ко­ро­ви­цю здоїти,

оту мо­лоч­ну, турсько­го за­во­ду,

що ти ще за не­біж­чи­ка прид­ба­ла.

Килина

(вже про­чу­мав­шись)

Я тії по­дою, що тут зас­та­ла,

та на­цід­жу три крап­лі мо­ло­ка -

хунт мас­ла бу­де…

Мати

Отже й не змов­чить!

Хто ж ви­нен, що на­бі­лу в нас не ста­ло?

З та­кою гос­по­ди­нею… ой го­ре!

Ну вже й не­віс­точ­ка! І де взя­ла­ся

на на­шу го­ло­ву?

Килина

А хто ж ве­лів

до ме­не за­си­ла­ти­ся? Таж ма­ли

отут якусь зад­ри­пан­ку,- бу­ло вам

прий­ня­ти та приб­ра­ти хо­ро­шенько,

от і бу­ла б не­віс­точ­ка до мис­лі!

Мати

А що ж - га­даєш, ні? Та­ки й бу­ла б!

Дурний Лу­каш, що про­мі­няв на те­бе;

бо то бу­ло та­ке по­кір­не, доб­ре,

хоч прик­ла­дай до ра­ни… Узи­ваєш

її зад­ри­пан­кою, а са­ма

її зе­ле­ну сук­ню пе­ре­ши­ла

та й до­сі со­ваєш - не­має всти­ду!

Килина

Та вже ж, у вас на­хо­диш­ся в но­во­му!..

Он чо­ло­ві­ка десь по­віт­ря но­сить,

а ти бі­дуй з свек­ру­шиськом прок­ля­тим,-

ні жін­ка, ні вдо­ва - якась по­кидька!

Мати

Який би чо­ло­вік з то­бою вси­дів?

Бідо нап­рас­на! Що бу­ло - то з’їла

з ді­тиська­ми своїми,- он, си­дять! -

бо­дай так вас са­мих по­сі­ли злид­ні!

Килина

Нехай то­го по­ся­дуть, хто їх кли­че!

На сих сло­вах од­чи­нає две­рі з ха­ти. Куць уті­кає в бо­ло­то. Злид­ні схоп­лю­ються і за­бі­га­ють у сі­ни.

Килина з від­ром у ру­ках шпар­ко про­бі­гає до лі­со­во­го по­то­ку, з гур­ко­том на­би­рає від­ром во­ду і вер­тається на­зад уже тро­хи тих­шою хо­дою. Зав­ва­жає близько две­рей Мав­ку, що стоїть при сті­ні зне­си­ле­на, спус­тив­ши си­вий сер­па­нок на об­лич­чя.

(спиняється і ста­но­вить від­ро до­лі)

А се ж яка?.. Гей, слу­хай, чи ти п’яна,

чи, мо­же, змерз­ла?

(Термосить Мав­ку за пле­че.)

Мавка

(насилу, мов бо­рю­чи­ся з тяж­кою змо­рою)

Сон ме­не зма­гає…

Зимовий сон…

Килина

(відслоняє їй об­лич­чя і піз­нає)

Чого сю­ди прий­шла?

Тобі не зап­ла­ти­ли за ро­бо­ту?

Мавка

(як і пер­ше)

Мені ніх­то не мо­же зап­ла­ти­ти.

Килина

До ко­го ти прий­шла? Йо­го не­ма.

Я знаю, ти до нього! Приз­на­вай­ся -

він твій ко­ха­нок?

Мавка

(так са­мо)

Колись був ра­нок

яс­ний, ве­се­лий, не той, що те­пер…

він уже вмер…

Килина

Ти бо­же­вільна!

Мавка

(так са­мо)

Вільна я, вільна…

Сунеться хмар­ка по не­бу по­вільна,

йде безп­ри­чальна,