Казки - Марко Вовчок

І піш­ли во­ни усі до­до­му.

Купи лю­дей усе рід­ша­ли; що да­лі во­ни йшли,- усе унят­ніш від­різ­нявсь го­лос від го­ло­су, гук від по­гу­ку - усе бу­ло вільніш про­хо­ди­ти по ули­цях. Ось і кі­нець міс­ту,- і вже з го­ри вид­ко усю-всеньку лу­ку зе­ле­ну, і плес­ка­ючо­го Дніп­ра синього, й за Дніп­ром го­ри: близькії - одна над од­ною зе­леніш, да­ле­кії - од­на над од­ною си­ніш.

- Кажіть, ді­точ­ки, чо­му та­кі мов не­ве­се­лії ви? - промови­ла­ удо­ва.- Пож­діть, мої лю­бенькі, от бог дасть… - і не дока­зала, що бог дасть - чи то ра­зом во­на на­дію стра­ти­ла, що да­сть бог що-не­будь ко­лись, чи то вже ду­же важ­ко їй ста­ло до­жи­да­ти до то­го ча­су.

- Чим би я ма­ла вас роз­ва­жи­ти хоч кри­шеч­ку, мої до­ро­гі? - про­мо­ви­ла знов удо­ва зго­дом.- Ох, бо­же мій, бо­же ти мій ми­ло­серд­ний!

І знов усі мовч­ки во­ни йшли. Усе ширш роз­ля­га­лась та роз­да­ва­лась лу­ка пе­ред ни­ми, усе чут­ніш плес­кавсь та ко­лисавсь Дніп­ро, а го­ри за го­ра­ми все ви­ще й да­лі знімали­ся­: ви­со­ко-ви­со­ко й да­ле­ко-да­ле­ко! І та­кеньки, верта­ю­чись до­до­му з яр­мар­ку, з-по­уз зграї жи­вої, з по­рож­ні­ми ру­ками, бра­ти ди­ви­лись на ті ви­со­кі та да­ле­кі го­ри і думал­и со­бі, що там за ти­ми ви­со­ки­ми і да­ле­ки­ми го­ра­ми,- що там?

- Мамо,- пос­пи­тав мен­ший син,- що се, який се шлях он там-та­меч­ки по го­рі, в гаю, і ку­дою він зви­вається?

- Шлях той? Ох, моє го­луб'ятко, сей шлях про­во­дить ту­дою, де я зро­ду-ві­ку не бу­ва­ла,- у да­ле­кії міс­та й се­ла. По­кій­ний ваш батько - хай царст­вує! - їжджав тим шля­хом, як слу­жив у вій­ську, і чу­ла я від йо­го, що се шлях небезпеч­ний. При тім шля­ху роз­бій­ни­ки роз­би­ва­ють - зви­вається він тем­ним неп­рог­ляд­ним бо­ром, про­во­дить між кам'яних кру­тих гір… Бу­ло, й слу­ха­ти, як ваш батько-по­кій­ни­чок роз­ка­зує, то мо­роз з-за пле­чей бе­ре.

- Чи на батька теж роз­бій­ни­ки на­па­да­ли, ма­мо?- спи­тав мен­ший брат.

- Ні, моя ди­ти­но, ні, гос­подь ми­лу­вав. А от то­ва­ри­ша йо­го, яко­гось Ла­су­на, так на­па­ли і по­ло­ни­ли йо­го. І жив він, Ла­сун той, у їх кам'яній го­рі, у пе­че­рі, аж три дні, чи що.

- І що ж він там у їх ба­чив і чув, ма­мо? - спи­тав се­ред­ній брат.

- Чудове ба­гатст­во він там ба­чив, моя ди­ти­но! Пе­че­ра тая у їх спов­не­на зо­ло­та та се­реб­ра, та до­ро­гим ка­мін­ням-са­моц­ві­том. З зо­ло­та, з се­реб­ра йо­го там смач­ненько го­ду­ва­ли й на­пу­ва­ли і спа­ти йо­го кла­ли під одя­га­ла злото­ткані, на м'якенько­му пу­ху. І ко­ні в їх бу­ли у зо­ло­то, в сере­бро заш­па­ні, но­жі й шаб­лю­ки вса­де­ні са­моц­ві­том. Зро­ду-віку ніх­то й не снив та­ко­го ба­гатст­ва та роз­ко­ші, яко­ва в них там,- ка­зав Ла­сун ва­шо­му батьку-по­кій­нич­ку. І зва­ли во­ни Ла­су­на жи­ти із со­бою: «Зос­та­вай­ся, Ла­сун, жи­ти з на­ми,- го­во­ри­ли,- жит­тя то­бі бу­де хо­ро­ше й при­вільне в нас».

- Що ж Ла­сун? - спи­тав стар­ший син.

- А Ла­сун був і по­го­дивсь і зос­тавсь у їх, та ко­ли за­раз на­па­ла на йо­го ту­га. Жал­ко ста­ло жін­ки, ді­ток, свою ха­точ­ку, сво­го спо­кою. Став він у їх про­ха­ти­ся: «Від­пус­тіть ме­не, до­брі лю­ди, будьте ми­лос­ти­ві!» - «То йди со­бі». На­ки­да­ли йо­му пов­ну шап­ку зо­ло­та й се­реб­ра й пус­ти­ли йо­го. «І як пі­шов я пріч від них,- ка­зав Ла­сун ва­шо­му батько­ві,- от вже ме­ні як ста­ло жал­ко їх ки­да­ти, хоч плач!»

- Що ж, знов по­вер­нувсь до їх? - спи­тав стар­ший брат.

- І був по­вер­нувсь знов він до їх. Та як по­вер­нув на­зад, знов йо­го став по­ся­га­ти жаль по своєму жит­тю у сім'ї і втри­мав йо­го. Та чи­ма­лий ча­сок він, той Ла­сун, морду­ва­всь, що й у пе­че­ру йо­го тяг­не, і до­до­му при­тя­га…

- Що ж, кілька ра­зів він вер­тавсь і де прий­шов? Чи при­став де? - пи­тав стар­ший брат, і по йо­му доб­ре бу­ло вида­ти, що він не по­вер­нувсь, ко­ли б де пі­шов.

- Та вже та­ки ки­нув він шап­кою об зем­лю, за­нед­бав усе зо­ло­то й се­реб­ро й до­до­му прий­шов.

- Лучче б він не ки­дав, а до­до­му б при­ніс,- ка­же се­ред­ній брат, а мен­ший на Га­лю по­ди­вивсь, мов­би по­ду­мав: «Отсе б бу­ло вті­хи то­ді Га­лі!»

І Га­ля не­мов зро­зу­мі­ла, що по­ду­мав мен­ший брат,- во­на всміх­ну­лась та­кеньки, як всмі­ха­ються, ко­ли уяв­ля­ють пе­ред со­бою якусь уявоньку ду­же хо­ро­шу.

- Не го­ди­ло­ся ки­да­ти,- про­мо­ви­ли усі бра­ти з по­жа­лем.

- Або не бра­ти, або вже не ки­да­ти - що-не­будь од­не,- ка­же стар­ший брат.

- А по­тім, ді­точ­ки,- го­во­рить удо­ва,- по­тім той Ла­сун був ри­бал­кою при Дніп­рі та впав у во­ду і вто­пивсь якось, ка­зав ваш батько по­кій­ний.

Прийшли во­ни до­до­му й по­сі­да­ли всі під гру­шею ко­ло хат­ки.

- І що ж, ма­мо,- спи­тав се­ред­ній брат,- чи й до­сі ті розбій­ники там за­сі­да­ють?

- Теперки не чу­ти про їх ні­чо­го, моє сер­це,- одка­за­ла удо­ва.

- Де ж во­ни по­ді­ли­ся, ма­мо?

- А хто їх зна, мій го­лу­бе. Чи во­ни пе­ре­ве­ли­ся, чи піш­ли да­лі де, на кра­ще при­віл­ля… Ох, ді­точ­ки, вто­ми­ла­ся я ду­же, ко­ха­ні! Ля­жу тут, чи не зас­ну ко­ло вас.

Удова ляг­ла на тра­ві й за­ту­ли­ла бу­ла очі, та сон не зма­гав - очі усе од­ми­ка­ли­ся та на ді­то­чок при­див­ля­ли­ся, що тут си­ді­ли усі за­ду­ма­ні, по­ки аж Га­ля не пок­ла­ла ру­че­нят їй на ли­це та не зас­пі­ва­ла кот­ка й го­лу­ба, прик­ли­ка­ючи сон та дре­му.

Заснула удо­ва, та й Га­ля й се­бе за­ко­ли­са­ла своєю пісень­кою і впа­ла са­ма ко­ло ма­ми у міц­ненько­му сні.

А бра­ти си­ді­ли та ди­ви­ли­ся на ви­со­кії, лі­сом урос­лії, да­лекії го­ри, очей не звер­та­ли,- ди­ви­ли­ся, та ча­сом пог­ля­дав стар­ший брат і на міс­то ве­се­ле та гуч­не. І так во­ни задиви­лися, так во­ни за­ду­ма­ли­ся, що смерк­ло - во­ни не завважи­ли­ й сха­ме­ну­ли­ся вже то­ді, як Га­ля, про­ки­нув­шись, вигук­нула: «Ой, як тем­но! Де ж бо со­неч­ко?»

Дні при­хо­ди­ли й ухо­ди­ли. Ба­га­то ще свят­ку­ва­ло­ся свят, чи­ма­ло яр­ма­рок ще ста­но­ви­ло­ся, тільки що удо­ви­ні ді­ти вже ні­ко­ли більш свя­та та­кеньки не до­жи­да­ли і ні­ко­ли у яр­ма­рок вже не про­ха­ли­ся і не хо­ди­ли.

Росли во­ни со­бі та ви­рос­та­ли, хо­дя­чи та бро­дя­чи по лу­ці, див­ля­чись на гуч­не, буч­не міс­то, та у дру­гий бік - на ти­хі, ви­со­кі, урос­лії гаєм го­ри, на той шлях пог­лох­лий, що зви­вавсь і зни­кав там у гус­то­му гаю.