Лісова пісня - Леся Українка

Ви-те прий­шли вже, та­ту?

Лукаш

Вже, мій си­ну.

(На сло­ві «си­ну» кла­де іро­ніч­ний при­тиск.)

Килина

(вражена)

Ну, то ска­жи йо­му, як має зва­ти,-

уже ж не дядьком?

Лукаш

(трохи при­со­ром­ле­ний)

Та хі­ба ж я що?

Ходи, хо­ди сю­ди, ма­лий, не бій­ся.

(Гладить хлоп­ця по бі­лій го­лів­ці.)

Чи то ти сам зро­бив со­піл­ку?

Хлопчик

Сам.

Та я не вмію гра­ти. Коб ви-те!

(Простягає Лу­ка­ше­ві со­піл­ку.)

Лукаш

Ей, хлоп­че, вже моє гран­ня ми­ну­лось!..

(Смутно за­ду­мується.)

Хлопчик

(пхикаючи)

І! То ви-те не хо­че­те! Ну, ма­мо,

чом та­то не хо­тять ме­ні заг­ра­ти?

Килина

Іще чо­го! Пот­ріб­не те гран­ня!

Лукаш

А дай сю­ди со­пі­лоч­ку.

(Бере со­піл­ку.)

Хороша.

З вер­би зро­бив?

Хлопчик

А що ж, он з теї-о.

(Показує на вер­бу, що ста­ла­ся з Мав­ки.)

Лукаш

Щось на­че я її не ба­чив ту­та.

(До Ки­ли­ни.)

Ти по­са­ди­ла?

Килина

Хто б її са­див?

Стирчав кі­лок вер­бо­вий та й роз­ріс­ся.

Тут як з во­ди рос­те - та­же до­щі!

Хлопчик

(вередливо)

Чому ви-те не граєте?

Лукаш

(задумливо)

Заграти?..

(Починає гра­ти [ме­ло­дія № 14] спер­шу ти­хенько, да­лі го­лос­ні­ше; зво­дить зго­дом на ту вес­нян­ку [ме­ло­дія № 8], що ко­лись грав Мав­ці. Го­лос со­піл­ки [при пов­то­рен­ні гри на со­піл­ці ме­ло­дії № 8] по­чи­нає про­мов­ля­ти сло­ва­ми.)

«Як со­лод­ко грає,

як гли­бо­ко крає,

роз­ти­нає ме­ні гру­ди,

сер­денько вий­має…»

Лукаш

(випускає з рук со­піл­ку)

Ой! Що се за со­піл­ка? Ча­ри! Ча­ри!

Хлопчик, зля­кав­шись кри­ку, втік до ха­ти.

Кажи, чак­лун­ко, що то за вер­ба?

(Хапає Ки­ли­ну за пле­че.)

Килина

Та від­че­пи­ся, від­ки маю зна­ти?

Я з код­лом лі­со­вим не нак­ла­даю

так, як твій рід! Зру­бай її, як хо­чеш,

хі­ба я бо­ро­ню? Ось на й со­ки­ру.

(Витягає йо­му з сі­ней со­ки­ру.)

Лукаш

(узявши со­ки­ру, пі­дій­шов до вер­би, уда­рив раз по стов­бу­ру, во­на сте­ну­лась і за­ше­лес­ті­ла су­хим лис­том. Він за­мах­нув­ся уд­ру­ге - і спус­тив ру­ки)

Ні, ру­ки не здій­ма­ються, не мо­жу…

чо­гось за сер­це стис­ло…

Килина

Дай-но я!

(Вихоплює від Лу­ка­ша со­ки­ру і ши­ро­ко за­ма­хується на вер­бу.)

В сю мить з не­ба вог­нен­ним змієм-ме­те­ором злі­тає Пе­ре­лес­ник і обій­має вер­бу.

Перелесник

Я виз­во­лю те­бе, моя ко­ха­на!

Верба рап­том спа­ла­хує вог­нем. До­сяг­нув­ши вер­хо­віт­тя, во­гонь пе­ре­ки­дається на ха­ту, со­лом’яна стрі­ха зай­ма­єть­ся, по­же­жа швид­ко пой­має ха­ту. Ма­ти ­Лу­ка­ше­ва і Ки­ли­ни­ні ді­ти ви­бі­га­ють з ха­ти з кри­ком: «Го­рить! Го­рить! Ря­туй­те! Ой по­же­жа!..» Ма­ти з Ки­ли­ною ме­ту­шаться, ви­хоп­лю­ючи з вог­ню, що тільки мож­на ви­хо­пи­ти, і на клун­ках та міш­ках ви­но­сять ску­ле­них Злид­нів, що по­тім хо­ва­ються у ті міш­ки. Ді­ти бі­га­ють з ко­нов­ка­ми до во­ди, за­ли­ва­ють во­гонь, але він іще дуж­че роз­го­ряється.

Мати

(до Лу­ка­ша)

Чого стоїш? Ря­туй своє доб­ро!

Лукаш

(втупивши очі в крок­ву, що вкри­та ку­че­ря­вим вог­нем, як цві­том)

Добро? А мо­же, там зго­рить і ли­хо?..

Кроква з тряс­ко­том ру­шиться, іск­ри стов­пом прис­ка­ють геть уго­ру, сте­ля про­ва­люється, і вся ха­та обер­тається в кост­ри­ще. Над­хо­дить важ­ка бі­ла хма­ра, і по­чи­нає йти сніг. Хут­ко крізь бі­лий зас­тил сні­го­вий не стає ні­ко­го вид­ко, тільки баг­ря­на мін­ли­ва пля­ма по­ка­зує, де по­же­жа. Зго­дом баг­ря­на пля­ма гас­не, і ко­ли сніг рід­шає, то вид­ко чор­ну по­жа­ри­ну, що ди­мує і си­чить од вог­кос­ті. Ма­те­рі Лу­ка­ше­вої і ді­тей Ки­ли­ни­них та клун­ків з доб­ром уже не вид­ко. Крізь сніг мріє не­до­па­ле­ний обо­ріг, віз та де­що з хлі­бо­робсько­го на­чин­ня.

Килина

(з ос­тан­нім клун­ком у ру­ках, сі­пає Лу­ка­ша за ру­кав)

Лукашу!.. Ані руш! Чи ос­тов­пів?

Хоч би по­міг ме­ні но­си­ти клун­ки!

Лукаш

Та вже ж ви по­ви­но­си­ли всі злид­ні.

Килина

Бийся по гу­бі! Що се ти го­во­риш?

Лукаш

(сміється ти­хим див­ним смі­хом)

Я, жін­ко, ба­чу те, що ти не ба­чиш…

Тепер я муд­рий став…

Килина

(злякана)

Ой чо­ло­ві­че,

щось ти та­ке го­во­риш… я бо­юся!

Лукаш

Чого боїшся? Дур­ня не бо­ялась,

а муд­ро­го боїшся?

Килина

Лукашуню,

хо­ді­мо на се­ло!

Лукаш

Я не пі­ду.

Я з лі­су не пі­ду. Я в лі­сі бу­ду.

Килина

Та що ж ти тут ро­би­ти­меш?

Лукаш

А тре­ба

все щось ро­би­ти?

Килина

Як же маєм жи­ти?

Лукаш

А тре­ба жи­ти?

Килина

Пробі, чо­ло­ві­че,

чи ти вже в го­ло­ву зай­шов, чи що?

То так то­бі з пе­ре­ля­ку зро­би­лось.

Ходімо на се­ло, зак­ли­чу ба­бу,-

тра вил­ля­ти пе­ре­по­лох!

(Тягне йо­го за ру­ку.)

Лукаш

(дивиться на неї з лег­ко­важ­ною ус­міш­кою)

А хто ж тут

не­до­гар­ків отих гля­ді­ти бу­де?

(Показує на віз і на­чин­ня.)

Килина

(господарно)

Ой прав­да, прав­да, ще по­роз­тя­га­ють!

Аби до­ві­да­ли­ся, що го­рі­ло,

то й на­бі­жать з се­ла лю­диська тії!

То вже хі­ба пос­тій тут, Лу­ка­шу­ню.

Я по­бі­жу, десь ко­ней поп­ро­шу,-

бо на­ші ж геть у стай­ні по­пек­ли­ся! -

то збе­ре­мо на віз та й за­ве­зе­мо

десь до ро­ди­ни твеї, мо­же, пус­тять…

Ой го­ре! Якось тре­ба ря­ту­ва­тись…

Останні сло­ва про­мов­ляє, вже бі­жу­чи до лі­су. Лу­каш про­вод­жає її ти­хим смі­хом. Не­за­ба­ром її не стає вид­ко.

Від лі­су наб­ли­жається якась ви­со­ка жі­но­ча пос­тать у бі­лій до­дільній со­роч­ці і в бі­лій, зав’яза­ній по-ста­рос­вітсько­му, на­міт­ці. Во­на йде хи­та­ючись, на­че од віт­ру ва­литься, ча­сом