Лісова пісня - Леся Українка

З лі­су на про­га­ли­ну ви­хо­дять дядько Лев і не­біж йо­го Лу­каш. Лев уже ста­рий чо­ло­вік, по­важ­ний і ду­же доб­рий з ви­ду; по-по­лісько­му дов­ге во­лос­ся бі­ли­ми хви­ля­ми спус­кається на пле­чі з-під си­вої повс­тя­ної шап­ки-ро­гат­ки; уб­ра­ний Лев у по­лот­ня­ну оде­жу і в яс­но-си­ву, май­же бі­лу сви­ту; на но­гах пос­то­ли, в ру­ках клов­ня (ма­лий яті­рець), ко­ло по­яса на ре­мін­ці но­жик, че­рез пле­че вип­ле­те­ний з ли­ка ко­шіль (тор­ба) на ши­ро­ко­му ре­ме­ні. Лукаш - ду­же мо­ло­дий хло­пець, гар­ний, чор­ноб­ри­вий, струн­кий, в очах ще є щось ди­тя­че; уб­ра­ний так са­мо в по­лот­ня­ну оде­жу, тільки з тон­шо­го по­лот­на; со­роч­ка ви­пу­ще­на, ме­ре­жа­на біл­лю, з ви­ло­жис­тим ко­мі­ром, під­пе­ре­за­на чер­во­ним по­ясом, ко­ло ко­мі­ра і на чох­лах чер­во­ні зас­тіж­ки; сви­ти він не має; на го­ло­ві бриль; на по­ясі но­жик і ків­шик з ли­ка на мо­туз­ку. Дійшовши до бе­ре­га озе­ра, Лу­каш зу­пи­нив­ся.

Лев

Чого ж ти зу­пи­нив­ся? Тут не мож­на

зай­ти по ри­бу. Мул­ко вельми, грузько.

Лукаш

Та я хо­тів со­бі со­піл­ку втя­ти,-

хо­ро­ший ту­та вельми оче­рет.

Лев

Та вже тих со­пі­лок до ли­ха маєш!

Лукаш

Ну, кілько ж їх? - ка­ли­но­ва, вер­бо­ва

та ли­по­ва,- ото й усі. А тре­ба

ще й оче­ре­тя­ну со­бі зро­би­ти,-

та лепсько грає!

Лев

Та вже бав­ся, бав­ся,

на те бог свя­то дав. А взавт­ра прий­дем,

то бу­дем хиж­ку ста­ви­ти. Вже час

до лі­су бид­ло ви­га­ня­ти. Ба­чиш,

вже он­де є тра­ва по­ме­жи ряс­том.

Лукаш

Та як же бу­де­мо си­ді­ти ту­та?

Таж лю­ди ка­жуть - тут не­пев­не міс­це…

Лев

То як для ко­го. Я, не­бо­же, знаю,

як з чим і ко­ло чо­го обій­ти­ся:

де хрест пок­лас­ти, де оси­ку вби­ти,

де прос­то три­чі плю­ну­ти, та й го­ді.

Посієм ко­ло хиж­ки мак-ві­дюк,

тер­лич по­са­ди­мо ко­ло по­ро­га,

та й не прис­ту­питься ні­яка си­ла…

Ну, я пі­ду, а ти со­бі як хо­чеш.

Розходяться. Лу­каш іде до озе­ра і зни­кає в оче­ре­ті. Лев іде по­над бе­ре­гом, і йо­го не стає вид­ко за вер­ба­ми.

Русалка

(випливає на бе­рег і кри­чить)

Дідусю! Лі­со­вий! Бі­да! Ря­туй­те!

Лісовик

(малий, бо­ро­да­тий ді­док, мет­кий ру­ха­ми, по­важ­ний об­лич­чям; у бру­нат­но­му вбран­ні бар­ви ко­ри, у во­ло­ха­тій шап­ці з ку­ни­ці)

Чого то­бі? Чо­го кри­чиш?

Русалка

Там хло­пець

на дуд­ки рі­же оче­рет!

Лісовик

Овва!

Коби всії бі­ди! Яка ску­па.

Ось ту­та ма­ють хиж­ку бу­ду­ва­ти,-

я й то не бо­ро­ню, аби не бра­ли

си­ро­го де­ре­ва.

Русалка

Ой ле­ле! Хи­жу?

То се тут лю­ди бу­дуть? Ой ті лю­ди

з-під стріх со­лом’яних! Я їх не зно­шу!

Я не терп­лю со­лом’яно­го ду­ху!

Я їх топ­лю, щоб ви­ми­ти во­дою

той дух не­на­вид­ний. За­лос­ко­чу

тих нат­рут­нів, як прий­дуть!

Лісовик

Стій! - не квап­ся.

То ж дядько Лев си­ді­ти­ме в тій хи­жі,

а він нам при­ятель. То він на жарт

оси­кою та тер­ли­чем ля­кає.

Люблю ста­ро­го. Таж як­би не він,

дав­но б уже не ста­ло сього ду­ба,

що стільки ба­чив на­ших рад і тан­ців,

і лі­со­вих ве­ли­ких таємниць.

Вже нім­ці мі­ря­ли йо­го, нав­ко­ло

втрьох пос­та­вав­ши, об­сяг­ли ру­ка­ми -

і лед­ве що стік­ло. Да­ва­ли гро­ші,

та­ля­ри би­ті, лю­дям ду­же ми­лі,

та дядько Лев зак­ляв­ся на жит­тя,

що ду­ба він по­вік не дасть ру­ба­ти.

Тоді ж і я на бо­ро­ду зак­ляв­ся,

що дядько Лев і вся йо­го рід­ня

по­вік без­печ­ні бу­дуть в сьому лі­сі.

Русалка

Овва! А батько мій їх всіх по­то­пить!

Лісовик

Нехай не ва­житься! Бо за­ва­лю

все озе­ро гни­лим то­ріш­нім лис­том!

Русалка

Ой ли­шеч­ко, як страш­но! Ха-ха-ха!

(Зникає в озе­рі.)

Лісовик, щось вор­ко­чу­чи, за­ку­рює люльку, сів­ши на за­ва­ле­но­му де­ре­ві. З оче­ре­тів чут­но го­лос со­піл­ки [ме­ло­дії № 1, 2, 3, 4], ніж­ний, ку­че­ря­вий, і як він роз­ви­вається, так роз­ви­вається все в лі­сі. Спо­чат­ку на вер­бі та вільхах за­май­орі­ли се­реж­ки, по­тім бе­ре­за лис­том за­ле­пе­та­ла. На озе­рі розк­ри­лись лі­леї бі­лі і за­зо­ло­ті­ли квіт­ки на ла­тат­ті. Ди­ка ро­жа по­яв­ляє ніж­ні пуп’янки.

З-за стов­бу­ра ста­рої роз­щеп­ле­ної вер­би пі­ву­сох­лої ви­хо­дить Мав­ка, в яс­но-зе­ле­ній оде­жі, з роз­пу­ще­ни­ми чор­ни­ми з зе­ле­ним по­лис­ком ко­са­ми, розп­рав­ляє ру­ки і про­во­дить до­ло­нею по очах.

Мавка

Ох, як я дов­го спа­ла!

Лісовик

Довго, доч­ко!

Вже й сон-тра­ва пе­рец­ві­та­ти ста­ла.

От-от зо­зулька мас­леч­ко ско­ло­тить,

в чер­во­ні че­ре­вич­ки убе­реться

і лю­дям од­мі­ря­ти­ме лі­та.

Вже з ви­рію поп­ри­лі­та­ли гос­ті.

Он жов­ти­ми пу­шин­ка­ми вже плав­лють

на чис­тім пле­сі ка­че­нят­ка ди­кі.

Мавка

А хто ме­не збу­див?

Лісовик

Либонь, вес­на.

Мавка

Весна ще так ні­ко­ли не спі­ва­ла,

як оте­пер. Чи то ме­ні так сни­лось?

Лукаш знов грає - ме­ло­дія № 5.

Ні… стій… Ба! Чуєш?.. То вес­на спі­ває?

Лукаш грає ме­ло­дію № 5, тільки ближ­че.

Лісовик

Та ні, то хло­пець на со­піл­ці грає.

Мавка

Який? Нев­же се «Той, що греб­лі рве»?

От я не спо­ді­ва­ла­ся від нього!

Лісовик

Ні, людський хло­пець, дядька Ле­ва не­біж,

Лукаш на ймен­ня.

Мавка

Я йо­го не знаю.

Лісовик

Бо він упер­ше ту­та. Він зда­ле­ка,

не з сих лі­сів, а з тих бо­рів сос­но­вих,

де на­ша ба­ба лю­бить зи­му­ва­ти;

оси­ро­тів він з ма­тір’ю-вдо­вою,

то дядько Лев прий­няв обох до се­бе…

Мавка

Хотіла б я по­ба­чи­ти йо­го.

Лісовик

Та на­що він то­бі?

Мавка

Він, пев­не, гар­ний!

Лісовик