Казки - Марко Вовчок

та га­да­ли про стар­шо­го бра­та і над усе у сві­ті жа­да­ли із ним по­ба­чи­ти­ся, і Га­ля та­ко­во вже час­тенько ка­за­ла: «Хоч би од­ним оч­ком пог­ля­ну­ти на йо­го», що вже те­пер тільки во­на на­ми­не «хоч од­ним оч­ком», усі зна­ли, на що «одно оч­ко» хо­че гля­ну­ти, й зіт­ха­ли.

А тим ча­сом ха­зяїни на стар­шо­го бра­та ди­ви­ли­ся за тим тільки, щоб ба­чи­ти, чи справ­ний він, чи не пус­тує, і жодно­го йо­му сло­веч­ка не про­мо­ви­ли, оп­річ яко­го при­ка­зу, гро­зь­би та лай­ки. І на пла­цу, ко­ло кри­ни­ці, де він хо­див що­ра­нок і що­ве­чір во­ди бра­ти і де схо­ди­лось ба­га­то лю­дей, рід­ко хто вва­жав на по­важ­но­го ти­хо­го хлоп­чи­ка, що він що день, то ро­бивсь пох­му­рій та по­ну­рій, у ла­та­ній со­рочечці, у пра­хо­венькій свит­ці, не на йо­го по­ши­тій, у ста­ренькій шап­ці, ко­то­рий тер­пе­ли­во сто­яв на мо­ро­зі пекучо­му­, до­жи­­дав чер­ги со­бі во­ди за­черп­ну­ти - ніх­то до йо­го не ози­вавсь.

Перша ро­бо­та бу­ла йо­му у ха­зяїна во­ду но­си­ти з кри­ниці. Вдос­ві­та йо­го сла­ли до тієї кри­ни­ці да­ле­кої під го­рою на пла­цу, ко­ли ще усе міс­то буч­не сто­яло у си­вій ім­лі, лю­ди не уяв­ля­ли­ся, ди­мо­чок не зви­вавсь і ко­ли ще бу­ло ко­ло кри­ни­ці пус­то - ча­сом хі­ба стрі­ча­ла­ся яка-та­ка най­мич­ка гір­ка або дві, та і се ду­же рід­ко. Йо­го ві­дер­це пер­ше проби­ва лід у кри­ни­ці, що уно­чі за­мер­за, і та­щив він спов­не­ні від­ра під го­ру. При­та­щив­ши два від­ра, кот­рі ха­зяй­ка у той-та­ки час розп­лес­ка на вми­ван­няч­ко, на своє чор­ноб­ри­ве ли­ченько, на бі­лі руч­ки та знов ту­ди й сю­ди по ха­зяй­ст­ву,- він оп'ять ішов по во­ду. Си­за ім­ла рід­ша­ла, ди­мо­чок де-не-де вже зви­вав­ся, вже лю­ди по­па­да­ли­ся і ко­ло кри­ни­ці; вже тов­пи­ло­ся, куп­чи­ло­ся ба­га­то на­ро­ду - тре­ба до­жи­да­ти чер­ги. Він сто­яв та ди­вивсь, як шпар­ко дбай­ли­ві го­ро­дя­ноч­ки пос­пі­ша­ли, зас­пав­ши, і го­ни­ли од­на од­ну до кри­ни­ці й від кри­ни­ці; як іш­ли най­мич­ки, під'їзди­ли й від'їзди­ли боч­ки. Си­за ім­ла зни­ка­ла; зі­хо­ди­ло со­неч­ко й ся­яло яки­ми ж то блис­ку­чи­ми, хо­лод­ни­ми, нед­руж­ни­ми ран­ка­ми; по­вер­та­всь він з пов­ни­ми від­ра­ми до ха­зяїв. Тут йо­му тре­ба бу­ло двір про­мі­та­ти, но­си­ти дро­ва з сі­ней до ха­ти, по­біг­ти до су­­сі­ди вве­че­рі спи­та­ти, ко­ли бу­де му­че­ни­ка Лав­рен­тія - у се­ре­ду чи у чет­вер, бо ха­зяй­ка при­би­ра­ла­ся на іме­ни­ни до Лав­рен­тія-шев­ця; або по­біг­ти до су­сі­ди Ме­ла­сі по­зи­чи­ти тро­хи дріжд­жів, бо ха­зяй­ка за­хо­ди­ла­ся ста­ви­ти пи­ро­ги; або по­біг­ти на торг ку­пить за ша­га го­лок, ко­ли ха­зяй­ка зло­ми­ла гол­ку - і ба­гацько по­бі­га­шок і по­шар­пу­шок тре­ба йо­му бу­ло спо­жи­ти. Та ха­зяй­ці мож­на бу­ло вго­ди­ти - бу­ла ха­зяй­ка ве­се­ла, нед­ба­ла мо­ло­ди­ця, що як во­на не ха­зяй­ну­ва­ла, так си­дя­чи ко­ло окон­ця, ши­ла та ви­ши­ва­ла, та прис­пі­ву­ва­ла і пог­ля­да­ла з вік­на на про­хо­жих лю­дей та на се­бе у дзер­кальце, що умис­не й ви­сі­ло тут про­ти неї на цвят­ні.

А ха­зяїну не мож­на бу­ло вго­ди­ти. Ха­зяїн був за­дир­ли­вий і ве­ред­ли­вий чо­ло­вік, а до то­го ще ок­рут­ний чо­ло­вік. Жін­ку свою він ду­же лю­бив, а тільки уран­ці він очі розкис­лить, то вже й по­чав за­чі­па­ти та за­ди­ра­ти її, і до­ти не від­чепиться, по­ки аж жін­ка не зап­ла­че або хоч за­хо­диться на плач - то­ді він і до­вольний, ска­же їй, що во­на йо­му ми­ліш над усе у сві­ті й по­жа­лує її, і обі­цяє ку­пи­ти якусь там вит­ребеньку но­ву. А що вже най­ми­та ма­ленько­го, то він пої­дав не­ми­лос­ти­во. Тільки б зо­ба­чив йо­го, бу­ло за що приг­ро­зи­ти й прик­рик­ну­ти, бу­ло за що й штовх­нуть. Хло­пець зро­ду не од­ка­зав йо­му сло­ва гір­ко­го, та ні­ко­ли теж не ви­го­во­рю­вавсь і не по­ви­нив­ся - усе хлоп­чик прий­мав мовч­ки. Здається, що тая бе­зод­мов­ність драж­ни­ла ха­зяїна ще більш, і ці­лі­сінький день він не так щи­ро пра­цю­вав з ко­жу­ха­ми та ко­бе­ня­ка­ми, як з тим, як би то луч­че дой­ня­ти тер­пе­ли­во­го хлоп­ця.

Минав день - який же хо­лод­ний, блис­ку­чий, вра­жий день! От зве­чо­рі­ло. Ха­зяїн по­ніс ро­бо­ту по­ши­ту, ха­зяй­ка піш­ла до су­сі­ди по­си­ді­ти, по­го­во­ри­ти, або до ве­чер­ні - най­мит знов з від­ра­ми по во­ду до кри­ни­ці при­хо­див. Ве­чо­ра­ми зграя ко­ло кри­ни­ці бу­ла гуч­ніш, ніж ран­ка­ми. По тру­дах днев­них і по ро­бо­ті й по кло­по­ті зні­мав­ся ре­гіт, заводили­ся ­ го­лос­ні роз­мо­ви.

Тут ба­чив хло­пець, як ін­ша ве­се­ла дів­чи­на і пруд­кая, що не пос­ми­ри­ли її ані ро­бо­та, ані тру­ди, щи­ро спі­ва­ла й під­танцьовувала, тан­цю­ва­ла й підс­пі­ву­ва­ла з від­ра­ми на пле­чах на огульну вті­ху людську і на по­ті­ху; як воз­ни­ці бо­рються або прис­ка­ють во­дою й ля­ка­ють дів­чат; як ча­сом най­мич­ки, роз­ва­жив­ши­ся, смі­яли­ся теж і гра­ли­ся між со­бою. Го­мо­ні­ла зграя, по­ки со­неч­ко не за­ко­чу­ва­ло­ся, багря­на зо­ря не ки­да­ла на все міс­то свій баг­рець і мо­роз не кріп­чав; дзвін­ко й різ­ко од­ту­пу­ва­ли­ся усі ступ­ні по сні­гу, во­рітьми стук­ну­ли, у дзвін уда­ре­но, виз­га по­лоз­зя, й бі­жать сан­ки, й людський го­лос, і со­ба­чий лай. І ве­чір зга­сає - який же хо­лод­ний, баг­ря­ний, са­мот­ній ве­чір!

У ха­ті свіч­ка го­рить. Ха­зяїн шиє, якусь по­лу від ко­жу­ха стро­чить, ха­зяй­ка ви­ши­ва круг­леньку квіт­ку на очіп­ку шо­в­­ком,- си­дять ко­ло сто­лу обоє. Най­мит ве­де ко­ня напу­ва­ти, дає ко­ню вів­са й сі­на й ко­ро­ву за­га­ня на ніч, теж упер­то­го ка­ба­на за­га­няв, при­но­сив у ха­ту дров на завт­ра, ще­пав тріс­ки на під­пал, виг­рі­бав по­піл з пе­чі, ма­зав хазяй­ські чо­бо­ти. А ха­зяїн усе шиє, ха­зяй­ка ви­ши­ває і що-не­будь ро­з­­ка­зує чо­ло­ві­ко­ві про те, що ба­чи­ла на тор­зі, що чу­ла від су­­сід­ки. Ха­зяїн прис­лу­ха мовч­ки й час­то ог­ля­дається на най­ми­та, прик­ри­кує, приг­ро­жує; бу­ва й те, що ус­та­вав ха­зяїн, ки­дав ро­бо­ту і ка­рав най­ми­та сво­го або за те, що по­гано ма­зав чо­бо­ти, або за те, що две­рі не­доб­ре при­чи­ня… По­то­му знов сі­дає й шиє, а ха­зяй­ка, зирк­нув­ши на хлоп­ця, ча­сом зітх­нув­ши, знов по­чи­на роз­ка­зу­ва­ти да­лі. У ха­ті душ­но та га­ря­че; по­роз­ві­шу­ва­ні по сті­нах бі­лих ря­бо­пе­рі пти­ці, здається, ска­зи­ли­ся від цієї ду­хо­ти та жа­ри - од­ні кри­ла свої по­розп­рос­тя­га­ли у роз­па­чі та та­кеньки й зос­та­ли­ся - не­ма си­ли по­ле­ті­ти, не­ма си­ли й кри­ла згор­ну­ти; дру­гі знов у та­кій са­мій роз­па­чі сту­ли­ли­ся й на­го­го­ши­ли­ся. А морський роз­би­ша­ка-ту­рок - той зав­сіг­ди по­важ­но й смі­ло ди­вивсь з-під своєї чер­во­ної чал­ми, дер­жа­чи кинд­жа­­ла. Скільки-то ра­зів, як га­си­ли світ­ло і ха­зяїн з ха­зяй­кою спо­кій­ненько за­си­па­ли й товс­тим сном спа­ли, по­том­ле­но­му, по­би­то­му най­ми­ту ма­ло­му сни­ло­ся, що усі ті пти­ці ря­бо­пе­рі зір­ва­ли­ся з стін і гуч­ною, роз­пач­ли­вою зграєю в'ю­ть­ся, б'ються, круж­ля­ють над йо­го уз­го­лов'ячком усе пру­д­­ше, усе важ­че, усе га­ря­чій, ма­ха­ючи кри­ла­ми пло­ме­нис­ти­ми, усе від них душ­ній,- і ра­зом на­че по­вів віт­ро­вій, на­че во­да плес­кає