Лісова пісня - Леся Українка

усе як відьма хо­дить. Не­че­пур­но.

І що се за ма­нат­тя на то­бі?

Воно ж і не­ви­гід­не при ро­бо­ті.

Я маю де­що там з доч­ки-не­біж­ки,

пі­ди вбе­ри­ся - там на жерд­ці ви­сить.

А се, як хоч, у скри­ню пок­ла­ди.

Мавка

Та доб­ре, мо­жу й пе­ре­одяг­ти­ся.

(Іде в ха­ту. Звід­ти ви­хо­дить дядько Лев.)

Мати

Хоч би по­дя­ку­ва­ла!

Лев

Що ти, сест­ро,

так уїдаєш раз у раз на дів­ку?

Чи то во­на то­бі чим за­ви­ни­ла?

Мати

А ти, бра­ту­ню, вже б не від­зи­вав­ся,

ко­ли не за­чі­па­ють! Ти б іще

зіб­рав сю­ди усіх відьом із лі­су.

Лев

Якби ж во­но та­кеє го­во­ри­ло,

що тя­мить, ну, то й слу­хав би, а то…

«відьом із лі­су»! - де ж є відьма в лі­сі?

Відьми жи­вуть по се­лах…

Мати

То вже ти

на то­му знаєшся… Та що ж, при­над­жуй

ту по­гань лі­со­ву, то ще діж­деш­ся

ко­лись доб­ра!

Лев

А що ж? Та­ки й діж­ду.

Що лі­со­ве, то не по­га­не, сест­ро,-

уся­кі скар­би з лі­су йдуть…

Мати

(глузливо)

Аякже!

Лев

З та­ких ді­вок бу­ва­ють лю­ди, от що!

Мати

Які з їх лю­ди? Чи ти впив­ся? Га?

Лев

Та що ти знаєш? От не­біж­чик дід

ка­за­ли: тре­ба тільки сло­во зна­ти,

то й в лі­со­вич­ку мо­же ус­ту­пи­ти

ду­ша та­ка са­міська, як і на­ша.

Мати

Ну, а ку­ди ж то­ді відьомська па­ра

по­ді­неться?

Лев

Ти знов та­ки своєї?..

От ліп­ше за­бе­ру­ся до ро­бо­ти,

як маю тут жу­ва­ти клоч­чя!

Мати

Йди!

Або ж я бо­ро­ню?

Лев іде за ха­ту, сер­ди­то струс­нув­ши го­ло­вою. Мавка ви­хо­дить з ха­ти пе­реб­ра­на: на їй со­роч­ка з де­сят­ки, ску­по по­ши­та і ла­та­на на пле­чах, вузька спід­ни­чи­на з на­би­ван­ки і по­ли­ня­лий фар­тух з дим­ки, во­лос­ся глад­ко за­че­са­не у дві ко­си і за­ло­же­не нав­ко­ло го­ло­ви.

Мавка

Вже й пе­реб­ра­лась.

Мати

Отак що ін­шо­го. Ну, я пі­ду -

уп­рав­лю­ся тим ча­сом з дро­би­ною.

Хотіла я пі­ти до ко­но­пель,

так тут іще не скін­че­на ро­бо­та,

а ти до неї щось не вельми…

Мавка

Чом же?

Що тільки вмію, ра­да по­мог­ти.

Мати

Ото-то й ба, що не­ко­неч­не вмієш:

по­літ­ни­ця з те­бе аби­яка,

та­щи­ти сі­на - го­ло­ва бо­лі­ла…

Як так і жа­ти маєш…

Мавка

(з ост­ра­хом)

Як-то? Жа­ти?

Ви хо­че­те, щоб я сьогод­ні жа­ла?

Мати

Чому ж би ні? Хі­ба сьогод­ні свя­то?

(Бере за две­ри­ма в сі­нях сер­па і по­дає Мав­ці.)

Ось на сер­па - поп­ро­буй. Як уп­рав­люсь,

то пе­рей­му те­бе.

(Виходить за ха­ту, узяв­ши з сі­ней під­си­ток із зер­ном. Не­за­ба­ром чут­но, як во­на кли­че: «Ці­поньки! Ці­поньки! Тю-тю-тю! Тю-тю-тю! Цір-р-р…»)

Лукаш ви­хо­дить із со­ки­рою і підс­ту­пає до мо­ло­до­го граб­ка, щоб йо­го ру­ба­ти.

Мавка

Не руш, ко­ха­ний,

во­но ж си­ре, ти ж ба­чиш.

Лукаш

Ай, дай спо­кій!

Не маю ча­су!

Мавка смут­но ди­виться йо­му в ві­чі.

Ну то дай су­хо­го…

Мавка

(швиденько ви­во­лі­кає з лі­су чи­ма­лу су­ху де­ре­ви­ну)

Я ще знай­ду; то­бі ба­га­то тре­ба?

Лукаш

А що ж? Оцим од­ним за­го­род­жу?

Мавка

Чогось уже і ти став неп­ри­віт­ний…

Лукаш

Та ба­чиш… ма­ти все гри­зуть за те­бе!..

Мавка

Чого їй тре­ба? І яке їй ді­ло?

Лукаш

Та як же? Я ж їм син…

Мавка

Ну, син,- то що?

Лукаш

Бач… їм та­ка не­віст­ка не до мис­лі…

Вони не люб­лять лі­со­во­го ро­ду…

Тобі не­доб­ра з їх свек­ру­ха бу­де!

Мавка

У лі­сі в нас не­ма свек­рух ні­яких.

Навіщо ті свек­ру­хи, не­віст­ки́ -

не ро­зу­мію!

Лукаш

Їм не­віст­ки тре­ба,

бо тре­ба по­мо­чі,- во­ни ста­рі.

Чужу все до ро­бо­ти зас­тав­ля­ти

не ви­па­дає… Най­мич­ки - не доч­ки…

Та, прав­да, ти сього не зро­зу­мієш…

Щоб на­ші людські кло­по­ти збаг­ну­ти,

то тре­ба справ­ді ви­рос­ти не в лі­сі.

Мавка

(щиро)

Ти роз­ка­жи ме­ні, я зро­зу­мію,

бо я ж те­бе люб­лю… Я ж пой­ня­ла

усі піс­ні со­пі­лоньки твоєї.

Лукаш

Пісні! То ще на­ука не­ве­ли­ка!

Мавка

Не зне­ва­жай ду­ші своєї цві­ту,

бо з нього ви­рос­ло ко­хан­ня на­ше!

Той цвіт від па­по­ро­ті ча­рів­ні­ший -

він скар­би творить, а не відк­ри­ває.

У ме­не мов зро­ди­лось дру­ге сер­це,

як я йо­го піз­на­ла. В ту хви­ли­ну

ог­нис­те ди­во ста­лось…

(Раптом ури­ває.)

Ти смієшся?

Лукаш

Та справ­ді, якось на­че сміш­но ста­ло…

Убрана по-бу­ден­но­му, а пра­вить

та­ке, не­мов на свя­то ора­цію!

(Сміється.)

Мавка

(шарпає на со­бі оде­жу)

Спалю се все!

Лукаш

Щоб ма­ти гір­ше гриз­ли?

Мавка

Та що ж, як я то­бі у цій оде­жі

не­на­че од­мі­ни­лась!

Лукаш

Так я й знав!

Тепер уже поч­неться до­рі­кан­ня…

Мавка

Ні, лю­бий, я то­бі не до­рі­каю,

а тільки - смут­но, що не мо­жеш ти

своїм жит­тям до се­бе до­рів­ня­тись.

Лукаш

Я щось не роз­бе­ру, що ти го­во­риш.

Мавка

Бач, я те­бе за те люб­лю най­більше,

чо­го ти сам в