Лісова пісня - Леся Українка

Леся Українка

ЛІСОВА ПІСНЯ

Драма-феєрія в 3-х діях.

ПРОЛОГ

«Той, що греб­лі рве».

Ру­сал­ка.

Потерчата 1 (двоє.)

Во­дя­ник. 2

ДІЯ I

Дядько Лев.

Пе­ре­лес­ник. 3

Лукаш.

Пропасниця (без мо­ви.)

Русалка.

По­тер­ча­та.

Лісовик. 4

Куць.

Мавка. 5

ДІЯ II

Мати Лу­ка­ше­ва.

Ки­ли­на.

Лукаш.

Ру­сал­ка.

Дядько Лев.

«Той, що в ска­лі си­дить».

Мавка.

Пе­ре­лес­ник.

Русалка Польова.

ДІЯ III

Мавка.

Хлоп­чик.

Лісовик.

Лу­каш.

Куць.

Ді­ти Ки­ли­ни­ні (без мо­ви.)

Злидні.

До­ля.

Мати Лу­ка­ше­ва.

Пе­ре­лес­ник.

Килина.

Старезний, гус­тий, пред­ко­віч­ний ліс на Во­ли­ні. По­се­ред лі­су прос­то­ра га­ля­ва з пла­ку­чою бе­ре­зою і з ве­ли­ким прас­та­рим ду­бом. Га­ля­ва скраю пе­ре­хо­дить в куп’я та оче­ре­ти, а в од­но­му міс­ці в яро-зе­ле­ну дра­го­ви­ну - то бе­ре­ги лі­со­во­го озе­ра, що ут­во­ри­ло­ся з лі­со­во­го струм­ка. Стру­мок той ви­бі­гає з гу­ща­ви­ни лі­су, впа­дає в озе­ро, по­тім, по дру­гім бо­ці озе­ра, знов ви­ті­кає і гу­биться в ха­щах. Са­ме озе­ро - ти­хо­во­де, вкри­те ряс­кою та ла­тат­тям, але з чис­тим пле­сом по­се­ре­ди­ні.

Міс­ти­на вся ди­ка, таємни­ча, але не по­ну­ра,- пов­на ніж­ної за­дум­ли­вої по­ліської кра­си.

Про­вес­на. По уз­ліс­сі і на га­ля­ві зе­ле­ніє пер­ший ряст і цві­туть про­ліс­ки та сон-тра­ва. Де­ре­ва ще без­лис­ті, але вкри­ті брос­тю, що от-от має розк­ри­тись. На озе­рі ту­ман то ле­жить пе­ле­ною, то хви­лює од віт­ру, то роз­ри­вається, одк­ри­ва­ючи блі­до-бла­кит­ну во­ду. В лі­сі щось за­го­мо­ні­ло, стру­мок за­шу­му­вав, заб­ри­нів, і вку­пі з йо­го во­да­ми з лі­су ви­біг «Той, що греб­лі рве» - мо­ло­дий, ду­же бі­ля­вий, синьоокий, з буй­ни­ми і ра­зом плав­ки­ми ру­ха­ми; оде­жа на йо­му мі­ниться бар­ва­ми, від ка­ла­мут­но-жов­тої до яс­но-бла­кит­ної, і поб­лис­кує гост­ри­ми зло­тис­ти­ми іск­ра­ми. Ки­нув­ши­ся з по­то­ку в озе­ро, він по­чи­нає круж­ля­ти по пле­сі, хви­лю­ючи йо­го сон­ну во­ду; ту­ман роз­бі­гається, во­да си­ні­шає.

«Той, що греблі рве»

З гір на до­ли­ну

бі­жу, стри­баю, ри­ну!

Місточки зби­ваю,

всі гре­бельки зри­ваю,

всі гат­ки, всі зап­ру­ди,

що за­га­ти­ли лю­ди,-

бо вес­ня­на во­да,

як во­ля мо­ло­да!

(Хвилює во­ду ще більше, по­ри­нає і ви­ри­нає, мов шу­ка­ючи щось у во­ді.)

Потерчата

(двоє ма­леньких, блі­деньких ді­ток у бі­леньких со­ро­чеч­ках ви­ри­на­ють з-по­між ла­тат­тя)

Перше

Чого ти ту­та блу­диш?

Друге

Чого зо сну нас бу­диш?

Перше

Нас ма­ту­ся по­ло­жи­ла

і м’якенько пос­те­ли­ла,

бо на рін­ня, на ка­мін­ня

нас­те­ли­ла ба­го­вин­ня

і ла­тат­тям повк­ри­ва­ла,

і ти­хенько зас­пі­ва­ла:

«Люлі-люлі-люлята,

зас­ніть, мої ма­ля­та!»

Друге

Чого ж ти тут шу­гаєш?

Перше

Кого ти тут шу­каєш?

«Той, що греблі рве»

Тую Ру­сал­ку,

що по­ко­хав я змал­ку,

бо во­дя­ній ца­рів­ні

не­ма на сві­ті рів­ні!

Збігав я го­ри,

до­ли­ни, яри, із­во­ри,-

ми­лі­шої ко­хан­ки

не­ма від озе­рян­ки.

Зіб’ю всю ва­шу во­ду,

та­ки знай­ду ту вро­ду!

(Бурно му­тить во­ду.)

Потерчата

Ой ле­ле! Не нур­туй!

Хатинки не руй­нуй!

Печера в нас ма­ленька,

що збу­ду­ва­ла ненька,

убога на­ша хат­ка,

бо в нас не­має тат­ка…

(Чіпляються йо­му за ру­ки, бла­га­ючи.)

Ми спус­ти­мось на дно,

де тем­но, хо­лод­но,

на дні ле­жить ри­бал­ка

над ним си­дить Ру­сал­ка…

«Той, що греблі рве»

Нехай йо­го по­ки­не!

Нехай до ме­не зри­не!

Потерчата по­ри­на­ють в озе­ро.

Виплинь же, ми­ла!!

Русалка вип­ли­ває і знад­ли­во всмі­хається, ра­діс­но скла­да­ючи до­ло­ні. На ній два він­ки - один більший, зе­ле­ний, дру­гий ма­ленький, як ко­рон­ка, пер­ло­вий, з-під нього спа­дає сер­па­нок.

Русалка

Се ти, мій ча­рів­ни­ченьку?!

«Той, що греблі рве»

(грізно)

Що ти ро­би­ла?

Русалка

(кидається не­мов до нього, але проп­ли­ває да­лі, ми­на­ючи йо­го)

Я ма­ри­ла всю ні­ченьку

про те­бе, мій па­ни­ченьку!

Ронила сльози дріб­нії,

зби­ра­ла в кін­ви сріб­нії,

без лю­бої роз­мо­воньки

спов­ни­ла вщерть ко­но­воньки…

(Сплескує ру­ка­ми, розк­ри­ває обій­ми, знов ки­дається до нього і знов ми­нає.)

Ось кинь на дно чер­він­ця,

пол­лються че­рез він­ця!

(Дзвінко сміється.)

«Той, що греблі рве»

(з’їдливо)

То се й у вас в бо­ло­ті

ко­ха­ються у зло­ті?

(Русалка наб­ли­жається до нього, він кру­то від­вер­тається від неї, ви­ром зак­ру­тив­ши во­ду.)

Найкраще для Ру­сал­ки

си­ді­ти край ри­бал­ки,

гля­ді­ти не­бо­ра­ка

від со­ма та від ра­ка,

щоб не відг­риз­ли чу­ба.

Ото роз­мо­ва лю­ба!

Русалка

(підпливає бли­зенько, ха­пає за ру­ки, заг­ля­дає в ві­чі)

Вже й розг­ні­вив­ся?

(Лукаво.)

А я щось знаю, люб­чи­ку,

хо­ро­ший ду­шо­губ­чи­ку!

(Тихо сміється, він бен­те­житься.)

Де ти ба­рив­ся?

Ти во­дя­ну ца­рів­ну

змі­няв на мельни­ків­ну!

Зимові - дов­гі но­чі,

а в дів­ки гар­ні очі,-

не­дар­ма па­ни­чі

їй но­сять ду­ка­чі!

(Свариться пальцем на нього і дріб­но сміється.)

Добре я ба­чу

твою ле­да­чу вда­чу,

та я то­бі про­ба­чу,

бо я ж те­бе люб­лю!

(З жар­тів­ли­вим па­фо­сом.)

На ці­лу дов­гу мить