Казки - Марко Вовчок

Марко Вовчок

КАЗКИ

I

Жила со­бі удо­ва ко­ло Києва, на По­до­лі, та не ма­ла щас­тя-до­лі: бу­ло гір­ке її жит­тя. Тер­пі­ла во­на пре­ве­ли­ку нуж­ду та вбо­жест­во. Жи­ла удо­ва ко­ло буч­но­го міс­та, де буч­нії бу­динки гро­моз­ди­ли­ся, де ся­яли та виб­лис­ку­ва­ли церк­ви зо­лотохресті, де лю­ди з ран­ку та до ве­чо­ра во­ру­ши­ли­ся й ко­пошилися, а та­ко­го вбо­жест­ва без­по­мош­ного, яке удо­ва со­бі ма­ла, то хоть би і у глу­хій глу­ші по­шу­ка­ти,- там, де люд­ського жит­ла ані са­ди­би не знай­ти, людсько­го об­ра­зу не стрі­ти й го­ло­су не по­чу­ти, а жи­ти з пти­цею та з зві­рю­кою, з де­ре­вом та з ка­ме­нем, з го­рою та з рі­кою,- що зві­рю­ка ни­кає со­бі на здо­бич, пти­ця спі­ва та ще­бе­че, де­ре­во шу­мить, ка­мінь ле­жить, го­ри ви­сяться, рі­ки те­чуть, а не­ма то­бі ко­му по­мог­ти ані за­ра­ди­ти; не­ма ко­му те­бе по­жа­лу­ва­ти ані то­бою за­пік­лу­ва­тись.

Мала со­бі удо­ва дев'ять си­нів і де­ся­ту доч­ку Га­лю. І вро­дилися ті дев'ять си­нів, як дев'ять со­ко­лів, один у од­но­го: го­лос у го­лос, во­лос у во­лос, тільки най­мен­ший син був тро­шеч­ки бі­лі­ший, тро­шеч­ки бла­гіш від дру­гих, а усі во­ни та­кі сві­жі, смі­лі, чор­ня­ві хлоп­ці, аж гля­ну­ти ми­ло! І усі во­ни лю­би­ли ду­же, пес­ти­ли і жа­лу­ва­ли сест­рич­ку свою ма­лую, Га­лю, а най­більш усіх мен­ший. І усіх бра­тів лю­би­ла ду­же й жа­лу­ва­ла Га­ля ма­лая, а над усі­ма мен­шо­го бра­та. Бу­ло, що пі­дуть бра­ти у бір по яго­ду або по гри­би й візь­муть ма­лую сест­рич­ку з со­бою, то вже ні­ко­му не попу­стить мен­ший брат нес­ти втом­ле­ну Га­лю, ані до ко­го Га­ля не пі­де на ру­ки від мен­шо­го бра­та. А як бра­ти са­мі хо­дять ча­сом гу­лять та за­ба­ряться, та по­вер­нуться до­до­му піз­но, усім Га­ля ра­денька страх, а до пер­шо­го до мен­шо­го ки­не­ться і ввіп'ється, як п'явоч­ка, ус­тонька­ми і обів'ється, на­че хме­ли­нонька, ру­чеч­ка­ми. А знов як не вго­дять Га­лі бра­ти, то Га­ля поп­ла­че й по­го­рює, пла­чу­чи й горюючи, по­жа­ли­ться та й го­ді, а вже як мен­ший брат чим її скрив­дить, так Га­ля й сло­ве­чеч­ка не змо­же ви­мо­ви­ти, і вте­че од усіх, і схо­вається од усіх, і знай­дуть її по то­му, що вже сильнень­ко ри­да­ти­ме,- а ніх­то тих сліз не уто­лить, ру­че­чок не олту­лить від лич­ка, тільки той мен­ший бра­тик.

Жила удо­ва з дітьми у хат­ці,- на­віть би й хат­кою узиват­и не го­ди­ло­ся - хиж­кою,- і сто­яла удо­ви­на хат­ка на лу­ці під гор­ою, од­да­лік со­бі від уся­ко­го ін­шо­го жит­ла й са­ди­би, сто­яла на ши­ро­кій зе­ле­ній лу­ці. З од­но­го бо­ку на­вис­ла го­ра кам'яна над хат­кою, по­рос­ла лі­сом і не­на­че гро­зи­ла: «От, як схо­чу, один ка­мі­нець по­ко­чу і те­бе, ха­тин­ку, зов­сім при­дав­лю». Уп­ра­во ми­мо хат­ки зви­вав­ся шлях у міс­то - і який же ти­хий та пус­тий цей шлях ми­мо удо­ви­ної хат­ки і як же він, що ближ­че до міс­та, усе люд­ніш та грю­кот­ніш по­ро­шить і гур­чить, а та­меч­ки - та­меньки, де він вбі­га на го­ру та де вже ули­ці бу­дин­ків ку­па­ми на нього приступа­ють, який же він гуч­ний, та люд­ний, та по­рох­ний!

Той са­мий шлях зви­вавсь улі­во по лу­ці м'якій та зе­ле­ній та й зви­вавсь з очей геть все по тій же лу­ці м'якенькій. Від хат­ки узенька сте­жеч­ка пе­рех­ре­щу­ва­ла сей шлях і біг­ла до са­мо­го синього Дніп­ра.

І пев­но, що кож­ний, ко­му лу­ча­ло­ся ми­мо їха­ти та хат­ку удо­ви­ну ба­чи­ти, то, пев­но, со­бі ду­мав: що то за ма­ле­сеч­ка ха­ти­ноч­ка стоїть, як во­на у зем­лю увій­шла й пок­ри­ви­ла­ся; як ві­ко­неч­ка ско­си­ли­ся й як да­шок уб­равсь у мох зе­ле­ний і в си­вий. І не ого­род­же­на ха­тин­ка, і не­ма сі­ней ані ко­мо­ри, не­ма са­доч­ка ані го­ро­да ко­ло неї, тільки ста­ра ти­ха гру­ша з злом­ле­ною вер­хо­ви­ною. І ді­тей ок­ру­ги скільки! А ко­ли б же хто звер­нув із шля­ху й ус­ту­пив у хат­ку, зо­ба­чив би той, що яка хат­ка ми­ленька, яко­во лю­дей у хат­ці жи­ве, а зов­сім во­на по­рож­ня сли­ве. Ні­чо­го не­ма, оп­річ ла­во­чок та узень­кої по­лоч­ки, де сто­яла мис­ка з лож­ка­ми. Піч пот­ріс­ка­ла­ся й осі­ла; на при­піч­ку пе­ре­вер­не­ний гор­щик, два кі­лоч­ка у сті­ні, що на їх ні­чо­го не ви­сить; стіл із роз­ко­ли­ною уп­ро­довж по­се­ре­ди­ні, що на ньому ні­чо­го не стоїть; у ку­точ­ку ікон­ка з глад­же­ним ли­ком, що по­ви­та су­хи­ми й сві­жи­ми квіт­ка­ми. А ко­ли б хто спи­тав ді­то­чок: де ва­ші со­ро­чеч­ки? де ва­ша оде­жин­ка? - діт­ки то­му по­ка­жуть, що їх со­ро­чеч­ки сох­нуть он та­меч­ки на бе­ре­зі, а ін­шої оде­жин­ки в їх не­ма. А зи­мою? А у хо­лод, у мо­ро­зи? Зи­ма, хо­лод, мо­роз! Отсе не­гар­ний час! Тільки він по­чи­на над­хо­ди­ти, ма­ти гірш пла­че та усе пе­ре­пи­тується: «Як то ми пе­ре­бу­де­мо? Як же то ми пе­ре­бу­де­мо?» І нуд­но та­кеньки зав­сі­ди пе­ре­бу­ва­ти хо­лод, тре­ба си­ді­ти на пе­чі, під­жав­ши но­ги, а ко­ли ви­біг­ти на лу­ку та по­тан­цю­ва­ти по сні­гу, то ху­тенько, на­че опа­ре­ний, вки­неш­ся в хат­ку на піч і зно­ву си­ді­ти, під­жав­ши но­ги. Іг­раш­ка у до­куч­ну або там яка дру­га - до­ку­чить і об­рид­не, ще тільки ма­лую Га­лю тро­хи ті­шить і смі­шить, а всіх гні­ва та сер­дить; зна­ко­ма каз­ка про Іва­ся ні­ко­го не по­ру­ша - ті­ль­ки ма­лую Га­лю тро­хи. День та­кий в бо­га ко­ро­тенький, пруд­ко ве­чір нас­ту­пає, й у хат­ці тем­но ро­биться. І си­дять во­ни у тем­но­ті на пе­чі, до­жи­да­ють ма­тір з по­ден­щи­ни і мо­в­чать, тільки ча­сом Га­ля по­жах­неться й по­шеп­том пи­тає: «Що ж як ка­ва прий­де?» - «Не прий­де»,- од­ка­зу­ють їй усі. «А як вовк при­су­не?» - шеп­че знов Га­ля. «О, по­жа­хач­ко! О, пло­хенька!» - ка­жуть усі та усі ближ­че згор­та­ються до­ку­пи, а мен­ший брат бе­ре Га­лю на ру­ки. «А як вовк при­су­не?» - знов-та­ки при­сі­пається Га­ля, і усі на Га­лю пох­му­ря­ються, ок­рім мен­шо­го: мен­ший ти­хе­сенько Га­лю зас­по­коює, і Га­ля со­бі зас­по­коюється, ще ча­сом і пі­сеньку зас­пі­ва про жу­рав­ля, «що ци­ба­тий жу­ра­вель, він до мли­на їздив, див­не ди­во ба­чив»; і чує мен­ший брат, як ци­ба­тий жу­ра­вель іде [до] йо­го і як див­не ди­во ба­чить; бо Га­ля, спі­ва­ю­чи, під свій спів обо­ма ру­че­ня­та­ми по об­лич­чю ляс­ка. Пі­сенька якось не­зав­важ­ли­во ввір­веться, ци­ба­тий жу­ра­вель зос­тається на до­ро­зі, а Га­ля за­си­па в мен­шо­го бра­та на ру­ках. Нуд­но-нуд­но! Хо­лод­но-хо­лод­но! Тем­но-тем­но! У ско­ся­не ві­ко­неч­ко вид­но лу­ку під