Лісова пісня - Леся Українка

Мавка

(нетерпляче)

Годі!

Перелесник

Як ти обір­ва­ла річ мою сер­ди­то!

(Смутно і ра­зом лу­ка­во.)

Ти хі­ба за­бу­ла про то­рішнє лі­то?

Мавка

(байдуже)

Ох, то­рішнє лі­то так дав­но ми­ну­ло!

Що то­ді спі­ва­ло, те в зи­мі зас­ну­ло.

Я вже й не зга­даю!

Перелесник

(таємничо на­га­ду­ючи)

А в ду­бо­вім гаю?..

Мавка

Що ж там? Я шу­ка­ла ягі­док, гриб­ків…

Перелесник

А не приг­ля­да­лась до моїх слід­ків?

Мавка

В гаю я зри­ва­ла ку­че­ри­ки з хме­лю…

Перелесник

Щоб ме­ні пос­ла­ти пиш­ную пос­те­лю?

Мавка

Ні, щоб пе­ре­ви­ти се во­лос­ся чор­не!

Перелесник

Сподівалась: мо­же - ми­ленький при­гор­не?

Мавка

Ні, ме­не бе­ре­за ніж­но ко­ли­ха­ла.

Перелесник

А про­те… здається… ти ко­гось ко­ха­ла?

Мавка

Ха-ха-ха! Не знаю!

Попитай у гаю.

Я пі­ду квіт­ча­ти дріб­ним ряс­том ко­си…

(Подається до лі­су.)

Перелесник

Ой гля­ди! Ще зми­ють їх хо­лод­ні ро­си!

Мавка

Вітерець по­віє,

со­неч­ко приг­ріє,

то й ро­са спа­де!

(Зникає в лі­сі.)

Перелесник

Постривай хви­ли­ну!

Я без те­бе ги­ну!

Де ти? Де ти? Де?

Біжить і со­бі в ліс. Поміж де­ре­ва­ми якусь хви­ли­ну ма­я­чить йо­го чер­во­на одіж і, мов лу­на, ози­вається: «Де ти? Де?..»

По лі­сі грає чер­во­ний за­хід сон­ця, да­лі по­га­сає. Над озе­ром стає бі­лий ту­ман.

Дядько Лев і Лу­каш ви­хо­дять на га­ля­ву.

Лев

(сердито вор­ко­че)

Той кля­тий Во­дя­ник! Бо­дай би всох!

Я, на­ло­вив­ши ри­би, тільки вип­лив

на пле­со ду­шо­губ­кою,- хо­тів

на той бік пе­ре­да­ти­ся,- а він

вче­пив­ся цуп­ко ла­пою за дни­ще

та й ані руш! Ще тро­хи - за­то­пив би!

Ну й я ж не ду­рень, як за­сяг ру­кою

за бо­ро­ду, то й за­мо­тав, як мич­ку,

та но­жи­ка з-за по­яса,- біг­ме,

так і від­тяв би! Та прок­ля­та ж па­ра -

штур­хіць! - і пе­ре­ки­ну­ла чов­на!

Я ледь що виб­рав­ся жи­вий на бе­рег,

і ри­бу роз­гу­бив… А щоб ти зслиз!

(До Лу­ка­ша.)

А тут іще й те­бе щось уче­пи­ло,-

кри­чу, гу­каю, кли­чу - хоч ти згинь!

І де ти дляв­ся?

Лукаш

Та ка­жу ж - був ту­та,

ви­рі­зу­вав со­піл­ку.

Лев

Щось дов­генько

ви­рі­зуєш, не­бо­же, со­піл­ки!

Лукаш

(ніяково)

Або ж я, дядьку…

Лев

(усміхнувся і по­доб­рів)

Ей, не вчись бре­ха­ти,

бо ще ти мо­ло­дий! Язи­ка шко­да!

От ліп­ше хми­зу по­шу­кай по лі­сі

та роз­па­ли во­гонь,- хоть об­су­шу­ся,

бо як йо­го та­ким іти до­до­му?

Поки дій­дем, ще й тая на­па­де -

не ту­та спо­ми­на­ючи - цур-пек! -

а по­тім бу­де ду­шу вит­ря­са­ти…

Лукаш іде в ліс; чут­но зго­дом, як він хряс­кає су­хим гіл­лям.

Дядько Лев

(сідає під ду­бом на гру­бу ко­ре­ни­ну і про­бує вик­ре­са­ти вог­ню, щоб за­па­ли­ти люльку)

Аякже! Вик­ре­шеш! І губ­ка змок­ла…

і трут згу­бив­ся… А, не­ма на те­бе

ли­хої тряс­ці!.. Чи не на­рос­ла

на ду­бі сві­жа?

(Обмацує ду­ба, шу­ка­ючи губ­ки.)

З озе­ра, з ту­ма­ну, ви­ри­нає бі­ла жі­но­ча пос­тать, більше по­діб­на до сму­ги мли, ніж до лю­ди­ни; прос­тяг­не­ні бі­лі дов­гі ру­ки заг­ре­бис­то во­ру­шать тон­ки­ми пальця­ми, ко­ли во­на наб­ли­жається до Ле­ва.

Лев

(ужахнувшись)

Се що за ма­ра?

Ага! Вже знаю. Доб­ре, що по­ба­чив!..

(Оговтавшись, вий­має з ко­ше­ля якісь ко­рін­ці та зіл­ля і прос­тя­гає на­зуст­річ ма­рі, не­мов бо­ро­ня­чись від неї. Вона тро­хи відс­ту­пає. Він про­чи­тує, за­мов­ля­ючи, де­да­лі все шви­д­ше.)

Шіпле-дівице,

Пропаснице-Трясавице!

Іди ти со­бі на куп’я, на бо­ло­та,

де лю­ди не хо­дять, де ку­ри не пі­ють,

де мій глас не за­хо­дить.

Тут то­бі не хо­ди­ти,

бі­ло­го ті­ла не в’яли­ти,

жов­тої кос­ті не млоїти,

чор­ної кро­ві не спи­ва­ти,

ві­ку не вко­ро­ча­ти.

Ось то­бі по­линь -

згинь, ма­ро, згинь!

Мара по­дається на­зад до озе­ра і зли­вається з ту­ма­ном.

На­дходить Лу­каш з обе­рем­ком хми­зу, кла­де пе­ред дя­дь­ком, вий­має з-за па­зу­хи кре­са­ло й губ­ку і роз­па­лює во­гонь.

Лукаш

Ось на­те, дядьку, грій­те­ся.

Лев

Спасибі. Ти до­год­жаєш дядько­ві ста­ро­му.

(Розпалює ко­ло вог­ню люльку.)

Тепер що ін­шо­го!

(Вкладається про­ти вог­ню на тра­ві, пок­лав­ши ко­ше­ля під го­ло­ву, па­кає люльку і жму­риться на во­гонь.)

Лукаш

Якби ви, дядьку,

якої бай­ки на­га­да­ли.

Лев

Бач!

Ума­лив­ся!.. А ти б якої хтів?

Про Оха-чу­дот­во­ра? Про Трьомси­на?

Лукаш

Такі я чув! Ви вмієте інак­ших,

що їх ніх­то не вміє.

Лев

(надумавшись)

Ну, то слу­хай:

Я про Ца­рів­ну-Хви­лю роз­ка­жу.

(Починає спо­кій­ним, спі­ву­чим, роз­мір­ним го­ло­сом.)

Якби нам ха­та теп­ла

та лю­ди доб­рі,

ка­за­ли б ми каз­ку,

ба­яли бай­ку

до са­мо­го сві­ту…

За тем­ни­ми бо­ра­ми,

та за гли­бо­ки­ми мо­ря­ми,

та за ви­со­ки­ми го­ра­ми,

то єсть там див­ний-пре­див­ний край,

де па­нує Урай.

Що в то­му краю сон­це не сі­дає,

мі­сяць не по­га­сає,

а яс­ні зо­рі по по­лю хо­дять,

та­ноч­ки во­дять.

Отож у най­кра­щої зо­рі та знай­шов­ся син

Білий Па­ля­нин.

На лич­ку бі­лий,

на вро­ду ми­лий,

зо­ло­тий во­лос по віт­ру має,

а сріб­на зброя в ру­ченьках сяє…

Лукаш

Ви ж про Ца­рів­ну ма­ли.

Лев

Та заж­ди!..

От як став Бі­лий Па­ля­нин до літ до­ход­жа­ти,

став він со­бі ду­ма­ти-га­да­ти,

про своє жит­тя роз­ва­жа­ти:

«З усіх я,- ка­же,-