Лісова пісня - Леся Українка

Про це саме писала Леся Українка й українському ученому-філологу, сходознавцеві й письменнику А. Ю. Кримському (1871 -1942) 14 жовтня 1911 р.: «...Я зросла у волинських лісах... Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів...» (т. 12, с. 373).

Чистовий автограф «Лісової пісні» свідчить про наполегливу роботу Лесі Українки над текстом твору. В автографі кілька шарів правок, що постали в процесі авторедагування.

Зберігся первісний начерк дії 1, в якому впереміжку йдуть віршовані й прозові частини тексту:

Ліс Лович - старезний, густий, предковічний. Посеред нього простора галява з плакучими березами, з великим прастарим дубом. Галява помалу переходить в куп’я та очерети - то берег лісового озера Нечімного. Само озеро видко в прориви межи очеретами й кущами, вода в ньому нерухома, вкрита ряскою, лататтям з жовтими квітками та білими водяними лілеями. На озері туман то встає густою білою пеленою, то хвилює од вітру, то розвивається і одкриває озеро.

Рання весна. Ніжна зелень.

Дядько Лев і Лукаш (молоденький парубок) ідуть - Лев з сіткою на рибу, Лукаш з коновкою, за поясом ніж. Дядько Лев упереджує Лукаша, щоб допізна не барився над Нечімним, бо може що лихе спіткати, та й удень самому не дуже-то безпечно. «Ходи зо мною, будеш лико дерти, наловиш риби та раків, та, може, де качок наглянем». Лукаш не хоче, бо з дядьком тра дуже помалу ходити, лика має й так досить, на рибу - не хоче - забродиться та нову одежу покаляє, мати гніватися будуть, а ліпше тута з берези соку наточить та сопілку виріже.

Дядько Лев

Та вже тих сопілок до лиха маєш.

Лукаш

Ну скільки ж там? Калинова, вербова та липова - ото й усі! А треба ще й очеретяну собі зробити, та лепсько грає.

Дядько Лев

Та вже бався, бався,

на те бог свято дав. А завтра прийдем,

то будем хижку ставити десь тута

коло Нечімного. Дедалі час

до лісу бидло виганяти. Бачиш -

травиця вже пробилась межи рястом.

Лукаш

То в хижці будемо сидіти літом

лиш ви та я?

Дядько Лев

Авжеж - старе й мале.

Воно то, правда, ти вже не малий.

На той рік, як бог дасть, женити будем,

та сього літа ще попастухуєш,

поки там менші підростуть,

а там на вісень тра безмаль женити.

Лукаш

Та я не хочу.

Дядько Лев

(сміючись)

Не хоче коза на ярмарок, так ведуть!

Лукаш

Тут будемо сидіти над Нечімним?

Таж люди кажуть - тут непевне місце.

Дядько Лев

То як для кого. Я, небоже, знаю,

як з чим і коло чого обійтися,

де хрест покласти, де осику вбити,

де просто тричі плюнути, та й годі.

Посієм коло хижки мак-відюк,

терлич посадимо коло порога,

та й не приступиться ніяка сила.

Ну, я це йду, а ти собі як знаєш.

Розходяться, Лукаш іде до озера і криється в тумані.

Русалка

(водяна випливає на берег)

Дідусеньку! Дідусю! Ой, рятуйте!

Лісовик

(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям)

Чого тобі? Чого кричиш?

Русалка

Там хлопець

на дудки ріже очерет.

Лісовик

Ото ще, коби всії біди! Яка скупа. Ет, тут хижу думають ставити, то я й то нічого, бо на такі хижі доброго дерева вже ж не візьмуть, а я ж не жалую так кожного цурупалка, як ти кожної очеретини.

Русалка

Хижку? Ой лелечко! То се тут люди будуть?

Лісовик

Дарма, то дядько Лев. Ми з ним приятелі. Се він так собі нахваляється відюком та терличем. Ми з ним помиримось. Якби не він, сього дуба - окраси нашого лісу - давно не було б, уже приїздили німці міряти 3 сажні навколо. «Поки живу, стоятиме»,- сказав. Отой блазень Лукаш мені не до вподоби...

Русалка

Я його залоскочу!

Лісовик

Не смій! Я заприсяг, що за життя його ні йому, ні його родині не станеться лиха в моєму обладі. Мені защемило бороду в пень, а він визволив.

Русалка

То нехай лісові його щадять - ми ж водяні. Залоскочу! Ух, весело буде!

Лісовик

І не думай собі! Я очерети пов’ялю, і вільхи посушу, і верби потрощу, і буде твоє озеро голе стояти, поки висохне.

Русалка

Ой дідусю, не буду!

«Той що греблі рве» - буйна сила весняної води вривається з гуком, з шумом, лащиться до Рус [алки], каламутить озеро, поринає з Русалкою, гоготить, реготить, поки з озера старий Водяник не укоськує їх.

Лукаш грає на сопілці ніжної веснянки. Мавка з старої дуплистої верби, в ясно-зеленій як весняний перший лист одежі, розпущені коси чорні з зеленуватим полиском. Розправляє руки й проводить рукою по очах.

Мавка

Ох, як я довго спала!

Лісовик

Довго, доню,

і ряст уже перецвітати став...

Знято великий уривок з дії I. Після слів дядька Лева «віку не вкорочати» йшов такий текст:

На морі на окіяні,

на острові на Буяні,

лежить камінь біленький,

на нім полинь гіркенький,

а на полині глина,

а на глині слина,

а глина розкисне,

а слина слизне,

а трясця трісне,

ось тобі полинь -

згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера і зливається з туманом.

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало і розпалює вогонь.

Лев

Е, хлопче,