Казки - Марко Вовчок

- Малий ко­зак, та смі­лий,- ка­же Ми­хай­ло.

Ма­ти гля­ну­ла на ма­ло­го смі­ло­го й ус­міх­ну­ла­ся. А Га­ли­не сер­деч­ко, що йо­му все, що стрі­ча­ло­ся, що вба­ча­ло­ся, при­пов­ня­ло та при­більша­ло щас­тяч­ка й ра­до­щів,- Га­ли­не сер­деч­ко до всіх ози­ва­ло­ся.

- То про­ща­вай­те, спа­си­бі вам! - ка­же Ми­хай­ло мо­ло­ди­ці.- Про­ща­вай, ко­за­че, та рос­ти,- ка­же до ди­ти­ни.

- Рости, лю­бенький, рос­ти! - про­мов­ля Га­ля.

- Спасибі, щас­ли­ва до­ро­га! - одка­зу­ва­ла мо­ло­ди­ця.- Вкло­нися, си­ну, вкло­ни­ся!

Син не хо­тів вкло­ни­ти­ся й угор­но драв го­лів­ку уви­шень, як ма­ти на­хи­ля­ла.

- Бачте, який! - ка­же мо­ло­ди­ця смі­ючи­ся.

І Ми­хай­ло, і Га­ля од­ка­за­ли їй ус­мі­хом.

- Так се шлях у Хру­мо­во? - спи­тав ще раз Ми­хай­ло.

- Сей, сей са­мий. Тільки що ви не боїтесь їха­ти? Го­во­рять, що не­без­печ­но… слав­лють…

- А всього чи ж пе­рес­лу­ха­ти, що го­во­рять та слав­лють! - од­ка­зує Ми­хай­ло.- Не стра­хай­те-бо до­рос­ло­го ко­за­ка, ко­ли ма­лий не боїться.

Ще всмі­хи, ще вкло­ни й по­жа­дан­ня доб­рі - і от уже хуто­рець зник з очей своїми ма­ка­ми чер­во­ни­ми, і млин не шу­мить, і їдуть во­ни гаєм, то спус­ка­ючись к Дніп­ру, чу­ючи йо­го про­хо­ло­ду, то знов під­ні­ма­ючись ви­со­ко й прислуха­ючи тільки плес­ки та ле­лін­ня хви­лі Дніп­ро­вої.

VII

- Коханий,- го­во­рить Га­ля,- а що як справ­ді на­па­дуть на нас роз­бій­ни­ки?

- Боїшся, Га­лю? - пи­та ко­зак.

Галя не боїться, а як бо на­па­дуть?

- Не бійсь, моє сер­це, то все вер­зін­ня, го­во­рить ко­зак.- Бу­вай со­бі спо­кій­ненька, Га­лю!

- О, ні, я не бо­яти­му­ся, ко­ха­ний. Я не бо­юся,- одка­зує Га­ля.

І їха­ли во­ни да­лі тем­ним гаєм та усе щас­ли­ві роз­мов­ля­ли про щас­тяч­ко. А гай усе тем­нів, і Дніп­ро усе шу­мів бист­ріш. Спер­шу ос­ту­пав гай шлях, і їду­чи во­ни чу­ли па­хо­щі гайо­вих кві­ток, по­тім гай на­че ра­зом знявсь і по обох бо­ках ви­ситься го­ле ка­мін­ня, а на них, на­че наст­ром­ле­ні стрі­ли, со­с­­ни чор­ні,- а вни­зу на­зуст­річ їм б’ється Дніп­ро, наг­ло за­ве­р­нувши свою хви­лю кру­то в щі­ли­ну. Тільки що встиг­ло ми­го­ну­ти про­ти очі їм усе те, як на їх ки­ну­ла­ся ор­да лю­дей. Міц­нії ру­ки спи­ни­ли віз, вхо­пи­ли Га­лю, при­тис­ну­ли ко­за­ка.

Галя при­мог­ла тільки скрик­ну­ти; бо­ро­тись по­чав ко­зак.

Недовга бо­ротьба: хтось один упав і зас­тог­нав, а за тим огульний ви­гук ярос­ли­вий, і ко­зак за­ша­тавсь і впав ко­ло Га­лі. У жа­ху во­на схо­пи­ла йо­го і при­ту­ли­ла до се­бе; у ля­ку чу­ла во­на, що теп­ла кров по­ли­ває їй ру­ки… Уся ор­да поби­валася ко­ло вби­то­го то­ва­ри­ша, й чу­ли­ся сло­ва: «Не ди­хає! Мерт­вий!» І страш­ний плач чувсь, і глу­хе пи­та­ння: «Де по­хо­ва­ти луч­че?» І сту­па у той і у той бік, пошу­кання, і ри­ли зем­лю, і ви­ки­да­ли зем­лю з ями…

Ніч ми­на­ла, усе ок­ру­ги світ­лі­ша­[ло]. Кров, що вли­ва­ла ру­ки, сяк­ла, хо­ло­ді­ла; зда­ле­ку по­за де­ре­ва­ми ко­па­ли яму й миг­ті­ли лю­ди - близько ні­ко­го…

Та от хтось наб­ли­зивсь. Ще у більшо­му жа­ху Га­ля міц­ніш при­ту­ли­ла до се­бе ко­за­ка сво­го й пог­ля­ну­ла… Ко­ло неї сто­яв мо­ло­дий па­ру­бок, на­че квіт­ка в'яла, і зда­ва­ло­ся, жал­ко йо­му бу­ло Га­лі, та як згля­ну­ли­ся їх очі, він зат­ре­пе­тавсь ра­зом і хут­ко спи­тав:

- Звідки ти? Чия ти?

- Я си­ро­та - од­ка­за­ла Га­ля.- Я жи­ву са­ма од­на ко­ло Ки­єва, у хат­ці на лу­ці… Ні, ні-бо, не те… Я за­між піш­ла, і от мій ко­зак…

- Галю - промовив па­ру­бок, тро­хи не па­да­ючи ко­ло неї,- Га­лю, сест­ри­це! Чи ти піз­на­ла сво­го бра­та мен­шо­го?

- Ох бра­тик ми­лий! Се ти! Здо­ров був! Здо­ров був! Чо­му ж так ба­рив­ся, дов­генько не при­хо­див? - Во­на схи­ли­ла­ся до йо­го і ба­га­то й га­ря­че йо­го ці­лу­ва­ла, усе не пус­ка­ючи з рук сво­го ко­за­ка, а да­лі спи­та­ла: - А де ж дру­гі бра­ти? Чо­му се ви так дов­генько не при­хо­ди­ли? Де ж бра­ти?

Наче вмен­шив­ся її жах і страх; во­на пильніш по­ди­ви­лась ок­ру­ги. Мен­ший брат пок­ли­кав дру­гих бра­тів, і во­ни прий­шли з-по­за де­ре­ва.

- Се на­ша сест­ра Га­ля! - ка­же їм мен­ший брат.

- Се я, бра­ти­ки рід­ні! - про­мо­ви­ла до їх Га­ля, та во­ни чо­гось не під­хо­ди­ли до неї ві­та­ти­ся, й стар­шо­го бра­та зов­сім не бу­ло по­між ни­ми. І об­лич­чя в них та­кі страш­ні, та­кі чуд­ні… жах знов на­пав Га­лю!

- Де стар­ший брат? - спи­та­ла во­на.- Де він! - Жах усе бі­льш та міц­ніш її по­ні­мав і по­ся­гав, і з по­чи­ну во­на ні­чо­го не здо­ла­ла зро­зу­мі­ти, по­тім да­лі все вже зро­зу­мі­ла, усе побачил­а і ро­зіб­ра­ла.

Вона ба­чи­ла стар­шо­го бра­та мерт­во­го під ду­бом і зна­ла, що за­бив йо­го Ми­хай­ло її. Во­на бу­ла на по­хо­ро­ні й ба­чи­ла, як стар­шо­го бра­та опус­ти­ли вку­пі з її Ми­хай­лом у гли­бо­ку яму, вси­па­ну лис­тям, і во­на про­ща­лась з обо­ма… Та чуд­но якось усе змі­ша­ло­ся в неї у го­ло­ві і на­віть якось чуд­но очі ба­чи­ли й уха чу­ли: то во­на ду­ма­ла про іг­раш­ки з бра­та­ми на лу­ці, про по­кій­ну неньку, й наг­ле уяв­ля­лась у дум­ці мо­ло­диця з ди­ти­ною смі­лою та ве­се­лою на ру­ках у вбо­го­му ху­то­роч­ку, що ма­ка­ми зак­ра­сивсь, і, ус­мі­ха­ючись, показу­вала шлях який; то йшла во­на з церк­ви і прис­лу­ха­ла Ми­хайлового го­ло­су, то Дніп­ро своїм плес­ком усе пог­лу­шав; то чу­ло­ся їй - стог­нуть, ба­чи­ло­ся - го­ле ка­мін­ня, тем­ні гаї,- а ра­зом ве­чір ве­сін­ній - ча­ру­ючая кві­ту­ща сві­жість і в да­лю-далі ве­ли­ке бі­ле се­ло на го­рі… То усе жи­ве, од­ра­діс­не й до­ро­ге,- то усе мерт­ве, по­хо­ва­не до­ро­ге… Во­на дожида-дожи­да до се­бе же­ни­ха, виг­ля­да йо­го, влов­ляє го­ло­су йо­го, а ко­ло неї мен­ший брат ра­зом зна­хо­диться, про­ти неї йо­го вже мужнє та зна­ко­ме об­лич­чя, і во­на йо­му всмі­хається й ду­же ра­денька… А от і всі бра­ти си­дять ря­доч­ком на зем­лі, тільки нес­тає стар­шо­го, не­ма стар­шо­го…

Нагле який­сь світ на­че - і пам'ять, і ро­зум, і жах знов на­па­да, пій­ма і по­ся­га, і в жа­ху во­на ки­дається біг­ти і бі­жить-бі­жить до Дніп­ра і в жа­ху вки­дається у Дніп­ро. За нею бра­ти по слі­ду, та Дніп­ро­ва хви­ля вже да­ле­ко по­нес­ла сест­ру й роз­би­ла на гост­ре ка­мін­ня, й дар­ма бра­ти хо­дять по­над бе­регами,- у бист­рих нур­тах ні­чо­го не вид­но, оп­річ од­ки­ду не­ба яс­но­го, гаїв та шпи­лів ок­ру­ги.