Лісова пісня - Леся Українка

спи­няється і низько на­хи­ляється, не­мов шу­ка­ючи чо­гось. Ко­ли над­хо­дить ближ­че і спи­няється бі­ля ожи­но­вих ку­щів, що рос­туть не­да­ле­ко від по­жа­ри­ща, то вип­рос­тується, і то­ді вид­но її змар­ні­ле об­лич­чя, по­діб­не до Лу­ка­ше­во­го.

 

Лукаш

Хто ти? Що ти тут ро­биш?

 

Постать

Я - за­губ­ле­на До­ля.

Завела ме­не в деб­рі

не­ро­зум­на сва­во­ля.

А те­пер я блу­каю,

на­че мо­рок по гаю,

низько при­па­даю, сте­жеч­ки шу­каю

до ми­ну­ло­го раю.

Ой уже ж тая стеж­ка

бі­лим сні­гом при­па­ла…

Ой уже ж я в сих деб­рях

десь на­ві­ки про­па­ла!..

 

Лукаш

Уломи ж, моя До­ле,

хоч отую ожи­ну,

щоб со­бі про­мес­ти, по сні­гу про­вес­ти

хоч ма­леньку сте­жи­ну!

 

Доля

Ой ко­лись я на­ве́с­ні

тут по гаю хо­ди­ла,

по стеж­ках на приз­на­ку

ди­воц­ві­ти са­ди­ла.

Ти стоп­тав ди­воц­ві­ти

без ва­ги по­під но­ги…

Скрізь тер­ни-бай­ра­ки, та й не­ма приз­на­ки,

де шу­ка­ти до­ро­ги.

 

Лукаш

Прогорни, моя До­ле,

хоч ру­ка­ми до­лин­ку,

чи не знай­деш під сні­гом

з ди­воц­ві­ту стеб­лин­ку.

 

Доля

Похололи вже ру­ки,

що й пуч­ка­ми не ру­шу…

Ой те­пер я пла­чу, бо вже чую й ба­чу,

що за­ги­ну­ти му­шу.

(Застогнавши, ру­шає.)

 

Лукаш

(простягаючи ру­ки до неї)

Ой ска­жи, дай по­ра­ду,

як про­жи­ти без до­лі!

 

Доля

(показує на зем­лю в нього під но­га­ми)

Як од­рі­за­на гіл­ка,

що ва­ляється до­лі!

(Іде, хи­ля­ючись, і зни­кає в сні­гах.)

 

Лукаш на­хи­ляється до то­го міс­ця, що по­ка­за­ла До­ля, зна­хо­дить вер­бо­ву со­піл­ку, що був ки­нув, бе­ре її до рук і йде по бі­лій га­ля­ві до бе­ре­зи. Сі­дає під по­си­ві­лим від сні­гу дов­гим віт­тям і кру­тить в ру­ках со­пі­лоч­ку, ча­сом ус­мі­ха­ю­чись, як ди­ти­на. Лег­ка, бі­ла, про­зо­ра пос­тать, що з об­лич­чя на­га­дує Мав­ку, з’являється з-за бе­ре­зи і схи­ляється над Лу­ка­шем.

 

Постать Мавки

Заграй, заг­рай, дай го­лос мо­му сер­цю!

Воно ж од­но ли­ши­ло­ся від ме­не.

 

Лукаш

Се ти?.. Ти упи­ри­цею 7 прий­шла,

щоб з ме­не пи­ти кров? Спи­вай! Спи­вай!

(Розкриває гру­ди.)

Живи моєю кров’ю! Так і тре­ба,

бо я те­бе за­на­пас­тив…

 

Мавка

Ні, ми­лий,

ти ду­шу дав ме­ні, як гост­рий ніж

дає вер­бо­вій ти­хій гіл­ці го­лос.

 

Лукаш

Я ду­шу дав то­бі? А ті­ло зба­вив!

Бо що ж те­пе­ра з те­бе? Тінь! Ма­ра!

(З не­ви­мов­ною ту­гою ди­виться на неї.)

 

Мавка

О, не жу­ри­ся за ті­ло!

Ясним вог­нем зас­ві­ти­лось во­но,

чис­тим, па­лю­чим, як доб­ре ви­но,

вільни­ми іск­ра­ми вго­ру зле­ті­ло.

Легкий, пух­кий по­пі­лець

ля­же, вер­нув­ши­ся, в рід­ну зем­ли­цю,

вку­пі з во­дою там зрос­тить вер­би­цю,-

ста­не по­чат­ком то­ді мій кі­нець.

Будуть при­хо­ди­ти лю­ди,

вбо­гі й ба­га­ті, ве­се­лі й сум­ні,

ра­до­щі й ту­гу нес­ти­муть ме­ні,

їм про­мов­ля­ти ду­ша моя бу­де.

Я обіз­ву­ся до них

ше­лес­том ти­хим вер­бо­вої гіл­ки,

го­ло­сом ніж­ним тон­кої со­піл­ки,

смут­ни­ми ро­са­ми з ві­тів моїх.

Я їм то­ді прос­пі­ваю

все, що ко­лись ти для ме­не спі­вав,

ще як нап­ро­вес­ні тут виг­ра­вав,

мрії зби­ра­ючи в гаю…

Грай же, ко­ха­ний, бла­гаю!

 

Лукаш по­чи­нає гра­ти. Спо­чат­ку [ме­ло­дії № 15 і 16] гра йо­го сум­на, як зи­мо­вий ві­тер, як жаль про щось за­губ­ле­не і не­за­бутнє, але хут­ко пе­ре­мож­ний спів ко­хан­ня [ме­ло­дія № 10, тільки зву­чить го­лос­ні­ше, жаг­ли­ві­ше, ніж у пер­шій дії] пок­ри­ває ту­гу. Як мі­ниться му­зи­ка, так мі­ниться зи­ма нав­ко­ло: бе­ре­за ше­лес­тить ку­че­ря­вим лис­том, вес­ня­ні гу­ки ози­ва­ються в зак­віт­лім гаю, тьмя­ний зи­мо­вий день змі­няється в яс­ну, мі­сяч­ну вес­ня­ну ніч. Мав­ка спа­ла­хує рап­том давньою кра­сою у зо­ря­нім він­ці. Лу­каш ки­дається до неї з пок­ли­ком щас­тя.

Вітер зби­ває бі­лий цвіт з де­рев. Цвіт ли­не, ли­не і зак­ри­ває за­ко­ха­ну па­ру, да­лі пе­ре­хо­дить у гус­ту сні­го­ви­цю. Ко­ли во­на тро­хи ушух­ла, вид­ко знов зи­мо­вий краєвид, з важ­ким на­ві­сом сні­гу на ві­тах де­рев. Лу­каш си­дить сам, при­хи­лив­шись до бе­ре­зи, з со­піл­кою в ру­ках, очі йо­му зап­лю­ще­ні, на ус­тах зас­тиг щас­ли­вий ус­міх. Він си­дить без ру­ху. Сніг шап­кою на­ліг йо­му на го­ло­ву, за­по­ро­шив усю пос­тать і па­дає, па­дає без кін­ця…

 

 

 

 

_______________

 

 

 

До другого тому творів Лесі Українки ввійшли драматичні твори, написані в 1908-1913 рр.

Більшість автографів зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді Лесі Українки (ф. 2.) 8

Твори друкуються в хронологічній послідовності, за часом їхнього написання.

Скорочені в автографах та першодруках імена дійових осіб подаються повністю беззастережно.

 

 

ЛІСОВА ПІСНЯ

 

Драма-феєрія в 3-х діях

 

 

Уперше надруковано в ЛНВ, 1912, кн. 3, с. 401-448, з друкарськими огріхами - пропусками окремих слів та рядків.

Зберігся чорновий автограф, датований «25.VII 1911 р.» з численними виправленнями, закресленнями, дописками (ф. 2, № 788).

Драма-феєрія «Лісова пісня» написана протягом двох тижнів влітку 1911 р. в Кутаїсі під впливом згадок про рідну волинську природу, на основі українського фольклору, зокрема фольклору волинського Полісся.

У листі до матері від 20 грудня 1911 р. Леся Українка писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми ішли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували - пам’ятаєш? - у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» - я й сама не збагну