Цар Соловей - Руданський
Молода царівна,
Куди гляне не погляне -
Земля рівна-рівна!..
Її шати - пишні крила,
Ліжко - пух-травиця,
Дах палацу - синє небо,
А стіни - границя.
В її крилах, злотих крилах,
Слуги й оборона,
Її сила, її слава,
Доля і корона.
І не знає вона смутку;
Не відає горя,
Встане рано, пролетиться
До синього моря.
Умиється, як лебідка,-
І в стару столицю!
І молиться там за себе,
Царя і царицю.
І лроскури лиш дождеться -
На степ відлітає
І о світі, і о людях
Думоньку гадає.
І щасливо упливали
Дні її за днями,
Доки й туди не забралось
Лихо з пазурами.
То не німці гнули штуки,
Добро розкрадали,
Не попи то десятину
В неї вимагали.
То все війни тяжкі були,
Де крівля все лилась,
Де й царівна злотокрила
Ледве не залилась.
II
Раз десятий чи двадцятий
Пташка злотокрила
В синє море купатися
Через небо плила.
І тоненькеє повітря
Крила розсікали,
І на крилах лучі сонця;
Як діамант, грали.
І прибула аж до моря,
Звилась над скалою
І на скалу опустилась
Легкою ногою.
І дивилась довго в море,
Довго виглядалась,
Знать, собою, як у люстрі,
Пишна, любувалась.
І махнула криленьками,
І на воду сіла,
І облилась вода чиста
Кругом її тіла.
І облилась кругом тіла,
І що ї чарує,
Коло того вона в'ється,
То вона цілує.
Аж тут, мабуть, від причепи
На ту саму пору
Прибув кримчук молоденький
В невидимці к морю.
І поглянув - що за диво!
Дівчина і птиця!
Крила злотом відбивають,
Сама - як зірниця.
І поглянув - серце мліє!
Так би й розтопилось!
Так здається, що б водою
Навкруги обвилось!
Але дівчина на морі,
Як її достати?
Хіба, заким з моря вийде,
Треба почекати.
І обмилася царівна,
І з води виходять,
І на ній вода росою
Сходить і не сходить.
Ніби трудно, ніби нудно
З нею розлучатись,
Ніби б хтілось ще минутку
З нею позостатись.
А царевич чуть не гине!..
Лиш з води ногою -
У царівни стан тоненький
Обвинув рукою.
Вона чує, та не видить,
Мов дух святий з нами,
І злякалась, обмахнулась
Обома крилами.
І, на щастя, невидимка
З голови злетіла.
Той - до кримки-невидимки,
Вона й полетіла.
III
Оглянувся невидимець,
Поминай як звали!
Тілько крила на повітрі
Махами махали.
Полинула голубонька
Десь до полуночі,
І дивилися-дивились
Кримчукові очі.
І дивились, поки любка
В крапку не зменшилась,
Поки й крапка не іщезла,
В небі не розплилась.
«Нехай море висихає,
Камінь розпукає -
Таки знайду тебе, пташко!
Кримчук промовляє.-
Полети ти на край світу,
В ледянеє море,
Заховайся межи пущі,
Високії гори.
Не кримчук я - невидимець,
Коли за тобою
Я не стопчу кругом світу
Босою ногою.
О, найду я тую пташку,
Впаду на ї груди,
І чи миром, чи війною
Моя вона буде».
І насунув невидимку,
Зміряв слід очами
І пішов у степ шукати
Дівчини з крилами.
І блукав він по степові
Від самого рання,
І шукав він голубоньки
Зрання до смеркання.
І вже сонце погасає,
Вечір вечоріє,
Кримчук видить: на степові
Насип зеленіє.
Кругом насипу крутого
Утоптане поле,
Кругом поля все чорнобиль,
Перекотиполе.
І іде він через поле
Да і розважає:
«Коли поле так убито,
Хтось тут жити має.
Може, якраз попаду я
Пташку злотокрилу?»
І проходить через поле,
Лізе на могилу.
Вилізає. Нема пташки.
Нічого діяти!
Може, пташки нема й дома,
Треба почекати.
І сидить він і дрімає,
Аж ніч наступає,
Засвітили ясні зорі,
Місяць випливає.
IV
А царівна злотокрила
На всеношні була
І о пізнії вечері
На степи прибула.
І прибула на могилу,
Проскуру спожила,
Хоче спати... Що за диво!
Засвербіли крила.
«Стійте, крила, не свербіте,-
Любка обізвалась,-
Нема сили, щоб зо мною
Билась-воювалась.
Єсть над морем невидимець,
Але й його кості
Не занесе ворон чорний
До царівни в гості».
«А може, той невидимець
І сюда забрався?» -
І зняв кримку-невидимку,
Любі показався.
«Що ж, царевичу могучий?
Чи будемо битись?
Чи, як добрії сусіди,
Будемо миритись?»
«Не прийшов-єм я, царівно,
Із тобою битись,
А прийшов-єм помиритись,
З тобой оженитись».
«Дякую за добре слово
І мирюсь з тобою,
Но я нігди нічиєю
Не буду жоною.
Не можу я вийти замуж,
Поки силу маю,
І тогді не вийду замуж,
Як силу втеряю.
Бо хоть би сама я хтіла,
Не допустить сила,
Щоб жоною кому була
Пані злотокрила.
А відбийте в мене силу -
Що із мене буде?
Ні я людей не захочу,
Ані мене люде!..»
«Клянусь пеклом! - кримчук каже.-
Клянусь головою,
Як не миром, то війною,
А женюсь з тобою!
Лиш як крилам страшна кримка,
Кримці страшні крила,
Так самим нам не годиться
Битись, злотокрила.
А поставим в поле військо,
Військо буде битись,
А ми здалеку від себе
Будем лиш дивитись.
А з сим словом, злотокрила,
Будь же ти здорова!
Моє військо буде завтра,
Будь і ти готова».
V
У неділю злотокрила
Рано пробудилась,
Полетіла у столицю,
Богу помолилась.
Відслухала службу божу,
Проскуру узяла
І на степи повернулась,
На могилі стала.
Тілько стала на могилі,
Проскурку спожила,
Коли гляне - через степи
Іде вража сила.
І стріпнулася царівна
Обома крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
І зайняли ціле поле,
І на полі грають,
Довгі піки виміряють,
Палашами мають.
Вогню крешуть, люльки курять,
Луки натягають,
Кричать, свистять, галасують,
Пісеньки співають.
І побавилась царівна,
Волос вириває
І гетьмана з булавою
До них посилає.
Як гетьмана увидали -
Не то щоб злякались,
А так, звісно, для порядку
В сотні позбирались.
Прийшов гетьман, обдивився:
«А що, милі братця?
Кримчук іде на царівну -
Треба воюваться».
«Та як треба, то і треба!» -
Козаки озвались
І всі разом з отаманом
У степи погнались.
І війна ж то закипіла!
Боже, твоя воле!..
Людські трупи, як солома,
Укривали поле.
