Казки - Марко Вовчок

міц­ни­ми во­ла­ми. На во­зі си­дів гар­ний ко­зак мо­ло­дий, що йо­му, ма­буть, доб­ре бу­ло жи­ти в сві­ті, а ко­ло йо­го бли­зе­сенько-бли­зенько си­ді­ла мо­ло­да ко­зач­ка у бі­лій на­міт­ці,- о, яка ж хо­ро­ша, щас­ли­ва ко­зач­ка! І поїха­ли во­ни шля­хом до се­ла Гли­бо­ва.

 

 

V

 

 

Понад Дніп­ром, по­уз гір, є ба­га­то кам'яних пе­чер, і в од­ній та­кій пе­че­рі зіб­ра­ло­ся дев'ять бра­тів-мо­лод­ців. Хто ле­жав, хто си­дів; па­ли­ло­ся кілька люльок… У! Які ж ок­ру­ги ске­лі та шпи­лі! Дніп­ро про­ри­вається, роз­би­ва­ючи кру­чі між них, і грю­чить по ка­мін­ню й ви­со­ко прус­кає, переліта­ючи­ че­рез них. Яс­но­го не­ба од­кид у йо­го хви­лі, б'ючій та стри­ба­ючій, кру­титься й вер­титься. Ок­рім яс­но­го то­го не­ба уго­рі та грю­ку­чо­го Дніп­ра уни­зу, за шпи­ля­ми-ска­ла­ми ок­ру­ги вид­ко ввиш­ку да­ле­ко тем­нії гаї, що поз­ло­чу­ва­ні во­ни іск­ря­ним со­неч­ком.

Старший брат і усім ота­ман си­дить, люлька йо­го згас­ла, і ди­виться він у зем­лю, і не­ма в йо­го ли­ці ні­чо­го, оп­річ оби­чайного су­му та мо­ці.

А ін­ші бра­ти не так: один гро­ші лі­чить, а ко­ло йо­го дру­гий ди­виться не­на­че з гні­вом, не­на­че з по­гор­дою на їх; тре­тій знов теж ди­виться, і чи він сум­ні­вається у чімсь, чи він у чімсь кається, хто йо­го зна; один, здається, спить, од­вернувшись од усіх до сті­ни; дру­гий ле­жить, див­ля­чись очи­ма, за­ки­нув­ши ру­ки під го­ло­ву, мов по­рі­шив­ши вже з усі­ми нуд­ни­ми до­куч­ни­ми дум­ка­ми на­ві­ки; двоє па­лять люльки, люльку за люлькою, тільки ви­лі­тає іск­ра та дим в'ється й по­ві­ває своїм звієм не­ве­се­лі їх об­лич­чя; са­мий мен­ший (мо­лод­ший) си­дить ко­ло вхо­ду у пе­че­ру, і з пер­шого пог­ля­ду на йо­го вид­но й яс­но, що спов­не­на йо­го го­лова ку­че­ря­ва смут­них мис­лоньок, а сер­денько біднесень­ке­ спов­не­не ту­ги та ще гір­кої при­ту­ги.

А у пе­че­рі ані зо­ло­та, ані се­реб­ра, ані ка­мін­ня до­ро­го­го. Го­ла, сі­ра це пе­че­ра та й більш ні­чо­го. Хо­лод­но там, жост­ко, хрус­ко там при­хи­ли­ти го­ло­ву.

Вечір нас­ту­пав ти­хий та ро­же­вий. І усе по­ро­же­ві­ло: кре­менисті шпи­лі, грю­ку­чий Дніп­ро уни­зу, да­ле­кії тем­нії гаї на вер­хо­ви­нах гір­них і пруд­ко про­ли­нув­шая пташ­ка по­над Дніп­ром. Лі­со­ва бе­різ­ка ле­ге­сенько звід­кись за­пах­ла, і очі не зна­хо­ди­ли ок­ру­ги, де бу­ло їй тут зрос­ти, ніж­ній кві­точ­ці на ди­ко­му ка­ме­ні.

Середній брат, що, зда­ва­ло­ся, спав, ра­зом під­ніс го­ло­ву й про­мо­вив: «Чи не по­ра?»

Усі ог­ля­ну­ли­ся, і два го­ло­си йо­му од­ка­за­ли:

- Ще не по­ра! Ще ра­но!

Середній брат змовк і знов од­вер­нув­ся до стін­ки, знов на­че зас­нув.

Рожевий ве­чір роз­го­рявсь та роз­го­рявсь пло­ме­нис­тій,- по­тім по­чав тем­ні­ти та тем­ні­ти; мі­сяць ви­рі­зу­вав­ся з-за го­ри вер­ха, й заб­лис­ко­ті­ли зо­рі на не­бі.

- Пора,- ка­же стар­ший брат і ус­тає.

В один мет усі во­ни бу­ли на хо­ді: пе­че­ра спус­ті­ла. Пруд­ко, швид­ко про­би­ра­ючи­ся по шпи­лях, по ска­лах, бра­ти зни­к­ли за ни­ми.

 

 

VI

 

 

Їдуть ко­зак з ко­зач­кою до­до­му. О, ве­се­ла, ве­се­ла до­рі­же­нька! Де гля­ну­ти - усе цві­те й пах­не, про що зду­ма­ти - усе лю­бо, та ми­ло, та яс­но!..

Як те­пер усе доб­ре: і зга­ду­вать ко­лиш­ні на­пас­ті й ли­хо, і за­біг­ти мис­лонькою упе­ред, у приш­лість од­ра­діс­ну! Роз­мо­вляли во­ни про те, як жи­ти­муть уку­пі, як господарюва­тимуть ра­зом.

- Будемо жи­ти са­мі двой­ко,- ка­же ко­зач­ка,- ад­же ж у нас ні­ко­го не­ма!

І дві па­роньки най­щас­лив­ших очей ізг­ля­ну­ли­ся із со­бою.

Ко­ли ра­зом щось бо­лем кольну­ло на­че у сер­це ко­зач­ку - во­на змі­ни­ла­ся на ли­ці й про­мо­ви­ла:

- А де мої бра­ти те­пер? Де бра­ти? Чи жи­венькі?..

Та сльо­зи й по­біг­ли по її щас­ли­во­му ли­ченьку. Те­пер бу­ло вже до ко­го при­гор­ну­ти­ся, до ко­го го­лів­кою при­пас­ти. І, напла­кавшися рев­ни­ми сльоза­ми, ко­зач­ка під­нес­ла го­лів­ку і знов про­мо­ви­ла:

- Ніколи ще я їх так доб­ре не оп­ла­ка­ла, як те­пер! Як то їх бог ми­лує, Ми­хай­ло ко­ха­ний, га? - спи­та­ла во­на й до­жи­да­ла ко­закового од­ві­ту.- Як їх бог ми­лує?

Почалася в їх то­ді мо­ва про бра­тів, і уся­кі здан­ня, поми­сли й на­дії уся­кі пев­ні уяви­ли­ся… І в приш­лос­ті пал­кая ко­зачка по­ла­ди­ла й по­го­ди­ла усе так, як ба­жа­ло­ся її ду­ше­нь­ці, як жа­да­ло­ся її сер­деч­ку. А ко­зак на все сог­лас­ний і на все довольний.

У такій мові во­ни нев­важ­ли­во їха­ли шля­хом, не див­ля­чись ок­ру­ги, по­ки аж їх не пов­ра­зи­ло, що десь поб­ли­зу шу­мить мли­но­ве ко­ле­со,- ог­ля­ну­ли­ся во­ни й зо­ба­чи­ли тем­ні гаї з усіх бо­ків, со­неч­ко, що за їх за­хо­ди­ло, і уп­ра­во який­сь хуто­рець.

- Та ми се з шля­ху зблу­ди­ли­ся, Га­лю! - ка­же ко­зак всміха­ю­чись.- От то­бі маєш! Ди­вись піс­ля то­го в яс­нії оче­ня­та, так і до­ро­гу прог­ле­диш!…

Яснії оче­ня­та од­ка­за­ли йо­му та­ким пог­ля­дом, що він зно­ву за­був про до­ро­гу.

- А он до­ро­га по­пе­ре­ду,- ка­же Га­ля, по­ка­зу­ючи впе­ред.

Упереді ле­жав шлях узенький, ма­ло їждже­ний, та­кий са­мий, на який во­ни з'їха­ли, по­па­ли, са­мі не зна­ли ко­ли й як.

- Шлях є та ку­дою він про­во­дить? - ка­же ко­зак.- Тре­ба пі­д'їха­ти до ху­тор­ця й пос­пи­та­тись.

І ко­зак, від­рі­ка­ючись на­пе­ред ди­ви­ти­ся в яс­нії оче­ня­та, звер­нув во­лів до ху­тор­ця.

Се був ма­ленький вбо­генький ху­то­рець. Усю­ди, де тіль­ки мож­на по зем­лі, за­ріс він чер­во­ним ма­ком пломени­стим; мак пос­піль вкрив го­ро­ди ко­ло кож­ні­сінької хат­ки, сноп­чи­ка­ми та жмут­ка­ми ріс при до­ро­зі; то за­би­равсь на да­шок од­ною квіт­кою пиш­ною, то ці­лою сі­мей­кою: то на­че га­бою вни­зу­вав ок­ру­ги да­шок, пе­ре­ри­ва­ючись де-не-де, як пор­ва­не ко­ра­ло­ве на­мис­то, і зда­ле­ка вбо­генький ху­то­рець ви­яв­лявсь, не­на­че па­лав у нес­па­ли­мо­му ог­ні.

- О, який мак! - пок­рик­ну­ла Га­ля.- Що ж за пиш­нії ма­ки! Я со­бі на­сію та­ко­го!

Під'їхавши до пер­шої ху­то­рянської хат­ки скраю, во­ни стрі­ли мо­ло­ди­цю з ди­ти­ною на ру­ках і пос­пи­та­ли, де шлях у Глибове.

- Не знаю, та­ко­го се­ла не­ма,- од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

- А які ж ко­ло вас се­ла? - спи­тав­ся ко­зак.

- Хрумово, Іванько­во, Кри­ву­ши­но…

- А да­ле­ко Кри­ву­ши­но?

- О, да­ле­ченько. Лі­чать чо­ло­ві­ки більш як со­рок верст­вів.

- А як ту­ди проїха­ти?

- Та от цим шляш­ком. Перш ви приїде­те у Хру­мо­во, по­тім… Та тільки що сей шлях те­пе­реньки не­без­печ­ний.

- Чому?

- Та чут­но - роз­би­ва­ють те­пер і рі­жуть. Чут­но, недав­не­нь­ко ба­га­тий ко­зак вби­тий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! - спи­няла во­на ди­ти­ну, що тяг­ну­ла­ся до во­лів,- ну-бо! не пу­с­туй, не пус­туй, бо за­не­су за­раз у яр, вки­ну до розбійн­иків…

Та ди­ти­на,