Казки - Марко Вовчок

А час спли­вав, і во­ни со­бі рос­ли та ви­рос­та­ли од­но одно­го кра­ще та луч­че.

І як дій­шли вже во­ни літ до­рос­лих, стар­ший брат став ще по­ну­рій, сум­ній - та­кий за­ду­ма­ний та мов­ча­ли­вий, серед­ній брат зро­бивсь ще ці­кав­ший,- усього пи­тавсь та пере­пи­тувавсь, а мен­ший брат ще гірш пал­кий та спо­чуй­ли­вий,- а всі бра­ти зро­би­ли­ся нес­по­кій­нії та не­до­вольнії. Ма­ти по­бивалася, жа­лу­ючи їх, Га­ля па­да­ла, роз­ва­жа­ючи їх, а вбо­жество ще скрут­ніш тіс­ни­ло й да­ви­ло. Хо­ди­ли всі бра­ти шу­ка­ти со­бі ро­бо­ти, служ­би й по міс­ті, й по се­лах ок­ру­ги, та чи то вже бо­жа во­ля, чи та­ка не­щас­на до­ля, тільки що не зна­хо­ди­ло­ся їм пра­ці й за ма­лую зап­ла­ту. І по­вер­та­ли­ся во­ни з тих по­шу­ка­нок усе сум­ніш та смут­ніш.

Коли ж і доб­ра го­ди­на - ра­зом знай­шла­ся служ­ба двом бра­там, стар­шо­му й се­редньому. Піш­ли обоє у най­ми­ти. Стар­ший брат пі­шов слу­жи­ти до мо­ло­до­го за­мож­но­го ха­зяїна, баш­тан­ни­ка, а се­ред­ній брат слу­жи­ти пі­шов до удів­ця ста­ро­го, хлі­бо­ро­ба; обоє не­да­леч­ко во­ни занапастили­ся - ­тут-та­ки під міс­том най­ми­ту­ва­ли.

Молодий баш­тан­ник був со­бі чо­ло­вік ве­се­лий та гор­дий, та щас­ли­вий, та не­ми­лос­ти­вий - се­бе­лю­бець і самопра­вець. Мав він і ха­ту бі­лу, і жін­ку ми­лу, і рід ве­лич­ний, і уся­кий дос­та­ток доб­рий. Баш­тан в йо­го ве­ли­кий, слав­ний - лю­дей пов­но раз у раз - і го­ро­дян, і се­лян. Він з жін­кою своєю хо­дить-по­ход­жає та спро­дає, та гро­ші лі­чить, та ба­лакає й жар­тує з куп­ця­ми своїми, та по­гу­кує на най­ми­та сво­го. Ро­дю­чий баш­тан жов­тіє ди­ня­ми, зе­ле­ніє ка­ву­на­ми і уся­ким ово­щем - ря­бить люд і куп­читься ко­ло ша­ла­ша ха­зяйського; най­мит усім вслу­гує, по­дає, но­сить, во­зить, ме­те, скла­дає,- ха­зяїн шле йо­го - він іде і по­вер­тає - ха­зяїн ще на­рі­кає; ха­зяй­ка го­нить - він бі­жить та на­зад пос­пі­шається - ха­зяй­ка ще лає йо­го; куп­цям го­дить, чу­жим лю­дям при­слугує, то й ті не прий­ма­ють за доб­ре, [і] ра­зу не подяку­ють, мо­же, ні­ко­ли за ду­шу жи­ву йо­го не по­мис­лять.

Ранок яс­ний ми­нув, день змерк га­ря­чий, ве­чір по­тем­нів сві­жий, а сон не бе­ре, не­ма спо­кою, сум­но та важ­ко. Ко­ли ж від­пус­тить? Ко­ли ви­яс­нить? Чи ко­ли згла­диться з сві­ту та крив­да не­рів­на? Чи бу­де по­лег­кість? Чи не вмен­шиться хоч ма­ло скор­бо­ти? Чи ко­лись щось бу­де?

Хлібороб був со­бі ти­хий, ро­бо­тя­щий чо­ло­вік, дбай­ли­вий, обе­реж­ний - знав уже він, як у сві­ті жи­ти має прос­тий чо­ловік ме­жи кня­зі та сильни­ки, то так він і жив со­бі й доб­ре йо­му ве­ло­ся усе: він ні­ко­го не за­чі­пав, і йо­го ніх­то не зай­мав,- ві­ку­вав він со­бі гар­ненько з доч­кою своєю одинач­кою. Гос­по­дарст­веч­ко хоч не яке там скар­бо­ве,- мож­на б йо­му ці­ну склас­ти,- та та­ке ж то по­ряд­неньке, лю­беньке, що кра­що­го й не ба­жа­ти.

«Чи він доб­рий бу­де для ме­не? - ду­мав се­ред­ній брат, іду­чи по­руч з своїм ха­зяїном упер­ше до ха­зяй­ської гос­по­ди та го­во­ря­чи про те, як хліб ро­дить.- Чи бу­де доб­рий? Похо­дить на те. У сві­ті ж, ка­жуть, не без доб­рих лю­дей…»

Дуже йо­му впо­до­ба­лось ха­зяй­ське гос­по­дарст­веч­ко, як ог­ля­нув він йо­го; ду­же приємненько бу­ло йо­му чу­ти, що у ха­ті спі­вав го­ло­сок, а ві­тер зно­сив теп­лим по­ві­вом і спів, і сло­ва.

«Жив би до­ві­ку та­кеньки, ко­ли б ме­ні так бог дав»,- по­ду­мав він, ус­ту­па­ючи у ха­ту за ха­зяїном, де пі­сенька все не змов­ка­ла, а чу­ла­ся вже зов­сім іст­но і де стрі­ла їх дів­чи­на та­ка, як кра­ля. Во­на й при­ві­та­ла­ся, і сні­дан­ня по­да­ла, і щось про­мо­ви­ла, і про щось пос­пи­та­ла, і гля­ну­ла, і подяку­вала, та все якось на­че нед­бай­ли­во, якось бай­дуж­ли­во, на­че доб­ро­дій­ка, на­че гос­по­женька, і тро­хи зас­му­ти­ла во­на тим мо­ло­до­го най­ми­та.

Та не та­ке ще спо­жив він, як пос­лу­жив там да­лі та як ста­ла йо­му дів­чи­на за світ­ло і за тем­ність - що як во­на тут, то все сяє й виб­лис­кує, а як її не­ма, то на­че хто сон­це зняв і зо­рі зіб­рав та у ки­ше­ню по­хо­вав. Діз­нав він то­го, що як уга­няв три кро­ки в один, пос­пі­ша­ючи­ся по­том­ле­ний з по­ля хут­че на доб­ри­ве­чір їй да­ти, а во­на, од­ка­зу­ючи «добри­вечір», і не ог­ля­да­ла­ся на йо­го. Скуш­ту­вав він і то­го, що як ран­ком, іду­чи на ро­бо­ту, при­пи­ниться, до­жи­да­ючись, спо­ді­ва­ючись, тру­ся­чись сло­веч­ка лю­бо­го, а во­на, ми­на­ючи йо­го, при­ка­зує йо­му: «йди ро­би­ти». Прий­няв і то­го, що як уве­че­рі ся­де де та за­жу­риться, та за­ди­виться на її, во­на йо­го пош­ле десь по­том­ле­но­го, са­мотнього по якусь, там при­м­ху для се­бе.

Перемучившися дня­ми, не пос­пав­ши но­ча­ми, од­но­го ра­зу най­мит пе­рест­рів свою гос­по­ди­ню ко­ха­ну та й ска­зав їй усю щи­ру прав­доньку. Як же во­на за­ди­ви­ла, як же во­на ли­ченько своє врод­ли­ве од­вер­ну­ла від йо­го! Як не­лас­ко­во по­чу­ла, як враз­ли­во оз­ва­ла­ся!

- Не зай­май ме­не ні­ко­ли, най­ми­ту! - про­мо­ви­ла.- Чи ж я то­бі рів­ня? Ко­ли хо­чеш в нас слу­жи­ти, по­водься слу­гою. Не го­во­ри до ме­не!

А він та­ки зай­няв, а він та­ки за­го­во­рив, та й му­сив на­віки поп­ро­ща­ти­ся,- втра­тив служ­бу й по­вер­нувсь до­до­му, у хат­ку неньчи­ну на лу­ці. Та­кий по­вер­нувсь, не­мов приби­тий на цві­ту.

Розважала ма­ти, жа­лу­ва­ла Га­ля, бра­ти мо­ці до­да­ва­ли, і з усі­ма ци­ми лі­ка­ми доб­ри­ми про­жи­вав він, не ви­ду­жу­ючи та до­жи­да­ючи, по­ки де служ­ба йо­му тра­питься.

А тим ча­сом на баш­та­ні ве­ли­ко спро­да­но ово­щу, і ха­зяїн сво­го най­ми­та по­си­ла з во­за­ми у міс­то роз­во­зи­ти спрода­не та зби­ра­ти ча­сом гро­ші не­зап­ла­че­ні.

Тільки од­но­го ра­зу чи не злі­чив доб­ре бе­ру­чи, чи загу­бив якось ве­зу­чи най­мит, а ха­зяїн, не до­лі­чивсь сво­го лі­ку і зняв бу­чу: уз­вав і зло­дієм, й прой­дис­ві­том, і го­ло­тою; а ха­зяйка со­бі під­ка­зує, та під­гу­кує, та пи­щить, та ве­ре­щить.

- Я більш у вас зас­лу­жив - візьміть з моїх зап­рацьова­них та й не лай­тесь! - ка­же най­мит.

- Іди со­бі геть та й не вер­тай­сь! - го­нить ха­зяїн.

- Щоб тво­го й ду­ху не­вір­но­го не бу­ло! - кри­чить ха­зяй­ка.

- Заплатіть ме­ні,- ка­же най­мит.

- Заплатити? Та я то­бі, зло­дію, щер­ба­тої ко­пій­ки не дам! Іди геть! - пхає ха­зяїн.

- Я на вас су­да шу­ка­ти­му! - про­мо­вив най­мит.

- Суда на ме­не, ти? - скрик­нув ха­зяїн та й за­ре­го­тав з по­ті­хи ве­ли­кої.

- Бач! - вигукнула ха­зяй­ка, і ха­зяй­чин ре­гіт дріб­ненько роз­ко­тивсь та втіш­ненько.

Наймит пі­шов со­бі геть