Казки - Марко Вовчок

Питання та жа­лу­ван­ня бу­ло до­во­лі у до­му, а ще більш вбо­жест­ва та су­му.

Знов усі до­ку­пи зіб­ра­ли­ся до­жи­да­ти терп­ля­чи та спо­ді­ва­ти­ся не ма­ючи. Нес­по­кій­ні, сум­ні хо­ди­ли бра­ти всі - най­сумній усіх стар­ший був, най­смут­ніш - се­ред­ній. Га­ля вже не зай­ма­ла їх, ма­ти не роз­ва­жа­ла, а у мен­шо­го бра­та то сер­це жа­лем схо­ди­ло.

К­оли од­но­го ве­чо­ра стар­ший брат го­во­рить усім бра­там:

- Життя на­ше гір­ке та вбо­ге. Що ви ро­би­ти­ме­те? Я при­сягаю зе­ле­но­му гаю! Чи ви ме­ні, бра­ти, то­ва­ри­ші?

Усі бра­ти по­го­ди­ли­ся й ка­за­ли: «Доб­ре!»

- А ма­ти? А Га­ля? - сха­ме­нув­ся мен­ший брат.

- Чи за ве­ли­ку по­ра­ду ми до­сі бу­ли їм? - ка­же стар­ший брат.- Бра­ти-то­ва­ри­ші, не пос­ту­пай­те­ся! Усі од­ка­за­ли:

- Не пос­ту­пи­мось!

Увійшли во­ни у хат­ку - ма­ти й Га­ля вже спа­ли.

Мати за­раз про­ки­ну­лась, по­чу­ла й про­мо­ви­ла:

- Де, ді­точ­ки, за­ба­ри­ли­ся та­кеч­ки?

І Га­ля про­ки­ну­ла­ся, по­чу­ла, що міц­ненько її об­ня­ли­ - то мен­ший брат об­няв її.

- Що? - спи­та­ла Га­ля, сер­денько в неї зат­ре­пе­ха­ло­ся, по­чуло, що щось є, та мен­ший брат не ска­зав ні­чо­го і, обняв­ши, по­ки­нув.

- Мати! - заговорив то­ді стар­ший брат,- іде­мо ми шу­ка­ти щас­тя та до­лі. Зос­та­вай­сь здо­ро­ва та не до­жи­дай нас. Про­щавай, сест­ро!

За цим сло­вом вий­шов з ха­ти, а за їм усі бра­ти слі­дом.

Удова тільки ру­ченька­ми сплес­ну­ла та й упа­ла з го­ря та з жа­ху. Га­ля зір­ва­ла­ся, по­біг­ла, дог­на­ла, ухо­пи­ла­ся за мен­шого бра­та, не пус­ка­ла й ри­да­ла, та й лю­би­мо­го бра­ти­ка во­на не втри­ма­ла - рво­нувсь і втік він за дру­ги­ми, й тільки зда­ле­ка во­на ще по­чу­ла йо­го го­лос: «Про­ща­вай, Га­лю, про­щавай!»

Усі піш­ли! Усі по­ки­ну­ли! Піш­ли й не по­вер­та­ються!

- Гукай, Га­лю, гу­кай го­лос­ніш! Прик­ли­кай! Зо­ви! - проха­ла удо­ва на­че не­са­мо­ви­та.

І Га­ля го­лос­но гу­ка­ла й зва­ла, та дар­ма роз­но­сивсь сві­жий роз­пач­ли­вий го­ло­со­чок - на од­віт тільки повз гір дзві­н­ко відк­ли­ка­ло­ся.

- Чуєш, Га­лю, чуєш го­мін? Во­ни йдуть, ідуть! - промовля­ла­ ра­зом удо­ва.

Та се Дніп­ро го­мо­нів плес­ка­ючи, та де­ре­ва ше­лес­ті­ли - ніх­то не йшов.

- Бачиш, ба­чиш, Га­лю, он там-там­ки хтось стоїть! Се Івась стоїть, а бі­ля йо­го - ба­чиш? ба­чиш Грицька? Бі­жи, бі­жи, Га­лю, ту­дою…

Галя біг­ла ту­дою й сю­дою, по сей бік і по той бік - усю­ди, де ті­ши­ла й ома­ну­ва­ла їх ніч­на тінь та мла.

І на сві­тан­ня зай­ня­ло­ся. Сві­тан­ня по­яви­ло їм, яка лу­ка зе­ле­на пус­та й які го­ри ок­ру­ги без­мов­ні. Во­ни все-та­ки до­жидали, що вер­нуться, та й обер­та­ли очі свої по­том­ле­ні у всі бо­ки.

І со­неч­ко зій­шло, та та­ке яс­неньке, на­чеб­то хо­ті­ло й ма­ло вмис­не для них най­луч­че всві­ти­ти пус­ті шля­хи ок­ру­ги. Во­ни усе-та­ки до­жи­да­ли: вер­нуться, вер­нуться. Та з то­го ча­су ніх­то вже до­до­му не вер­нувсь.

III

Хутенько каз­ка ка­жеться, та не так-то хут­ко ді­ло робить­ся. Ба­га­то ми­ну­ло днів, тиж­нів, мі­ся­ців та й літ про­ми­ну­ло чи­ма­ло, що удо­ва з Га­лею ще про­жи­ла та про­го­рю­ва­ла в убо­генькій хат­ці на лу­ці, усе до­жи­да­ючи, що по­вер­нуться лю­бії си­ни, що по­вер­нуться бра­ти ми­лі. То усе чув­ся їм го­мін який­сь, ні­би йшли по лу­ці м'якенькій вве­че­рі, а на сві­тан­ні про­буж­дав їх го­мін ко­ло две­рей - і пос­пі­ша­ли­ся во­ни, й тре­пе­та­ли­ся во­ни. Та на лу­ці ок­ру­ги все пус­то вве­че­рі й на сві­тан­ні ко­ло две­рей не­ма ні­ко­го. Пус­то! Ні­ко­го! Дар­ма Га­ля лі­та­ла ту­дою й сю­дою, як тая лас­тів­ка, і удо­ва вибивал­ася з си­ли своєї, пос­пі­ша­ючи за нею - пус­то! Ні­ко­го!

Еге ж! Еге ж! - пус­то й ні­ко­го! І на який­сь ча­сок переста­вали во­ни по­ри­ва­ти­ся, на­че зас­по­ко­юва­ли­ся, тро­хи набирал­ися терп­ли­вос­ті.

- Галю,- го­во­рить знов удо­ва,- чуєш, го­мо­нить?

- Се Дніп­ро шу­мить, ма­мо!

- Ні, ні, Га­лю! Слу­хай-бо!

- Дерева ше­лес­тять, ма­мо!

- Усе Дніп­ро шу­мить! Усе де­ре­ва ше­лес­тять! - мо­вить удо­ва і зітх­не й про­ше­по­че: - Бо­же мій, бо­же мій!

А тро­хи зго­дом удо­ва знов по­чи­на:

- Галю! Га­лоч­ко! Вий­ди! По­ди­ви­ся, прис­лу­хай! І Га­ля ви­ходить, ди­виться і прис­лу­хає. Не чут­но ні­чо­го, не вид­но ні­ко­го, тільки Дніп­ро шу­мить та де­ре­ва ше­лес­тять.

Галя що ви­рос­та­ла, то усе во­на ро­зум­ніш ро­би­лася. Вже во­на ка­ви не бо­яла­ся ані вов­ка, щи­ро ро­би­ла і ко­ли вже те­перки во­на пла­ка­ла гір­ко, де-не­будь при­хо­вав­ши­ся, ніх­то б її не знай­шов по пла­чу - во­на ти­хенько-ти­хе­сенько вже вмі­ла те­пер пла­ка­ти.

Жили во­ни так са­мо вбо­го, як і перш. Усе так са­мо ходил­а удо­ва на по­ден­щи­ну, та усе мен­ша їй пла­та бу­ла, за­тим, що во­на усе ста­рі­ла, сла­бі­ла, все тра­ти­ла більш міць і пруд­кість. Га­ля теж хо­ди­ла на по­ден­щи­ну й теж пот­ро­ху зароб­ляла, за­тим що Га­ля бу­ла ще ду­же мо­ло­денька, нев­мі­ла, не­дос­від­че­на. Ра­но-ра­не­сенько про­ки­да­ли­ся во­ни й іш­ли у міс­то на ро­бо­ту. І ка­жу вам, ні­ко­ли во­ни не йшли, не пог­ля­нув­ши на шлях той, що зви­вавсь по го­рі гаєм, не постоявш­и на лу­ці, дур­но не пож­дав­ши. Не діж­дав­ши­ся ні­ко­го, хі­ба ча­сом пташ­ка пурх­не ми­мо, не по­ба­чив­ши ні­чо­го, ок­рім тих зна­ко­мих ти­хих гір та де­рев ви­со­ких, во­ни йшли, при­ходили у міс­то і най­ма­ли­ся ро­би­ти, де трап­ля­лось і що бог на­си­лав: во­ду но­си­ти, го­ро­ди по­лоть, сік­ти ка­пус­ту, ха­ти бі­ли­ти - усе, що, ка­жу, гос­подь їм на­си­лав. Ці­лий день во­ни ро­би­ли - зрід­ка уку­пі, в од­ній гос­по­ді, сли­ве зав­сі­ди різ­но, по різ­них гос­по­дах, а вве­че­рі схо­ди­ли­ся на до­ро­зі до­до­му. То­ді ж бо Га­лин го­ло­со­чок сві­женький дзве­нить - Га­ля роз­ка­зує, що ба­чи­ла, що чу­ла, що там доб­ре й що ли­хеньке їй зда­ло­ся.

Удова слу­ха, ча­соч­ком са­ма що-не­будь про­мо­вить про ба­че­не, про чу­те. При­хо­ди­ли до своєї хат­ки до­до­му. Світ­ла во­ни ні­ко­ли не сві­ти­ли - мі­сяць та зо­рі ся­ли їм за­мість сві­т­ла. По тру­дах днев­них не га­разд час­тенько сон по­коїв їх. Най­гірш удо­ву му­чи­ло без­сон­ня - во­на бра­ла­ся пла­ка­ти яки­­мись скуд­ни­ми, ста­ре­чи­ми слізьми, що від них, здавалос­я, ро­зір­веться її пок­ру­ше­не ста­ре сер­це. Га­ля об­ні­ма­ла її, й обой­ко во­ни го­во­ри­ли й ба­ла­ка­ли, й обой­ко смутилися­, й обой­ко спо­ді­ва­ли­ся на кра­щії ча­си, по­ки аж удо­ва бу­ла вті­ше­на й по­чи­на­ла за­си­па­ти, а Га­лин сон роз­гу­лю­вавсь і ми­слоньки по­чи­на­ли блу­ка­ти і роїти­ся ко­ло всього до­брого та од­ра­діс­но­го впе­ред се­бе да­ле­ко-да­ле­ко… Бра­ти вбачил­ися з яки­мись ся­ющи­ми об­лич­чя­ми, у яко­мусь ви­блиску, й