Казки - Марко Вовчок

Галя ви­гук­ну­ла:

- Мамо! Яр­ма­рок, яр­ма­рок! О, хо­дім, ма­моч­ко, ой, хо­дім, сер­деч­ко, хут­чій у яр­ма­рок!

- Ходім, ма­мо, у яр­ма­рок! Хо­дім, ма­мо, у яр­ма­рок,- почал­и про­си­ти­ся усі си­ни.

- Ходімте, хо­дім­те, мої го­луб'ята,- ка­же удо­ва.

Та й піш­ли усі в яр­ма­рок.

Сонечко пло­ме­нис­то гра­ло­ся у не­бі, віт­рець жва­венько хи­тав де­ре­ва­ми, що по­па­да­ли­ся де-не-де по до­ро­зі, і шу­мів у міських са­доч­ках; на­род гуч­но ва­лив ули­ця­ми; во­зи якось ве­се­ленько ри­пі­ли один по дру­го­му - лед­ве мож­на бу­ло про­би­ти­ся, про­тис­ка­ти­ся по­між ря­бенькою ку­пою лю­дською; у го­ло­ві аж кру­ти­ло­ся. То ми­го­не про­ти те­бе прос­то роз­ши­тий ру­кав тон­кий, то лед­ве не за­че­пить те­бе ко­ле­сом, то од­сах­неш­ся від па­ри очей гріз­них, то на шиї у се­бе чуєш мор­ду во­ло­ву; то ро­га­ми те­бе заш­торх­не він, то знов ти заш­торх­нув та по­ко­тив ка­ча­на ка­пус­ти з чий­огось во­за, то ти на ко­гось на­торк­нувсь, то те­бе су­ну́­ли. Лю­ди, об­лич­чя, оде­жи­на, різ­но­го­ло­са пти­ця у сад­ках, квіт­ки, ко­шики, сі­но, ри­ба, овощ, дош­ки, вірьовки, дьоготь, яго­ди, ві­ники - усе дви­жить, мі­шається, ми­го­тить, зни­кає і знов по­казується про­ти очей. По­верх усього то­го в'ються по віт­ру стріч­ки ді­во­чі різ­ноц­віт­ні, квіт­час­ті, бі­лі на­міт­ки жі­но­чі, си­ві та чор­ні шап­ки ко­зацькі, вер­хо­ви­ни ви­со­ко пок­ла­де­но­го во­за то боч­ка­ми, то знов сі­ном, з ви­ла­ми торч­ма у йо­му. А го­ло­сів те­бе глу­шить, а слів та ви­гу­ків те­бе по­вер­тає ту­дою й сю­дою… Та що й ка­за­ти! Не мож­на зро­ду ви­ма­лю­ва­ти сло­ва­ми, як во­но бу­ва: тре­ба са­мо­му бу­ти й са­мо­му ба­чи­ти.

Нема ж бо ди­ва, що у вдо­ви­них ді­тей очі роз­біг­ли­ся й сер­де­нят­ка шви­денько ко­ло­ти­ли­ся від вті­хи, й що не мож­на бу­ло ро­зіб­ра­ти га­разд, чи то від пе­ре­ля­ку, чи то від ра­дості. Га­ля раз у раз гу­ка та по­гу­кує. От во­ни вже до­ча­па­ли до са­мо­го пла­цу на дру­гім кін­ці міс­та, де яр­ма­рок став.

Тут уже Га­ля за­ту­ли­ти аж му­си­ла віч­ки на який час, та й бра­ти теж не зна­ли, де му­си­ли ди­ви­ти­ся на­пе­ред, і на­віть стар­ший брат був спер­шу пов­ра­зивсь. Тут во­ро­хи солод­ких пря­ни­ків - ме­до­ви­ків, в'язки буб­ли­ків, го­ра й гру­да орі­хів, су­хих гру­шок ку­пи й ку­чі сластьон… От-от чо­бо­ти з чер­во­ним за­ко­том,- та­кі са­мі чо­бо­ти, як-як тре­ба! От і со­піл­ка, що дав­ненько вже та­кої ба­жа­ло­ся! От сму­ше­ва шап­ка,- кра­ще вже цієї шап­ки й шу­ка­ти не­ма чо­го! От си­ва шап­ка ще луч­ча від чор­ної.

- Мамо! ма­мо! - же­бо­ні­ла Га­ля,- ку­пи ме­ні, ох, ку­пи ме­ні ху­тенько то­го ве­ли­ко­го ме­до­ви­ка. Ох, я хо­чу то­го медови­ка­ ду­же! Ох, ма­мо, ку­пи ме­ні ота­ку хуст­ку! Ох, от цю! Цю! Цю ря­беньку, слав­неньку! Або цю чер­во­неньку! Он те на­мисто ме­ні! Ох, на­мис­то ме­ні!

І ма­ленька пу­чеч­ка Га­ли­на по­ка­зу­ва­ла ту­дою й сю­дою, ку­дою оч­ки ома­не­ні обер­та­ли­ся, та усе більш та більш Га­ля оха­ла й го­лос­ніш про­ха­ла й не чу­ла, як ма­ти ти­хенько до неї про­мов­ля­ла:

- Нема за що, Га­лю, не­ма за що ку­пу­ва­ти, ди­ти­но!

Мен­ший син теж по­чав про­ха­ти: «Ма­мо! Ку­пи ме­ні шап­ку!» І дру­гі бра­ти теж про­сять: «Ма­мо, чо­бо­ти ку­пи! Ма­мо, свит­ку ку­пи!» Хто чер­во­но­го по­яса про­хає, а хто кра­по­во­го поя­са хо­че; той по­ка­зує на сластьони, а той тяг­не ту­ди, де ці­ла ку­па ді­тей ос­ту­пи­ла пе­ре­куп­ку, що спро­дує дуд­ні та сопілк­и, де са­ма пе­ре­куп­ка, по­важ­на мо­ло­ди­ця у зе­ле­но­му очіп­ку ши­то­му, грає на ду­ді по­важ­но, а що вже хлоп­ці усі, то на­ду­ли що­ки як­мо­га й як­мо­га на­пи­лю­ють на уся­кий го­лос,- писк і скиг…

- Не мо­жу! Не мо­жу! - ка­же удо­ва усім діт­кам потихесень­ку.­ - Не­ма за що, діт­ки! Не­ма…

Сини змовк­ли і ра­зом спи­ни­ли­ся й по­ди­ви­ли­ся на ма­тір і на стар­шо­го бра­та.

У неньки об­лич­чя на­чеб по­кор­чу­ва­ло­ся й ус­та на­че тру­сяться тро­хи, як во­на ви­мов­ля: «Не мо­жу, не­ма!» і пог­ля­да на їх на усіх жа­ліб­ненько. Стар­ший брат стоїть і вто­пив очі в зем­лю по своєму зви­чаю,- та­кий са­мий він те­пер, як то­ді, ко­ли, виг­на­ний, по­вер­нувсь від ха­зяїна,- так са­мо ли­це збі­лі­ло, так са­мо ус­та стис­ну­ли­ся.

Си­ни більш уже ні­чо­го не про­ха­ли й як ста­ли, то так і сто­яли, мовч­ки див­ля­чись ок­ру­ги.

Галя ще, мо­же, дві­чі пок­рик­ну­ла та ох­ну­ла, та, мо­же, кі­лька раз пе­ре­пи­та­ла: «Чо­му? Чо­му не­ма?», ко­ли спи­нив її ме­н­ший брат.

- Галю! Го­ді про­ха­ти! - ка­же по­шеп­том. Га­ля свої оч­ки ро­з­па­ле­ні впи­ла у мен­шо­го бра­та й пос­пи­та­ла:

- Чому?

- Не про­си, Га­лю,- знов ка­же мен­ший брат,- не­ма за що ку­пу­ва­ти - тільки тур­буєш.

Галя втих­ла і знов бу­ла стре­пе­ну­ла­ся і ски­ну­ла на усіх очи­ма й знов втих­ла.

- Не про­си вже, Га­лоч­ко! - знов го­во­рить мен­ший брат.

- Я хо­чу,- ше­по­че Га­ля на од­віт, ни­зенько схи­лив­ши го­лів­ку.

- Галочко, не­ма! Не­ма де взя­ти!

Галя під­нес­ла го­лі­воньку - у, які ж блис­ка­ли в очи­цях дві сльози ду­жі! По­ди­ви­ла­ся на всіх своїх і ок­ру­ги усю­ди, вже лед­ве чут­но ше­пот­ну­ла: «Ой, я хо­чу!» - і се в ос­тат­ній раз. При­гор­нув­ши­ся до мен­шо­го бра­та, вже смир­не­сенько стоя­ла во­на, при­ку­сив­ши пу­чеч­ку, а там і дру­гу, а там і обид­ві ра­зом, і все те для то­го, щоб як не ви­ко­ти­ли­ся ті дві сльози ду­жі ми­мо­во­лі з оче­ня­ток.

Усі во­ни дов­генько сто­яли між ку­па­ми і згра­ями, що дви­гали, го­мо­ні­ли й ря­бі­ли,- сто­яли во­ни та ди­ви­ли­ся. Дивилис­я бра­ти пильненько й на­чеб упер­ше ба­чи­ли людське уб­рання хо­ро­ше й дос­та­ток і на­че упер­ше по­чу­ли на со­бі ла­тані со­ро­чеч­ки; на­че упер­ше ба­чи­ли во­ни людську жва­вість, нед­бай­ли­вість і ве­се­лість і на­че уперш піз­на­ли своє тур­бу­ван­ня та вбо­жест­во.

А ма­ти ди­ви­ла­ся на їх. Во­на ози­ва­ла­ся до їх, то знов без сло­ва, без мо­ви гла­ди­ла по го­лів­ці; то знов по­си­ла­ла ближ­че пі­ти по­лю­бу­ва­ти­ся тим чи тим; то знов по­ка­зу­ва­ла їм те або дру­ге.

- Мамо,- ка­же стар­ший син,- хо­дім до­до­му!

І всі ді­ти по­чали про­ха­ти­ся: «Ма­мо, хо­дім-бо до­до­му!»

Галя тільки міц­ніш та міц­ніш при­ку­шу­ва­ла свої пу­чеч­ки ма­ленькії.

- Додому? До­до­му? - пе­ре­пи­та­ла ма­ти.- Вже до­до­му хоче­те? Чи не по­гу­ля­ли б ви ще по яр­мар­ку, мої го­луб'ятка? Чо­го ж се так хут­ко до­до­му, мої ко­ха­ні? Та ви ще усього яр­ма­рку не ба­чи­ли!..

- Дарма, ма­мо, ми до­до­му хо­че­мо вже,- ка­жуть в один го­лос си­ни.

- Додому? То хо­дім до­до­му, пташ­ки мої! - ви­мо­ви­ла вдо­ва і лед­ве що ви­мо­ви­ла,- то до­до­му хо­дім­те, мої ді­точ­ки!.. Га­лоч­ко, по­дай ме­ні ру­чеч­ку. Мо­же, по­нес­ти те­бе, до­чеч­ко?

Галя прос­тяг­ну­ла ру­ченьки до ма­ми,