Казки - Марко Вовчок

- зни­ка­ють пта­хи усі, ши­ро­ке та гли­бо­ке мо­ре ко­ли­сає й пле­ще у бе­ре­ги, на бе­ре­зі си­дить ту­рок у чер­во­ній чал­мі, дер­жа­чись за кинд­жал, див­ля­чись на най­ми­та смі­ли­ми й по­важ­ни­ми очи­ма і на­че об чімсь пи­та­ючи, у да­ле­кос­ті ки­ва­ючи… Скільки-то вже ра­зів йо­му сни­ло­ся, що зні­ма йо­го щось у воз­ду­хи з пти­ця­ми, що па­дає він і роз­би­вається! Скільки-то ра­зів у сні він пла­вав по го­лу­бо­му мо­рю й то­нув у гли­бі!

Зима до­хо­ди­ла кін­ця, та хо­ло­ди ще сильнії крі­пи­ли, і бра­ти з Га­лею си­ді­ли на пе­чі, під­жав­ши но­ги. Ти­хо бу­ло уве­­че­рі, ко­ли вчу­ла­ся сту­па чи­ясь і щось ми­го­ну­ло ми­мо ві­кон­ця.

- Мама! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Ні, се не ма­ма,- од­ка­за­ли бра­ти.

- О! - ше­пот­ну­ла Га­ля; оче­нят­ка в неї при­більши­ли­ся, а бро­­ве­нят­ка ви­ще зня­ли­ся.

- Не бій­ся, Га­лю,- про­мо­вив мен­ший брат, і усі во­ни ви­глядали з пе­чі, ви­тяг­нув­ши шиї.

Отже від­чи­ни­ла­ся хат­ка - і стар­ший брат ус­ту­пив.

Госпо­ди сві­те! Який ви­гук [во­ни зня­ли], по­ба­чив­ши йо­го! Як же до йо­го ки­ну­ли­ся! Як же за йо­го вхо­пи­ли­ся! Як же не зна­ли, що ка­за­ти й про що спи­та­ти! Пруд­кі нес­по­ді­ва­ні ра­дощі та­кеньки усіх об­хо­пи­ли, що у го­ло­ві зак­ру­ти­ло­ся, у очах усе ок­ру­ги за­хо­ди­ло й за­тан­цю­ва­ло - усі обс­ту­пи­ли, ухо­пи­ли стар­шо­го бра­та і більш чу­ли, що він ту­тоньки, ніж йо­го на ві­чі ба­чи­ли, то й не вжах­ну­ло ні­ко­го їх ураз, що стар­ший брат смертно блі­дий, що во­лос­ся в йо­го попута­не­ та по­пат­ла­не, що ко­мір у со­роч­ці под­ра­ний, на­че хто ух­ва­тив си­ло­міць і пор­вав, що об­лич­чя у стар­шо­го бра­та якесь іс­ка­же­не і що він не про­мо­вить сло­ва, обій­ма­ючись з ни­ми усі­ма - тільки важ­ко ди­хає. І Га­ля пер­ша пок­рик­ну­ла:

- О, який же став ти бі­лий! А який же став ти най­мит! Та­кий са­мий, як ко­лись, я ба­чи­ла, по до­ро­зі за ха­зяй­ськи­ми во­ла­ми йшов, та­кий са­мі­сінький!

І Га­ля своїми жи­веньки­ми оче­нят­ка­ми у їх пи­та­ла­ся: чи її прав­да?

Правда, прав­да! Зро­бивсь стар­ший брат бі­лий як крей­да і справж­ній най­мит… Та чо­го ж се ко­мір ро­зір­ва­ний, чо­го ж се во­лос­ся пок­лоч­че­не? Чо­го ж се об­лич­чя так по­ка­зи­ло­ся? Чо­му се ди­хає він тяж­ко та важ­ко так?

Прудкі ра­до­щі пруд­ко десь по­ді­ли­ся,- усі очі впи­ли­ся у стар­шо­го бра­та, усі ди­ви­ли­ся на йо­го пильно й нес­по­кій­но і те­пер вже ба­чи­ли йо­го доб­ре.

- Сідай, сі­дай, бра­ти­ку, сі­дай, лю­бий! Ти вто­мив­ся, коха­ний,- ще­бе­та­ла Га­ля, при­хи­ля­ючи ти­хе­сенько стар­шо­го бра­та за ру­ку, а бла­гі оче­ня­та у три­во­зі пе­ре­пи­ту­ва­ли усіх, що та­ке не га­разд або що та­ке зро­би­ти? як за­по­біг­ти?

Старший брат сів на лав­ці, а усі ін­ші у ря­до­чок ко­ло йо­го. Га­ля ко­ло йо­го ста­ла та, див­ля­чись та тур­бу­ючись і за­бу­ла, яко­во тим бо­сим ма­лим ніж­кам хо­лод­ненько сто­яти.

Старший брат усе-та­ки мов­чав і ди­вивсь у зем­лю. А се­редній брат йо­го пос­пи­тав:

- Як се ти до нас прий­шов, бра­те?

- Хазяїн ме­не прог­нав,- од­ка­зав стар­ший брат.

Довгенько ніх­то ні­чо­го не про­мов­ляв.

Га­ля схо­ва­ла ли­ченько до стар­шо­го бра­та у ко­лі­на.

- Він те­бе бив, ма­буть? - пос­пи­тав знов се­ред­ній.

- Він ме­не дав­но бив, з пер­шо­го дня,- од­ка­зав стар­ший.

- Чо­му ж ти не втік від йо­го, чо­му йо­го за­раз-та­ки не ки­нув, бра­те? - з опа­лом та пруд­ко про­мо­вив са­мий мен­ший.

- Було б то­бі втек­ти,- лед­ве чут­но ще­бе­та­ла Га­ля, не зні­ма­ючи го­лів­ки з бра­то­вих ко­лін.- Бу­ло б то­бі до нас за­раз при­біг­ти. Лю­бий, лю­бенький, лю­бе­сеч­кий бра­ти­ку!

- Я хо­тів ще пе­ре­тер­пі­ти, хо­тів ще слу­жи­ти,- од­ка­зав ста­р­ший.

Такого, та­ко­го бу­ли при­би­ра­ли­ся, як зо­ба­чаться, розказа­ти­ стар­шо­му бра­то­ві про те, як во­ни усі теж пі­дуть у най­ми­ти, слу­жи­ти та за­роб­ля­ти, про те, які в їх тут бу­ли холо­ди та мо­ро­зи і як се­ред­ній брат тро­хи по­жа­ру не за­па­лив, узяв­ши­ся в пе­чі роз­па­лю­ва­ти, та, не слу­ха­ючи Га­лю, на­клавши пов­ну ніч дров, і про те, яка Га­ля гос­по­ди­ня вже ста­ла й як ва­ри­ла їм са­ма кар­топ­лю, і про те, як Га­ля одно­го ра­зу пе­ре­ля­ка­лась на­ві­ки, приз­нав­ши ста­ру гру­шу ко­ло хат­ки за ка­ву… Та­ко­го, та­ко­го хо­ті­ли роз­пи­та­ти­ся в йо­го, як він щод­ня жив, що ба­чив і що чув там, у міс­ті де такень­ки люд­но й гуч­но зав­сі­ди… Та те­пер­ки не при­хо­ди­ло ніко­му на дум­ку ані роз­ка­зу­ва­ти, ані роз­пи­ту­ва­ти­: си­ді­ли усі мовч­ки та ти­хо, і усі ди­ви­лись, як стар­ший брат, у зем­лю. Га­ля не раз, не дві­чі під­но­си­ла го­лі­воч­ку з бра­то­вих ко­лін, не дві­чі, не три­чі і ру­чеч­ки уго­ру прос­тя­га­ла, по­ки не опи­нилась у йо­го са­ма на ко­лі­нах, не об­ня­ла йо­го за шию та не при­ту­ли­ла­ся ли­ченьком до йо­го пле­ча. То­ді й Га­ля втих­ла, тільки ча­соч­ком ти­хенько міц­ніш при­гор­та­ли до се­бе ста­р­­шо­го бра­та ніж­нії ру­че­нят­ка.

Так во­ни си­дя­чи діж­да­ли­ся неньки.

Ненька зля­ка­ла­ся, зо­ба­чив­ши стар­шо­го си­на, вхо­пи­ла йо­­го й, ці­лу­ючи, при­тяг­ну­ла до ві­кон­ця й у жа­ху ог­ля­да­ла йо­го і в жа­ху пи­та­ла:

- Що та­ке ста­ло­ся? Що то­бі, ди­ти­но моя? Що? Ко­ли? Як?

- Мене ха­зяїн виг­нав, ма­мо,- од­ка­зав стар­ший син.

Більш во­на не пи­та­ла вже ні­чо­го, тільки по­ди­ви­лась на йо­го дов­ше та міц­ніш йо­го об­ня­ла та зап­ла­ка­ла.

- Не плач, ма­мо,- ка­же стар­ший син.- Як знай­деться ха­зя­їн де, ви­шу­кається яка служ­ба, я знов слу­жи­ти пі­ду.

- Ох, ди­ти­но моя! Ди­ти­но моя! - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че сер­це в неї роз­ри­ва­ли.

Потім во­на знов йо­го при­тяг­ну­ла до се­бе, до вік­на, знов на йо­го ди­ви­ла­ся… По­тім від йо­го од­хит­ну­ла­ся, одірвала­ся­, за­то­пи­ла у пе­чі, пос­та­но­ви­ла ве­че­рю ва­ри­ти і знов до йо­го при­су­ну­ла­ся. Во­на роз­че­са­ла спат­ла­не во­лос­ся, да­ла бі­лу со­ро­чеч­ку, да­ла во­ди­ці вми­ти­ся, і ко­ли вже він си­дів вми­тий, роз­че­са­ний і в бі­лій со­роч­ці, во­на знов-та­ки на йо­го ди­ви­ла­ся - і усі ди­ви­ли­ся на йо­го. І во­на й усі ба­чи­ли, як він прив'яв і не той став, що ко­лись був.

От і ве­че­ронька на сто­лі - усі сі­ли ве­че­ря­ти й усі приміча­ли­, як він пот­ро­ху їсть те­пер­ки - й усім не сма­чи­ла якось ве­черя. Ма­ти очей з йо­го не мо­же звес­ти, бра­ти й Га­ля теж на йо­го пог­ля­да­ють.

Смутно, страх як смут­но бу­ло, а ра­зом до то­го якось мов­би знай­шов­ся скарб, що йо­го бу­ло тре­ба, що був він доро­гий,- і хоч сму­ток кру­шить, а та­ки скарб ту­тонька, маємо йо­го. Здається, та­ке усі очі про­мов­ля­ли, див­ля­чись на ста­р­шо­го бра­та,- і з та­кою дум­кою спа­ти по­ля­га­ли.

У хат­ці тем­но