Українська література » Класика » Цар Соловей - Руданський

Цар Соловей - Руданський

Читаємо онлайн Цар Соловей - Руданський
class="v">Так водою й розіллюся,

Воском розтоплюся.




Звідки ти, царівно люба?


Де ти проживаєш?


Де ти царство своє пишне,


Пишний палац маєш?




Скажи, люба, щиру правду,


Чи-сь кого кохала?


Чи дала-єсь кому слово,


Чи ще не давала?




Як не дала-сь, мила, люба,


Зжалься надо мною,


Подаруй життям і віком,


Будь моєй жоною».




І обняв її царевич,


К серцю пригортає,


А вона йому на груди


Голову схиляє.




І, будь розум в неї в лобі,


Того б не бувало,


А то хміль, погане зілля,


Всеньку розібрало.




Хміль на груди каміннії


Голову схиляє,


Хміль причепу обіймає,


Йому промовляє:




«Я, царівна-королівна,


В степу проживаю,


Іще мужа не добрала-м,


Тілько добираю.




Сватався колись до мене


Жвавий невидимець,


А тепер за мене б'ється


Мій сусід мисливець.




Но, царевичу причепо,


Ти з них наймиліший,


Ти найкращий, найдобріший


І найрозумніший.




Я хотіла б тобі бути


Вічною жоною!


Тілько крила!.. Ой, не можу...


Стрепени рукою!»




І підняв царевич крила


І потряс крилами,


І посипались, як порох,


Коні з козаками.




І ті коні воронії


Тілько що держаться,


А козаки такі п'яні,


Що із ніг валяться.





IV





Незабаром злотокрила


О світі забула,


Похилилася па крісло


І, хмільна, заснула.




Для невинної дівчини


То крутий часочок,


І, будь тут на вітрогона,


Вінок не віночок.




Та причепа добре знає,


Що куди стріляє;


І по хаті походжає


І думу гадає:




«Отаке-то, добрі люди,


Все моє кохання:


Лиш над бочкою сидіти


Зрання до смеркання.




А о панстві і о царстві


Де вже мені дбати!


Значить, сильного сусіда


Мені страшно мати.




Але от моя сусідка -


Та ще й сильна дуже,


І для неї моє військо,


Хоть би й два, байдуже.




Як потрясе лиш, псяюха,


Обома крилами,


То насипле тих козаків


До стилої мами.




Біда, батьку! Що робити?


Та що і чинити?


Що ж чинити? Звісне діло,


Тра біду забити.




Що забити, то забити,


Я і сам то знаю,


Лиш сусіда ще їдного


Я на думці маю.




О, то шельма невидимець


Куди моя сила!


Його тілько і звоює,


Що ся злотокрила.




Ото треба одурити;


Скажу, що женюся,


І таки при панотцеві


З нею заручуся.




А щоб того дохопити,


Вдамся до горівки;


Без горівки куди п'ятись


До такої дівки!




Із мисливцем - і то билась!


Відігнала кримця!


А я, правду і сказати,


Що таке за птиця?




Так от! Треба підпоїти,


З нею заручитись,


А потому туманити,


Тілько не женитись.




Після того най звоює


Невидимця мила;


А там звісно, що зробити:


Відрубати крила».





V





Рано, тілько освітив бог,-


Усі троє встали,


Пішли в аеркву на молитву,


Службу відстояли.




Повернулись знов до чарки,


Випили всі троє,


І царевич, і аарівна


Сіли враз обоє.




І обоє сіли разом,


Разом обійнялись,


Обійнялись, розмовляли,


Щиро пілувались.




А піп, сивий, бородатий,


Тілько поглядає.


«О, то б славна була пара! -


До них промовляє.-




Хіба буде з вас, парівно,


Годі дівувати.


Чи ж не лучче вийти замуж,


Свого мужа мати?»




А царівна зрум'яніла,


Не одповідала,


Лиш царевича тісніше


Ручкою обняла.




«Що ж, життя,- царевич каже,-


Хіба заручімся!


І як буде воля божа,


То і оженімся».




Но царівна знов мовчала,


Не одповідала,


Лиш обняла ще тісніше


І поцілувала.




«Возьміть, отче, дві обручки,


Поблагословіте,


Освятіть їх, як годиться,


Та нас заручіте».




І узяв піп дві обручки,


І благословляє,


І коханків обручає,


Обручки міняє.




І коханки обручились,


Хрест поаілували


І присягу перед богом


На кохання дали.




Після того стали пити,


Доки хто іздужав,


І царівну хміль веселий


Перше всіх подужав.




Потім батюшка старенький


Спати положився,


Лиш причепа не упився,


Тілько розпалився.




І обняв царівну сонну,


Крила відклоняє


І обвився, обгорнувся


І все забуває.





VI





На великдень у вівторок


Злотокрила встала


І, що смачно спочивала,


Тілько й пам'ятала.




А тут милий її знову


Хмелем похмеляє


І до себе в своє царство


В гості запрошає.




І поїхала царівна


В гості до милого,


Погостила, нетямуща,


До Хоми святого.




Погостила, вина взяла;


В степи полетіла;


І там душу заливала,


Як душа боліла.




Так заручена царівна


Цілий рік прожила,


Лиш причепу обіймала


Та хмільнеє пила.




Але раз якось царівні


Вина недостало.


Пробудилося сумління,


Душу розгризало.




І шептало її, бідній:


«Що ти починила?


Свою славу, честь і волю -


Все ти погубила!»




І так тяжко її, важко,


І так сумно стало,


Ніби сто пудів заліза


На ї серце впало.




І не втерпіла царівна,


І кидає степи.


І, щоб душу закропити,


Летить до причепи.




«Ой царевичу причепо,


Тяжко мені жити,


Дай, коханий, вина чарку


Душу закропити».




«Пожди трохи, моя мила,-


Він відповідає.-


Чи ти знаєш невидимця,


Де він проживає?




Достань в него мені кримку,


Тогді будем пити,


Будем пити і гуляти,


Як у раю, жити».




Ізвинулась, полетіла


В степи злотокрила


І стріпнула раз останній


Свої пишні крила.




І найкращий чорний волос


З голови урвала,


Свому війську раз останній


Отамана дала.




І говорить отаману:


«Іди, милий синку,


Та вишукай невидимця,


Достань в него кримку».





VII





Як розсипались козаки


Всюди по степові,


Застукали невидимця


Десь у байракові.




Обступили наоколо,


Бідного спійняли


І убили, закопали,


Невидимку взяли.




А царівна невидимки


І не огляділа,


Тільки взяла й до причепи


Льотом полетіла.




І узяв причепа кримку,


І напоїв милу,


І поїхав з нею разом


В степи на могилу.




І зачали на могилі


Балом балувати;


Цілуватись, милуватись,


Пити і гуляти.




І нещасная царівна


Тяженько упилась


І на мамину могилу


Покотом звалилась.




Розпустились пишні коси,


Відхилились крила;


Що святого у дівчини,


Все вона відкрила.




І літає птах над нею,


«Вічну пам'ять» править,


А причепа ще раз бідну


Дівчину неславить.




І літає птах, співає:


«Горе тобі, мила!»


А причепа вже ламає


Золотії крила.




І виламав крило праве


Край самого тіла,


1 на рані, на глибокій


Крівля закипіла.




І виламав крило праве -


Лівеє ламає,


А відломлене тим часом


Життям відживає.




І ожило, і в

Відгуки про книгу Цар Соловей - Руданський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: