Казки - Марко Вовчок

наші бист­ренькії! Бу­ло б вам тоді ро­бо­ти! Та маю та­ки надію, що не по­пус­ти­ли б нас за­ги­ну­ти, а за­нес­ли б хіба у дру­гий кінець світу бо­жо­го, де не­ма ог­ня, хіба щоб тільки ка­шу ва­ри­ти або у хаті засвіти­ти; де по ріках пе­ревізчи­ки, а у го­рах шля­хи про­битії…

Отже, ви й по­ча­ли лю­бо ма­ри­ти, яка-то країна та слав­на - годі-бо: те­пер пер­ша річ не­хай про­ва­диться про Ос­та­па, що він дравсь на круті го­ри, зри­вавсь, ко­тивсь до­до­лу, знов чіплявсь, знов зри­вавсь та знов-знов-знов, по­ки аж вер­хо­ви­ни до­ча­пав; що він плив бист­рою рікою, зах­лес­ку­вавсь, то­нув, ви­бай­ку­вавсь і знов-знов-знов, по­ки аж на бе­резі став; що він у огні опа­лю­вавсь, прис­ма­жу­вавсь, горів по­ве­ли­ку й по­ма­леньку, по­ду­же й по­ле­геньку, по­ки аж опи­нивсь на свіжо­му містеч­ку. При­га­дай­те, що тільки пти­ця хут­ко го­ру пе­релітає, ри­ба бист­ро ріку пе­реп­ли­ває і тільки ку­пальський огонь мож­на у мет пе­рест­риб­ну­ти - то Ос­тап чи­ма­лий час по­би­вавсь; я то й не при­мо­жу вам оповісти­ти, кілька раз со­неч­ко зіхо­ди­ло і за­па­да­ло і знов, і знов, і знов, а теж - кілька раз місяць ви­но­сив зо­лоті ро­ги, по­ки Ос­тап збувсь своєї праці…

Важка бу­ла! Я ба­чу, ви ро­зумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жа­даєте…

Отже ж, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах, Ос­тап по­вер­тавсь до­до­му… Про­хаєте оповісти­ти вам уся­ку при­го­ду у под­ро­биці - годі! Се те­пер, удень, та й те, по­ки ще не чу­ли, то про­хаєте, храб­ру­ючи, а прий­де ніченька, спа­ти не бу­де­те - цур йо­му! Луч­че про те й не зга­ду­вать!

Отже, ка­жу, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах, по­вер­тавсь Ос­тап до­до­му, їхав ко­нем во­ро­неньким. Він по­ки­нув свою ха­ту, от­ця й неньку, й місто ще мо­ло­ди­ком - у та­ких літах один мій ро­дич ще стра­ву у ву­хо за­но­сив, не си­ла йо­го ще бу­ла, мо­го зо­ло­тенько­го, у ро­тик впра­ви­ти,- а по­вер­тавсь Ос­тап вже мужнім ко­за­ком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що ви­ко­хав собі пре­гар­но­го уса, на руці має перс­тень і шу­кає,- та­кеньки ж жур­ли­во шу­кає ко­ней стро­ка­тих по­ку­пи­ти. Щи­рий ко­зак Ос­тап був, і, як він їхав во­ро­ним ко­нем, ди­ви­ти­ся бу­ло ми­ло… Не мо­жу йо­го хва­ли­ти, бо як хва­ли­ти, то й тре­ба до чо­гось прирівня­ти, а до чо­го ж я ко­за­ка, щи­ро­го ко­за­ка, рівня­ти­му у світоч­ку?

Повертавсь Ос­тап до­до­му, і вже бли­зенько бу­ло йо­му до міста, вже зна­комісінькі місця з усіх боків по­ка­зу­ва­ли­ся і з ним віта­ли­ся, вже місто мріло не­да­ле­чеч­ко. Він під’їжджав ду­же ра­ненько, тоді як ще ми з ва­ми спи­мо товс­теньким сном.

Ранок тільки що за­чер­вонівсь й за­зо­ло­тивсь, тільки ще най­раніші пташ­ки ще­бе­та­ли, тільки ще най­дбай­ливі лю­ди обуд­жа­ли­ся.

- Чи хто з вас, діточ­ки, доїздив рідненько­го містеч­ка ко­ли-не­будь ран­ком ра­не­сеньким до рідненької се­литьби, зга­ду­ючи ра­зом тодішні мис­лоньки свої й сподіван­ки, де тут пла­ка­ло­ся й раділо­ся, як про­ща­ли­ся, і по­ки­да­ли, і розс­та­ва­ли­ся, усю доб­ру і ли­ху го­ди­ноньку тодішню; чу­ючи ра­зом - який­сь жаль тро­нув сер­це й ра­дощі, що сер­денько поніма­ють так от, як го­во­рять, що од­но око пла­че, а дру­ге сміється, як по­пе­ред со­бою вба­чаєте рідненькі місця? Еге! Лу­ча­ло­ся вам се, ка­же­те. А чи лу­ча­ло­ся вам вез­ти із со­бою виз­во­лен­ня своєму на­ро­дові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи доб­ре ви вчуєте й вро­зумієте те, що Ос­тап на во­ронім коні чув і знав доїжджа­ючи, бо він віз та­ке виз­во­лен­ня з со­бою…

У тих при­го­дах та тру­дах, що ми про їх ду­же ба­ла­ка­ти про­ти ночі не хотіли, Ос­тап зібрав собі гар­не військо ко­зацьке пот­ро­ху і вже був на­по­го­тові йти на тур­ка. Військо вже й по­су­ва­ло ту­дою прос­то, у Ту­реч­чи­ну, ве­ли йо­го пол­ков­ни­ки хо­робрії… не такі хо­робрії, мо­же, як наш дядько пол­ков­ник, що так ду­же від йо­го жасмінни­ми па­хо­ща­ми пах­не і з та­кою-то лю­бо́ю він ди­виться на свої но­венькі жов­тенькі ру­ка­вич­ки, як надіне їх, приб­рав­ши­ся на який бен­кет,- не такі, мо­же, ка­жу, хо­робрії, а такі собі, добрі… Те ж військо ве­ли пол­ков­ни­ки прос­то у Ту­реч­чи­ну, а Ос­тап час­тенько звер­тав убік і скрізь занімав з со­бою мо­лодь у військо. От­же, за­вер­нув і у своє, рідне місто, де теж, ма­буть, не без зна­ко­мих в йо­го лю­дей бу­ло.

Тихо й ра­но бу­ло, як Ос­тап уїхав у місто, так ще ти­хо, що йо­го кінь во­ро­ний ту­по́ю своєю обуд­жав лю­дей; відчи­ня­лись віко­неч­ка де­які і виг­ля­да­ли об­лич­чя - де­які зна­комі Ос­та­пові і де­які ні - ті, ма­буть, що без йо­го по­ви­рос­та­ли, або поб­ра­лись у місто з чу­жо­го яко­го се­ли­ща. Під’їхав Ос­тап під свої во­ро­та - до от­ця, до неньки. Ненька з ра­дощів ве­ли­ких, з ве­ли­ко­го сво­го ко­хан­ня аж зап­ла­ка­ла по­ба­чив­ши; батько з ве­ли­ких ра­дощів й ко­хан­ня аж всміхнувсь… Далі сусіди близькії й да­лекії прибігли, скуп­чи­ли­ся, пи­та­ли­ся… А Ос­тап з усіма вітається і до усіх од­но го­во­рить: «Годі, годі, брат­тя, у ярмі хо­ди­ти! Годі, годі, брат­тя, під не­во­лею сидіти!» І усіх кли­че: «Ходім, брат­тя, за край во­юва­ти! Ходім, брат­тя, виз­во­ля­тись!»

Часом лю­дей тільки гар­ни­ми сло­ва­ми влов­ля­ють, що ж то дією влас­ною мож­на! В один черк ко­ло Ос­та­па зграєю ви­ро­юва­ли­ся мо­лоді й старі ко­за­ки, й ко­зач­ки й діти малії, й усі слу­ха­ли, усі згод­жа­ли­ся.

Ще га­разд со­неч­ко не підби­ло­ся у небі, вже скрізь взбро­юва­ли­ся як спро­можність, ко­ней ви­во­ди­ли, сідла­ли,- в ко­го чо­го не бу­ло - біг той пи­та­ючи, шу­ка­ючи; ко­зач­ки до­по­ма­га­ли й ко­ха­ли як­мо­га; діти кло­по­та­ли­ся, на­чеб їм на тур­ка пе­ред вес­ти йшло­ся… Ос­тапів батько, що все ко­лись ка­зав тільки: «ге-ге! рад би у рай та…» те­пер­ки при­би­равсь, на­че справді до раю - об­мо­лодів, од­ве­селів… Ко­зак Пам­пуш­ка, що вже де­сять років ле­жав узим­ку на печі, а влітку на лавці, що об­дув­ся, як ба­ри­ло, а жінка йо­го зсох­ла, як тріска, лед­ве всти­га­ючи ліпи­ти для йо­го смачнії ва­ре­ни­ки, той са­мий ко­зак Пам­пуш­ка те­пер сто­яв на но­гах, як го­ра, і як ча­сом на горі пташ­ка си­дить, так у йо­го за пле­чи­ма вба­ча­ла­ся ма­ленька тор­боч­ка з су­хар­ця­ми, як і в інших пісних душ…

Кажу ж бо вам, ще со­неч­ко не зовсім за­па­ло за мо­ги­лу Кри­ву­ху, що зе­леніє по­за містом, а вже вип­ра­ва ко­зацька ру­ши­ла з міста за Ос­та­пом, гра­ючи кіньми, виб­лис­ку­ючи зброєю; очі ко­зацькі про­меніли од­ва­гою, сер­ця ко­зацькі кипіли гнівом мсти­вим… Уяви­ти собі тільки, то аж за сер­це бе­ре, а що ж то бу­ло по­ба­чи­ти те військо ко­зацьке, як во­но усе зібра­ло­ся до­ку­пи та