Казки - Марко Вовчок

й ти­хо; в ві­ко­неч­ко скрять дві пло­ме­нис­ті зі­роч­ки іск­ряс­ті з не­ба го­лу­бо­го, і бі­лий сніг лис­нить; у ха­т­ці ду­же ти­хо й тем­но. І чує стар­ший брат, що хтось не­чу­тно до йо­го пі­дій­шов і над ним схи­ливсь; він піз­нав ру­ку, що до­торк­ну­лась до йо­го пле­ча, й ше­піт ро­зіб­рав.

Мати схи­ли­ла­ся і ма­ти пи­та­ла­ся:

- Дитя моє,- пи­та­ла во­на,- чи ба­га­то там тер­пів?

- Еге,- од­ка­зав він теж по­шеп­том.

Дов­генько ні­чо­го не чу­т­но, мов усе змер­ло.

- Мамо! Ма­мо! - ше­по­че Га­ля, та ніх­то Галі не чу­є: так уже ти­хенько ше­по­че во­на.- Ма­мо! Ма­мо! - ше­по­че во­на усе тихш та тихш та й змов­кає.

- Ох, моє ди­тя ко­ха­не! - знов, чут­но, ма­ти ше­по­че.- Ти моє без­щас­не ди­тя!

І знов усе на­че змер­ло - ти­хо.

- Мамо! Ма­мо! - знов ше­по­че Га­ля, і знов Га­лі ніх­то не чує: і не ба­чить ніх­то доб­ро­го жур­ли­во­го ли­ченька.

- Чи в те­бе не бо­лить де, си­ноч­ку? Ска­жи ме­ні, сер­денько моє! - пи­та ще ма­ти.

- Ні, ма­мо, в ме­не ні­що те­пер не бо­лить, а як ха­зяїн вишу­кається, я знов слу­жи­ти­му. Ти, ма­мо, по­шу­кай ме­ні служ­би,- про­сить стар­ший син.

- Душе ти моя, сер­це ти моє! - чується унят­но, й на­чеб сло­ва ті з са­мої ду­ші, з са­мо­го сер­ця ви­шар­па­ні, з бо­лю­чо­го сер­ця й з бо­лю­чої ду­ші та й ос­тат­ні вже сло­ва.

Усе знов ти­хо й тем­но. Дар­ма Га­ля нас­то­ро­жає уш­ко і дов­го-дов­го-дов­генько слу­ха й прис­лу­ха - усе ти­хо й тем­но - й, прис­лу­ха­ючи, Га­ля са­ма зіт­хає.

 

 

II

 

 

Знов по­ча­ли жи­ти та по­жи­ва­ти з стар­шим бра­том уку­пі, та при­мі­ча­ли, що стар­ший брат вже не той став, що ко­лись пер­ше був. Був він зро­ду по­важ­ній од усіх їх, пох­му­рій - те­пер став ще по­важ­ні­ший, ще пох­мур­ні­ший. Кілька раз пи­тавсь він неньки, чи не­ма де йо­му служ­би, кілька раз і сам хо­див шу­ка­ти й пи­та­ти по міс­ті, й усі ду­же бо­яли­ся, що знов він пі­де від їх, та ха­зяїна усе-та­ки не знай­шло­ся, і по­троху ми­нувсь той страх і жах.

Дожили во­ни зи­му до кін­ця й пер­шу ве­сін­ню теп­ли­ню стрі­ли з ве­ли­кою ра­діс­тю усі. Хат­ка спус­ті­ла на ці­лі дні, і як тільки очи­ма сяг­ну­ти ши­ро­кої лу­ки, усю­ди очі ба­чи­ли удо­ви­них ді­тей, що гра­ли­ся та бі­га­ли, та ті­ши­ли­ся тамеч­ки.

Настало ве­ли­ке свя­то… 1 Вдос­ві­та у Києві задз­во­ни­ли у дзво­ни, і на­род зас­ну­вав ту­дою й сю­дою по всіх ули­цях і про­улоч­ках.

Удовині ді­ти дав­но вже чу­ли про те, що бу­де ве­ли­ке свя­то, і чо­гось,- са­мі во­ни не зна­ли чо­го,- до­жи­да­ли со­бі від сього свя­та. Зір­ва­ли­ся во­ни то­го дня до зо­рі сві­то­вої і по­бігли усі, го­ня­чи до Дніп­ра вми­ва­ти­ся. Чис­тенько вмивши­ся, во­ни жва­венько по­вер­ну­ли­ся до неньки і ста­ли про­ти неї на­че у пол­ку про­ти гетьма­на, до­жи­да­ючи, що їх вбе­ре, і їй же бо­гу моєму, ви­бор­ні се дев'ять хлоп­ців сто­яло: чор­ноброві, ку­че­ря­ві, об­лич­чя, як то розс­віт, па­ла­ють, очі, як зо­рі, ся­ють, і ви­бор­на се бу­ла сест­рич­ка Га­ля, хоч у пло­хе­нькій та ви­ши­ва­ній со­ро­чеч­ці, хоч у ла­та­ній, та у си­ній юпоч­ці, хоч у ви­но­ше­ній, та у чер­во­ній стрі­чеч­ці - бо­сії ні­жеч­ки тільки, ди­ви, за­тан­цю­ють, а віч­ки то вже й танцю­ють, а го­лів­ка так-то шви­денько вже по­вер­та­ла­ся до то­го й до то­го, до усіх, що ось-ось тем­ні ку­че­рі виб'ються з-під чер­во­ної стріч­ки. Га­ля сміється й по­гу­кує на бра­тів, і бра­ти теж смі­ються до неї - най­більше мен­ший бра­тик, і са­ма удо­ва всмі­хається.

Перш усього поб­ра­ли­ся во­ни до церк­ви. І ве­се­ленько бу­ло йти шви­денько по до­ро­зі, ди­ви­ти­ся й по бо­ках, і упе­ред. З-за гір, з ок­ру­ги, з-за тем­них со­сен, з-за ку­че­ря­вих ду­бів про­би­ва­ли­ся ро­же­ві про­ме­ні усе пло­ме­нис­тіш та чер­во­ніш; ро­ся­на лу­ка усе да­лі та да­лі ви­рі­зу­ва­ла­ся при розс­ві­ті; Дні­про си­ній шу­мів, і лег­кий ту­ма­нець ка­чавсь по­над ним. Чу­т­­но, як змодцна б'ють у дзво­ни у міс­ті, й вид­но, на­че ко­машня, куп­ки лю­дей по ули­цях.

Вони прий­шли до ма­ленької цер­ков­ці, до ста­ренької, що сто­яла збо­чив­ши­ся ко­ло міської бра­ми. На цвин­та­рі рос­ли ви­со­кі де­ре­ва, клен да бе­ре­за - з-за них тільки ви­дать бу­ло хрест по­хи­лий на­бік, та там­ки, де всох клен один, крізь су­хі ві­ти вба­ча­ло­ся цер­ков­не ві­ко­неч­ко, узеньке й дов­геньке, і час­тин­ки си­вої, мшис­тої стін­ки. Во­ни прой­шли по­уз дере­вами до рун­дуч­ка, що ша­тавсь і по­да­вавсь під но­гою, і всту­­пи­ли у цер­ков­цю.

Темна ста­ра цер­ков­ка. Уся во­на на­че скор­чи­ла­ся від ста­рості. Ли­ки ікон­ні якось страх як смут­ненько ди­ви­ли­ся з стін - древ­ні, стем­ні­лі, по­мерк­лі ли­ки,- то­ненькі вос­ко­ві сві­­чеч­ки жов­тенькі па­ла­ли якимсь по­лум'ям про­пас­ним; кілька ста­реньких жі­нок мо­ли­лося на ко­лін­цях,- усі во­ни зав'яза­ні чор­ни­ми хуст­ка­ми, усі з ма­леньки­ми голівочка­ми,­ з змор­ще­ни­ми об­лич­чя­ми. Якась мо­ло­да став­на дівчи­на зап­ла­ка­ная сто­яла, при­хи­ли­вш­ися до стін­ки, пильнень­ко див­ля­чись на сві­чеч­ку, що жар­ко па­ла­ла, та, ма­буть, чу­ючи своє ли­шенько та ду­ма­ючи про свою бі­доньку; піп, бі­лий як мо­ло­ко, унят­но щось чи­тав та унят­ненько зіт­хав - усе якось бу­ло скор­бот­ненько й ти­хенько, смир­ненько. Ста­р­ший брат за­ду­мав­ся, дру­гі бра­ти вга­му­ва­ли­ся, і Га­ля втих­ла, а ма­ти, як увій­шов­ши, впа­ла на ко­лін­ця, так увесь час і зос­та­ла­ся мо­ля­чи­ся. Діт­ки по­ди­ви­ли­ся на неї, згляну­лися із со­бою та й теж щи­ро по­ча­ли со­бі мо­ли­ти­ся, на­че об чімсь бла­га­ючи, тільки са­мі во­ни не зна­ли, об чім. Серде­нятко якось вха­ло­ся, 2 мис­лоньки не зби­ра­ли­ся до­ку­пи, во­ни ні про що не про­си­ли, а жа­да­ли во­ни - як вже жа­да­ли! - жа­дали со­бі сві­ту та ве­се­ленької ра­дос­ті, та ле­генької вті­хи.

От вже по служ­бі й вий­шли во­ни з цер­ков­ці знов на світ бо­жий. Со­неч­ко вже зій­шло й скра­ло ро­су з тра­ви­ці й з де­рева і за­би­ра­ло­ся в усі ку­точ­ки й за­да­ва­ло у ли­це зо­ло­тим своїм про­ме­нем, аж зам­ру­жу­ва­ло очі. Удова зітх­ну­ла, не­мов поки­да­ючи яку важ­ну дум­ку, й гля­ну­ла на ді­ток, а у ді­ток сер­де­нят­ка знов заг­ра­ли­ся й знов охо­пи­ла їх на­дія на щось хо­ро­ше.

Дві ста­ренькії жін­ки си­ді­ли, од­по­чи­ва­ли на цер­ков­но­му рун­дуч­ку, і слов­це «ярма­рок» по­па­ло в уха ді­тям, во­ни при­пинилися.

- Чудовий яр­ма­рок сьогод­ні! - ка­за­ла ста­ренька й непри­часно ди­ви­ла­ся про­ти се­бе уда­ли­ну.

- Еге ж, еге! - од­ка­за­ла дру­га, каш­ля­ючи,- лю­ди вирою­ються ще зве­чо­ра ту­дою.

Дітки ізг­ля­ну­ли­ся й всміх­ну­ли­ся, на­че го­во­ря­чи: от во­но й є! Не