Українська література » Класика » Цар Соловей - Руданський

Цар Соловей - Руданський

Читаємо онлайн Цар Соловей - Руданський
часом її ненька

З силоньки спадає.




Обсіклися пишні коси,


Снігом забіліли,


Поспадали повні личка,


Воском зажовтіли.




Очі в лоб позападали


І там позгасали,


І на лобі літа сумні


Сліди поорали.




І ослабли сухі руки,


Підкосились ноги,


Похилилась, як билина


Суха край дороги.




І згадала стара ненька


Смертную годину,


На могилу Соловея


Повела дитину.




І говорить: «Доню мила,


Поглянь кругом себе:


Доки зглянеш - все то буде


Суджено для тебе».




І поглянула царівна,


Видить - синє море.


Подивилася на захід -


Манячіють гори.




На восході чорний ворон


Понад ліс літає.


На опівніч орел сивий


Когті розправляє.




І говорить до царівни


Бідная цариця:


«Де спочили твої очі,


Там твоя границя.




Будь довільна своїм краєм.


Не бажай чужого,


Але нехай і чужії


Не займають твого.




Єсть у тебе в крилах сила -


Бийся, відбивайся.


Єсть у тебе в лобі розум -


Звести не давайся.




Стережися, доню, хмелю:


Хміль - погане зілля:


Платить мукою-тугою


За часок весілля.




Будь царівною довіку,


Замуж - то недоля:


Нема в світі, моя донько,


Як власная воля.




Рік від року сповідайся


У старій столиці


І не забудь царя-батька


І мене, цариці».




І цариця свою доньку


Поблагословила


І навіки свої очі


Темнії закрила.







ЧАСТЬ ДРУГА



І





Незабаром на степові


І Канчук конає,


Свої діти, свої слуги


З шатра висилає.




І виходять його діти,


Слуги виступають,


Ломлять руки, по цареві


Плачуть і ридають.




Лиш мізинець не ридає,


Шатра не кидає:


Заховався під постелю


І все розважає.




Встає Канчук із постелі


І трьома ключами


Відмикає круглу скриню,


Збиту обручами.




Достає нагай ремінний,


Кримку витягає,


Достає казан чугуниий,


Стиха промовляє:




«От нагай, що вражій силі


Давав наганяю,


Як бувало говорив я:


«Погуляй, нагаю!»




А то кримка-невидимка,


Що мене ховала,


Як у полі вража сила


Мене наганяла.




І казан!.. Не раз варив я,


Що йно попадалось;


І все військо було сите,


І ще зоставалось».




І узяв він тії річі,


К серцю пригортає,


Заливається сльозами,


Стиха промовляє:




«Річі мої дорогії!


Де мні вас подіти?


Віддав би вас своїм дітям,


Та не варті діти!




Закопаю я вас в землю,


Там лежіть довіка.


Нехай до вас не доткнеться


Рука чоловіка».




І викопав в шатрі яму,


Річі укладає


І землею засипає,


Тричі примовляє:




«Хто їх буде добувати,


Нагле най сконає;


Чия рука закопала,


Та най відкопає».




І втиснув коліном землю


І підвівся стиха.


Положився на постелю


І сконав до лиха.





II





«Добре, батьку, що сконав-єсь!


Синок промовляє. -


Чия рука закопала,


Та і відкопає».




І ще теплого з постелі


Волоче до ями


І розкопує ту яму


Мертвими руками.




І,розкопує, гадає:


«Все то моє буде,


І не видітимуть браття,


Не знатимуть люди».




А тим часом його браття


Своє пам'ятають:


Поробили в шатрі діри,


В шатро заглядають.




І но тілько докопався -


В шатро повбігали


І над батьком своїм діти


Сварку розпочали.




«Моя кримка!» - каже менший.


«Моя!» - середущий.


«Моя кримка! - каже старший. -


Я старший і дужчий».




І вхватили кримку в руки,


Кримки не пускають.


А тут раптом нахилились


І нагай хватають.




«Мій нагай! - говорить менший.-


«Ні, мій!» - середущий.


«Мій казан! - говорить старший.


Я старший і дужчий.




І всі троє заціпились,


І нагай тримають,


І ще раптом нахилились -


Казан підіймають.




«Мій казан!» - молодший каже.


«Ні, мій!» - середущий.


«Мій казан! - говорить старший.


Я старший і дужчий».




І зчепились за дідизну


І не помиряться.


І водяться по шатрові,


День і ніч сваряться.




І сваряться, не миряться,


Батька проклинають,


А тим часом ходять слуги


Да їм розважають:




«Царевичі наші любі,


Сваром не сваріться!


Ходіть лучче до причепи,


Миром помиріться».




І подумали три брати,


Покидають степи


І на північ, у столицю,


Ідуть до причепи.





III





Прийшли брати у столицю,


Палац відпитали


І приходять до покою,


Край порога стали.




А в покої сам причепа


На високім тропі,


Кучерявий хміль повився


На його короні.




Коло него, ступнем нижче,


Сидять сенатори,


А за ними їднорали,


Пани й асесори.




За панами осавули,


Як свічки, стояли,


А за ними прості люди


Мовчки уклякали.




У царя на відер двоє


Чаша брильянтова,


І на чаші стоїть надпись:


«Тут правда царьова»,




І цар нею вино тягне,


Відром - сенатори,


Піввідерком - їднорали,


Оком - асесори.




Пани пили із півока,


З кварти - осавули,


Прості люди то з бляшанки,


То з бичка тягнули.




Наоколо часовії


Стіни підпирали,


І, як ружжя, довгошиї


Бутельки тримали.




Підступили, поклонились


Діти Канчукові.


«Розсуди нас! - говорили


П'яному царьові, -




Розсуди по правді божій,


А не чоловічій:


Нам осталось після батька


Три чудесних річі.




І першая із тих річів -


Канчукова кримка,


І та кримка не простая -


Кримка-невидимка.




Друга річ - нагай ремінний,


Тільки-но сказати:


«Погуляй на кім, нагаю!»


То й зачне гуляти.




А з казана, щоби їли


Всі на світі люди -


Скілько страви ізварити,


Стілько в нім і буде.




Отаке-то, ясний царю!


Ми й самі не знаєм,


Як ті речі між собою


Поділити маєм.




Чи три річі взяти разом


Судиш ти їдному?


Чи каждому їдну взяти?


І котру якому?»





IV





«Не журіться, царські діти,


Діти Канчукові:


Передайте ви ті річі


Нашому царьові.




Цар розсудить, кому взяти!» -


Слуги враз сказали.


І царевичі причепі


Свої річі здали.




А причепа тії річі


На столі складає


І встає із свого трону.


Стиха промовляє:




«Свідок бог, суджу я правду,


І всі добрі люди:


Хто із вас братів поборе,


Усе того буде».




І в минуті двоє старших


Раптом ізчепились.


Ізчепились і до крові,


Як ті півні, бились.




А молодший лиш на кримку


Скоса поглядає...


Ніби місце дає браттям,


К столу підступає.




Вже і тому, і другому


Боки посиніли,


Вже крівлею тому й тому


Губи закипіли.




А все вони таки б'ються,


Мцром не миряться;


Наостаток враз без сили


Покотом валяться.




Плещуть свідки у

Відгуки про книгу Цар Соловей - Руданський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: