Лісова пісня - Леся Українка

хви­ли­ну бу­ду я лас­ка­ва і по­кір­на,

а зра­ду по­топ­лю!

Вода ж не дер­жить слі­ду

від ра­на до обі­ду,

так як твоя лю­ба́,

або моя жур­ба!

«Той, що греблі рве»

(поривчасто прос­тя­гає їй обид­ві ру­ки)

Ну, мир-ми­ром!

Поплинем по­над ви­ром!

Русалка

(береться з ним за ру­ки і пруд­ко круж­ляє)

На ви­ру-ви­роч­ку,

на жов­то­му пі­соч­ку,

в пер­ло­во­му ві­ноч­ку

зав’юся у та­ноч­ку!

Ух! Ух!

Ухкають, бриз­ка­ють, пле­щуть. Во­да б’ється в бе­ре­ги, аж осо­ка шу­мить, і пташ­ки згра­ями зри­ва­ються з оче­ре­тів.

Водяник

(Виринає по­се­ред озе­ра. Він древ­ній си­вий дід, дов­ге во­лос­ся і дов­га бі­ла бо­ро­да всу­міш з ба­го­вин­ням зви­са­ють аж по по­яс. Шати на ньому - бар­ви му­лу, на го­ло­ві ко­ро­на із ской­ок. Го­лос глу­хий, але ду­жий.)

Хто тут бен­те­жить на­ші ти­хі во­ди?

Русалка з своєю па­рою спи­ня­ються і ки­да­ються вроз­тіч.

Стидайся, доч­ко! Во­дя­ній ца­рів­ні

тан­ки за­во­ди­ти з чу­жин­цем?! Со­ром!

Русалка

Він, батьку, не чу­жий. Ти не піз­нав?

Се ж «Той, що греб­лі рве»!

Водяник

Та знаю, знаю!

Нерідний він, хоч во­дя­но­го ро­ду.

Зрадлива і лу­ка­ва в нього вда­ча.

Навесні він нур­тує, грає, рве,

зри­ває з озе­ра ві­нок роз­кіш­ний,

що ці­лий рік ви­ко­ху­ють ру­сал­ки,

ля­кає пти­цю муд­ру, сто­рож­ку,

вер­бі-вдо­ви­ці ко­рінь під­ри­ває

і бід­ним си­ро­тя­там-по­тер­ча­там

ка­ган­чи­ки во­дою за­ли­ває,

псує мої рів­ненькі бе­ре­ги

і ста­ро­щам моїм спо­кій руй­нує.

А вліт­ку де він? Де то­ді га­сає,

ко­ли жа­діб­не сон­це во­ду п’є

із ке­ли­ха мо­го, мов гриф не­си­тий,

ко­ли від спра­ги ник­не оче­рет,

зос­тав­ши­ся на бе­ре­зі су­хо­му,

ко­ли, вми­ра­ючи, лі­леї кло­нять

до теп­лої во­ди го­лів­ки в’ялі?

Де він то­ді?

Під час сеї мо­ви «Той, що греб­лі рве» ниш­ком ки­ває Ру­сал­ці, ваб­ля­чи її втек­ти з ним по лі­со­во­му струм­ку.

«Той, що греблі рве»

(з ук­ри­тою нас­міш­кою)

Тоді я в мо­рі, ді­ду.

Мене на по­міч кли­че Оке­ан,

щоб не спи­ло і в нього ча­шу сон­це.

Як цар морський пок­ли­че - тре­ба слу­хать.

На те є служ­ба,- сам здо­ро­вий знаєш.

Водяник

Еге ж, то­ді ти в мо­рі… А ме­ні,

як­би не по­ма­гав мій друг од­віч­ний,

мій щи­рий при­ятель осін­ній до­щик,

прий­шлось би зги­нуть з па­рою!

«Той, що греб­лі рве» не­за­міт­но хо­вається в во­ду.

Русалка

Татусю!

не мо­же па­ра зги­ну­ти, бо з па­ри

знов зро­биться во­да.

Водяник

Яка ти муд­ра!

Іди на дно! До­во­лі тут ба­зі­кать!

Русалка

Та за­раз, та­ту! Вже ж йо­го не­має.

Я роз­че­шу поп­лу­та­ний сік­няг.

(Виймає з-за по­яса гре­бін­ку з муш­лі, че­ше при­бе­реж­не зіл­ля.)

Водяник

Ну, роз­че­ши, я сам люб­лю по­ря­док.

Чеши, че­ши. Я ту­та пі­дож­ду,

по­ки скін­чиш ро­бо­ту. Та поп­рав

ла­тат­тя, щоб рів­ненько розс­те­ли­лось,

та ки­лим з ряс­ки поз­ши­вай гар­ненько,

що той пор­вав прой­дис­віт.

Русалка

Добре, та­ту.

(Водяник ви­гід­но вкла­дається в оче­ре­ті, очи­ма слід­ку­ючи ро­бо­ту Ру­сал­чи­ну; очі йо­му по­во­лі зап­лю­щу­ються.)

«Той, що греблі рве»

(виринувши, сти­ха до Ру­сал­ки)

Сховайся за вер­бою!

(Русалка хо­вається, ог­ля­да­ючись на Во­дя­ни­ка.)

Поплинемо з то­бою

ген на роз­то­ки,

під бист­рії ло­то­ки,

зір­ве­мо греб­лю рів­ну,

уто­пим мельни­ків­ну!

(Хапає Ру­сал­ку за ру­ку і швид­ко мчить з нею че­рез озе­ро. Не­да­ле­ко від дру­го­го бе­ре­га Русалка спи­няється і скри­кує.)

Русалка

Ой, за­че­пи­ла­ся за дуб то­ріш­ній!

Водяник про­ки­дається, ки­дається нав­пе­рей­ми і пе­ре­хоп­лює Ру­сал­ку.

Водяник

То се ти так?! Ти, кля­тий ба­ла­му­те,

ще зна­ти­меш, як зво­ди­ти ру­са­лок!

Поскаржуся я ма­те­рі твоїй,

Метелиці Гірській, то на­чу­вай­ся!

«Той, що греблі рве»

(з ре­го­том)

Поки що бу­де, я ще на­гу­ля­юсь!

Прощай, Ру­са­лонько, спов­няй ко­нов­ки!

(Кидається в лі­со­вий стру­мок і зни­кає.)

Водяник

(до Ру­сал­ки)

Іди на дно! Не смій ме­ні зри­на­ти

три но­чі мі­сяч­ні по­верх во­ди!

Русалка

(пручаючись)

З яко­го ча­су тут ру­сал­ки ста­ли

не­вільни­ця­ми в озе­рі? Я вільна!

Я вільна, як во­да!

Водяник

В моїй об­ла­ді

во­да по­вин­на зна­ти бе­ре­ги.

Іди на дно!

Русалка

Не хо­чу!

Водяник

А, не хо­чеш?

Віддай сю­ди ві­нець пер­ло­вий!

Русалка

Ні!

То да­ру­вав ме­ні морський ца­рен­ко.

Водяник

Тобі він­ця не прий­деться но­си­ти,

бо за не­пос­лух за­бе­ре те­бе

«Той, що в ска­лі си­дить».

Русалка

(з жа­хом)

Ні, лю­бий та­ту,

я бу­ду слу­ха­тись!

Водяник

То йди на дно.

Русалка

(поволі опус­ка­ючи­ся в во­ду)

Я йду, я йду… А ба­ви­ти­ся мож­на

з ри­бал­кою?

Водяник

Та вже ж, про ме­не, бав­ся.

Русалка спус­ти­ла­ся в во­ду по пле­чі і, жа­ліб­но всмі­ха­ючись, ди­виться вго­ру на батька.

Чудна ти, доч­ко! Я ж про те­бе дбаю.

Таж він те­бе за­на­пас­тив би тільки,

по­тяг би по ко­лю­чо­му ло­жиську

стру­моч­ка лі­со­во­го, бі­ле ті­ло

по­ні­ве­чив та й ки­нув би са­мот­ню

десь на без­від­ді.

Русалка

Але ж він врод­ли­вий!

Водяник

Ти знов своєї?!

Русалка

Ні, ні, ні! Я йду!

(Поринає.)

Водяник

(поглядаючи вго­ру)

Уже вес­ня­не сон­це при­пі­кає…

Ху, душ­но як! Про­хо­ло­ди­тись тре­ба.

(Поринає й со­бі.)

Та са­ма міс­ти­на, тільки вес­на да­лі пос­ту­пи­ла; уз­ліс­ся на­че по­ви­те ніж­ним зе­ле­ним сер­пан­ком, де-не-де вже й вер­хо­віт­тя де­рев по­во­ло­че­не зе­ле­ною бар­вою. Озе­ро стоїть пов­не, в зе­ле­них