Казки - Марко Вовчок

бі­лим сні­гом. Бі­лий сніг то виб­лис­кує, то виб­лиск тра­тить,- се мі­сяць по­ри­на в обо­ло­ках. Що отсе бу­де на­да­лі: чи заб­лис­ко­тить бі­лий сніг ще луч­че та за­сяє мі­сяць з зо­ря­ми, а чи по­ва­лить сві­жий сніг, хур­то­ви­на заг­рає, заб'є ві­ко­неч­ко по­ко­ся­не, за­не­се сте­жеч­ку, за­ба­рить ма­тір? І що ма­ти при­не­се їм?

От по сні­гу ри­пить пруд­кая, сла­бая, не­пев­ная сту­па, две­рі у хат­ку від­чи­ня­ються - ма­ти прий­шла. Во­на прий­шла по­му­че­на, ду­же змерз­ла,- що во­на при­нес­ла? При­нес­ла хлі­ба, кар­топ­лі, а ко­ли ще трош­ки пшо­на на ку­ліш, так вже й хва­литься за­раз ді­тям, що «от, ді­точ­ки, ми со­бі зва­ри­мо ку­ліш»,- і усі до­жи­да­ють ку­ле­шу, а Га­ля то вже зав­ча­су си­ді­ти­ме з лож­кою у ру­ці та по­гу­ку­ва­ти­ме «ма­мо!», і по­гу­кує та­кеньки Га­ля, на­че во­на са­ма од­на має од­ва­гу пос­пи­та­ти про те, про що усі пік­лу­ють, і до­дає усім си­ли тер­пе­ли­вій до­жи­да­ти. Піс­ля кож­но­го огу­ка во­на при­гор­тається до мен­шо­го бра­та, не­мов го­во­ря­чи: яко­ва твоя Га­ля? А брат мен­ший гла­дить її по го­лів­ці і дає на­до­гад, що слав­на Га­ля.

Запалена піч роз­го­ряється й трі­щить, чер­во­не по­лум'я грає на ві­ко­неч­ку, з піч­них роз­ко­ли­нок ви­хо­дять струм­ки ди­му - ха­тин­ка ра­зом і світ­лом-огнем пос­ві­щається, і ди­мом спов­няється, яс­но вид­но по­му­че­ну ста­ру, що пораєть­ся ко­ло пе­чі, та не мож­на розг­ля­ді­ти по об­лич­чю, які со­бі дум­ки має, який вид - то здається, що во­на всмі­хається і дбай­ли­во пос­пі­шається та кло­по­четься, то знов здається, що ду­шить її якась ту­га і чо­гось бо­яз­ко їй, і що від тієї душ­ної ту­ги так во­на ме­ту­шиться ко­ло пе­чі, що не від ди­му в неї і сльоза бі­жить.

Діждалися - ве­че­ря го­то­ва. Га­ля сміється, і усі ве­че­ря­ють і спа­ти ля­га­ють. Огонь у пе­чі пот­ро­ху по­га­сає, на­че сам по­чина дрі­ма­ти, гас­не зов­сім - у хат­ці тем­ні­сінько, й усі заси­пають.

Ранішній хо­лод не хо­че ні­як да­ти пос­па­ти, прой­ма і та­ки хо­че по­бу­ди­ти й та­ки по­бу­дить. Вже ма­ти у пе­чі за­па­ли­ла - дро­ва знов трі­щать, по­лум'я ши­ба, і дим­но у хат­ці; в вікон­це сві­тить яс­не со­неч­ко, і бли­щить сніг бі­ленький. От і сні­дан­ня їм го­то­ве, й ма­ти пос­пі­шається йти на по­ден­щи­ну, і при­ка­зує їм бу­ти ро­зум­ни­ка­ми, й іде со­бі.

У не­ді­лю, в уся­ке свя­то їм кра­ще бу­ло: ма­ти не хо­ди­ла на ро­бо­ту, мож­на бу­ло вліз­ти у її ла­та­ні чо­бо­ти, за­гор­ну­тись у її пра­хо­веньку ко­жу­ша­ноч­ку і хоч труд­но, а усе­та­ки мож­на бу­ло по­гу­ля­ти ко­ло хат­ки - і во­ни всі гу­ля­ли по чер­зі, на­віть Га­ля, що са­ма уся бу­ла, мо­же, не зав­більшки чо­бо­та. По­то­му ма­ти їм каз­ки уся­кі роз­ка­зу­ва­ла й уся­кі бувальщи­ни. І що ж за та­кі слав­ні ча­сом каз­ки, що то за сміш­ні та­кі! І ду­же б ба­га­то во­ни смі­яли­ся й ті­ши­ли­ся, ко­ли б їм не мі­ша­ло неньчи­не об­лич­чя - та­ке об­лич­чя по­му­че­не та посму­чене, дар­ма що во­на не прис­кар­жує ні­чо­го й са­ма з ни­ми ра­зом всмі­хається на усе сміш­не та по­тіш­не у каз­ці.

Одного ра­зу ма­ти прий­шла до­до­му і, вхо­дя­чи, пок­ли­ка­ла стар­шо­го си­на.

- Що, ма­мо? - од­ка­зав стар­ший син і ско­чив з пе­чі на­зустріч їй.

- Що? Що? Що? - пок­рик­ну­ли дру­гі всі й по­си­па­ли­ся з пе­чі, як дос­тиг­лі груш­ки, а Га­ля прос­тя­га­ла ру­че­ня­та до мен­шого бра­та й гу­ка­ла вже:

- Куліш! Пшо­ня­ний ку­ліш!

- Ні,- од­ка­зу­ва­ли бра­ти, куп­ча­чись, товп­ля­чи­ся ці­ка­ві ко­ло неньки.

- Ні! Пож­діть, пож­діть, мої го­луб'ята,- про­мов­ля­ла ма­ти, ски­да­ючи з се­бе оде­жин­ку, прит­ру­ше­ну сні­гом, та лед­ве ди­ха­ючи від уто­ми.

- Бублики! - гук­ну­ла Га­ля тро­хи нес­пев­на й на­че ля­ка­ю­чися.

- О! О! О! - по­чу­ло­ся по­між бра­тів, і що то у кож­но­му то­му «о!» бу­ло ди­ва та ра­до­щів!

- Бублики ж! - гук­ну­ла Га­ля вже смі­ло і в до­ло­неч­ки за­плескала.

- Галю! Га­лю! Пос­лу­хай-бо,- про­мо­вив мен­ший брат,- слу­хай-бо, ма­ма при­нес­ла чо­бо­ти!

- О, чо­бо­ти! - ви­гук­ну­ла Га­ля, на­че за­нес­ла­ся вже у са­ме не­­бо го­лу­бе, та й зче­пи­ла ру­чеч­ки…

Еге ж, се та­ки й бу­ли чо­бо­ти. Ста­рі, при­но­ше­ні, ма­ленькі чо­бо­ти з ве­ли­ки­ми лат­ка­ми на обох. Сві­те мій! Як же ті чо­боти з рук до рук пе­ре­да­ва­ли­ся! Чо­бо­ти розг­ля­да­ли, чо­бітьми лю­бу­ва­ли, а Га­ля то лед­ве що не ви­ці­лу­ва­ла чо­біт, во­на вже й ус­тоньки ця­поч­кою скла­ла, та зас­мі­яла­ся, й не ба­ря­чись хви­ли­ноньки, по­жа­да­ла со­бі у чо­бо­ти вбра­ти­ся і про­тяг­ну­ла за­раз го­лі­сінькі ні­жеч­ки обид­ві й на усіх диви­лася ра­діс­но та жа­ліб­ненько та­кеньки, що у мет її вбра­ли у чо­бо­ти й пос­та­но­ви­ли се­ред ха­ти, не­мов гар­не ма­лю­ван­ня, тільки ще зро­ду-ві­ку, ма­буть, не бу­ло ма­лю­ван­ня з та­ким ли­ченьком смі­ючим, з та­ки­ми очи­ма тан­цю­ючи­ми.

Брати ди­ву­ва­ли, яка-то Га­ля гар­на у чо­бо­тях, і ма­ти хва­лила теж. На­то­мив­шись вже сто­яти, Га­ля сі­ла, та чо­біт не зня­ла і зас­ну­ла у чо­бо­тях, при­би­ра­ючись на дру­гий день ра­но-ра­но-ра­но-ра­не­сенько йти далеко-далеко-далеко-да­леченько гу­ля­ти. Піш­ла б во­на гу­ля­ти то­го-та­ки са­мо­го ве­чора, ко­ли б не той вовк не­вір­ний з лі­су, а ще гірш турбу­вав її той ка­ва на­віс­ний, що не знає во­на на­віть, де він і си­дить у сві­ті,- чи у лі­сі, чи під го­рою на лу­ці, чи у Дніп­рі у нур­ті - не зна­ла, бач­те, з яко­го бо­ку йо­го сте­рег­ти­ся й звід­ки йо­го бе­рег­ти­ся, а мо­же, вис­ко­чить він і схо­пить її не­сподівано-негадано.

З сон­ної Га­лі ти­хенько мен­ший брат зняв чо­бо­ти, і усі то­ді по чер­зі по­ча­ли їх при­мі­ря­ти, і кож­ний ка­зав, що йо­му чо­бо­ти як­раз, на­че влип­ли, хоч доб­ре во­ни при­го­ди­ли­ся тільки стар­шо­му бра­ту, йо­му ма­ти й при­нес­ла ті чо­бо­ти, і при­нес­ла йо­му для то­го, що завт­ра хо­че йо­го заб­ра­ти із со­бою у міс­то і від­да­ти ха­зяїну в най­ми­ти.

До ха­зяїна! За най­ми­та! Усі очі на йо­го обер­ну­ли­ся, усі се­р­де­нят­ка ізд­риг­ну­ли­ся; хто ди­вує, а хто зас­му­тивсь; ко­го по­ру­ши­ла на­дія на щось див­неє та чуд­неє, а ко­го то жах за­то­мив, що теє скоїться; той у дум­ці вже вип­ро­вод­жав йо­го, дру­гий знов уже при­би­равсь йо­го стрі­ча­ти та по­чу­ти не чу­то­го зро­ду; ін­ший за­мис­ливсь, як то во­ни са­мі без йо­го жи­ти­муть… Ма­ти смут­ненька та три­вож­ненька… А стар­ший син од­ка­зав спо­кій­ненько на сю віс­тоньку:

- Добре, ма­мо.

- Як бу­деш доб­ре слу­жи­ти, моя ди­ти­но, зас­лу­жиш со­бі лас­ку, вис­лу­жиш зап­ла­ту,- ка­же ма­ти.- Дасть бог мило­се­р­дний, то по­тім со­бі й ко­жу­шок спра­виш… Доб­ре, синоч­ку?

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав їй зно­ву син.

- Хазяїн твій, здається, чо­ло­вік хо­ро­ший бу­де, а як що там і ви­па­де то­бі у служ­бі… як там ли­хо-го­ро, то ти прий­май за доб­ре… Ко­ха­ний, ти пе­ре­тер­пи… Доб­ре,