Цар Соловей - Руданський
З-під руки фурнуло,
І далеко в чужу землю
Жити полинуло.
А причепа крило друге
З тілом вириває
І нещасную царівну
Кримкою вкриває.
А крило несе під гори,
Кинув між собаки,
І зачали крило гризти
Дикії собаки.
VIII
Спокійніший став причепа,
Лучче запиває:
Із сусідів таких сильних
Ніхто не лякає.
Тілько й страху, що на пущі
Брат його мисливий,
Але і той незабаром
Пропав, нещасливий.
Чи ти сповідь то вчинила,
Чи війна огидла,
Чи царівна злогокрила
Так із п'янства збридла,-
А від світлої неділі,
Як запричащався,
Пан мисливий із царівной
Більш не воювався,
А бувало що день божий
Робить полювання
І полює, і ганяє
Зрання до смеркання.
Полював він раз медведя,
Та, на своє горе,
Десь загнався на край світу,
Під Льодяне море.
Істомились бідні слуги,
І кінь спотикався,
Та і сам він на коневі
Ледве що тримався.
І гадає пан мисливий,
Де би відпочити.
Брат причепа по дорозі -
Чому б не вступити?
Заїжджає до причепи.
«Здоров, пане-брате!
Чи позволиш відпочити,
Переночувати?»
«Здоров, братику мисливий!
Прошу до покою...
О, як же я давно, брате,
Видівся з тобою!»
Привів в хату, просить сісти,
Просить їсти-пити,
А тим часом каже слугам
Коня уходити.
Слуги взяли вівса мірку
І вином полляли
І вівсом тим аж до звалу
Коня вгодували.
Вгодували, в льох завели
Під залізні брами.
І всі двадцять брам замкнули
Двадцяттю замками.
А тим часом і мисливий
У палаці впився
І хитався в своїм кріслі,
Поки не звалився.
І муляри ізійшлися,
Мисливого взяли,
Назад руки ізв'язали,
В стовп замурували.
IX
І по царству Соловея
Всюди тихо було.
І на пущі, й на степові
Ніби сном заснуло.
Сам причепа запиває,
Спить, не просипає,
Аж тут дудка десь здалека
Грати зачинає.
І ту дудку на
Чує злотокрила,
І з години на годину
Виростають крила.
І мисливий серед муру
Тую дудку чує
І зв язаш свої руки
Пробує, моцює.
І кінь його серед льоху
Дудку зачуває,
І - що пісні - копитами
Браму розбиває.
Чує дудку і причепа
І не раз жахнеться,
І із чаші золотої
П'ється і не п'ється.
Чи то дудка золотая
Щось лихе віщує?
Чи то так його сумління
Мучить і мордує?
І так йому тяжко-тяжко!
І так нудно-нудної
Тяжеліють руки й груди,
І дихати трудно.
А тут дудка грає-грає,
Ніби вимовляє:
«Стережися, злий причепо:
Господь покарає».
Ляже в постіль спочивати -
Спиться і не спиться:
Йому дудка золотая,
Ніби кара, сниться.
Сяде їсти - і не їсться,
Пити - і не п'ється:
Якась туга коло серця,
Як гадюка, в'ється.
І всі двері зачиняє,
Вуха затикає,
І сопілка грає-грає,
Ніби вимовляє:
«Кайся живо ти, причепо,
Тілом і душою:
Піднялась рука господня
Кара над тобою».
І ша!.. Тихо всюди стало,
В цілім царстві тихо;
Но страшніше воно було,
Ніж самеє лихо.
Х
І остатню співак думу
Грати зачинає,
І дрижить земля від неї,
Камінь розпукає.
І двадцята коло льоху
Брама затріщала,
Враз із крюками, гаками
Хрьопнула, упала,
І затрясся стовп камінний,
Набік похилився,
І вершок його зламався,
Покотом звалився.
І далеко на степові
Затряслась могила,
І у сонної царівни
Засвербіли крила.
І царівна пробудилась,
Все припом'янула
І на вдяку до причепи
Льотом полинула.
А там уже і мисливий
Конем своїм грає
І сто тисяч своїх слугів
З вуха випускає.
І царівна свої крила
Раптом потрясає -
Сорок тисяч свого війська
Із крил висипає.
«Виступай, негідний враже,
В чисте поле битись!
Не будемо ми з тобою
До смерті миритись!»
І причепа у столиці
Слуг своїх збирає
І, чи радий, чи нерадий -
В поле виступає.
І обняло його силу
Дві великих сили,
І причепине все військо
До ночі побили.
А самого неубитим
У полон узяли
І сиділи і гадали,
Кару вимишляли,
Аж іде пастух-царевич
І став розважати:
«Не годиться нам брат брата
За гріхи карати.
Всі ми винні перед батьком,
Зле усі ми жили,
А ходім на суд і правду
В степи до могили.
Нехай батько знов явиться,
Очі нам розв'яже
І розсудить, і научить,
І всю правду скаже».
XI
Нічка тиха, зорі світять,
В небі місяць грає;
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє;
Тільки давняя могила
В степу зеленіє.
І в могилі цар, цариця
Сном опочивають.
Над могилою їх діти
Варту відбувають.
Вдруг по степу загуділо.
Затряслась могила,
Стало сумно, стало страшно,
Північ наступила.
І дух царя Соловея
Став наверх могили;
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
І на вінку несмертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
«Діти мої, любі діти! -
Став їм говорити.-
Не вміли ви шануватись,
Не вміли ви жити!
Єсть три сили в чоловіка:
І першая - знання,
Другая - добротворіння,
Третяя - кохання.
І в коханні три гілляки:
І першая - грати,
Друга - чари малювати,
Третя - їх писати.
І по силі із вас каждий
Відібрав від бога,
І каждому із вас була
Простая дорога.
Мисливому - розмишляти,
Тайни пізнавати,
Причепі - за все чіплятись,
Добро вибирати.
Пастухові - дивно грати,
Дочці - помагати:
Чари в краски малювати,
Піснями писати.
А усім вам - разом жити
І в'язати сили...
Діти мої, любі діти!
А чи ж так ви жили?
XII
Сину старший, сину перший,
Стань передо мною,
Най розсуджу суд і правду
Перше над тобою.
Тобі, сину, добре серце
Дала твоя мати,
І ти міг би від кохання
Гілля всі обняти.
Лиш життя твоє пастуше
Того не давало:
Воно тебе в твоє серце
Власне замикало.
І з дитинства ти всі чари
В серці лиш находив,
І ті чари на світ божий
Голосом виводив.
Все то, сину, милий сину,
Все то розважав я
І по мислі тобі
